Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Розвиток культури югослов’янських народів

У Сербії на межі XIX^-XX ст. сформувалася певна система культурно-освітніх інституцій, яка забезпечувала динамізм розвитку суспільства: навчальні заклади - від народних шкіл до Белградського університету; академія наук і мистецтв; бібліотеки, театри, музеї, наукові товариства тощо.

У цей період у сербському суспільстві розпочався процес, який згодом набув назви «поворот до Європи». Здобутком сербської духовної культури стали прогресистські явища європейського художньо-мистецького життя (символізм, декаданс, модернізм). Символізм був притаманний творчості відомої сербської поетеси І. Секулич (1887-1958) ще в молодості. Сербські діячі культури свідомо відмовилися від надмірного етнографізму й зосередження на фольклорній національній традиції та підкреслювали своєю творчістю орієнтацію на європейський тип культури. І якщо в добу реалізму за взірці правили російські митці, то тепер цю роль стали відігравати французькі. У 1892 р. було засноване Сербське літературне товариство, а професор Белградського університету Й. Скерліг (1874-1914) сприяв становленню літературної критики. Плідна діяльність таких ідеологів європеїзації національної культури, як Й. Скерліг, Б. Попович та Л. Недич, пов'язана з журналами «Сербський огляд» (1895) та «Сербський літературний вісник» (1901).

Основну увагу сербські літератори приділяли естетичним якостям художніх творів, а форму проголошували набагато важливішою за зміст. Сербська поезія збагатилася блискучими зразками лірики Й. Дучича, М. Ракича, А. Шантича. У художній прозі широкої популярності набула творчість Р. Домановича, П. Косича, Б. Станковича. Високим рівнем самобутності вирізнялися твори публіциста, комедіографа й сатирика Б. Нушича (1864-1938).

Французький вплив позначався не тільки на художній літературі, а й на образотворчому та музичному мистецтві. Він помітний на творчості засновників професійної сербської художньої школи Д. Якшича та П. Йовановича.

З цим періодом пов'язане також створення національних драматичного та оперного театрів, власної музичної школи. Першим професійним сербським композитором став С. Мокраняц (1855-1914), автор рапсодій на народні теми й керівник Белградського співочого товариства. У 1902 р. композитор Б. Йоксимович (1868-1955) створив першу сербську оперу «Одруження Мікоша Обилича».

Розвитку наукових досліджень дала поштовх Сербська академія наук і мистецтв (САНМ), яка з моменту заснування (1886) сприяла становленню гуманітарних дисциплін (історії, філології, філософії). Широкої відомості набули праці з національної історії, здійснені засновниками сербської історичної науки І. Руварацем (1832-1905) і С. Новаковичем (1828-1915). На початку XX ст. у Сербії з'являються й оригінальні дослідження в галузі природничих наук. Так, світового визнання набули праці математика М. Петровича (1868-1943), астронома М. Миланковича (1879-1927), географа та етнографа Й. Цвіїча (1868-1927).

Міста Сербії, у яких домінувала народна балканська архітектура, повільно змінювали свій вигляд. Так, Белград уже на початку XX ст. поступово набуває європейського вигляду: тут з'являються багатоповерхові будинки віденського стилю, парки, пам'ятники, електричне освітлення, трамваї. Міщани поступово переходять на європейське вбрання, водночас зберігаючи відданість зручному народному шкіряному взуттю (опанкам) та народним строям. У містах поряд з традиційними східними «кафанами» (для чоловіків) з'явилися європейські ресторани, які можна було відвідувати й жінкам. Люди стали звикати до нових форм відпочинку - театрів, концертів, пікніків, поїздок на курорти тощо.

У Чорногорії культурно-мистецькі процеси на початку XX ст. продовжували розвиватися в контексті сербських впливів. Серби та чорногорці, хоч би де вони жили, розмовляли спільною мовою, їх об'єднували не тільки певна схожість національних завдань, а й загальні зусилля в розвитку освіти, науки та мистецтва. Тому літературно-культурна діяльність В. Караджича, Д. Обрадовича, Петра II Негоша мала однакове значення для обох народів. Але в культурному відношенні Чорногорія й далі значно відставала від Сербії. Так, кількість неписьменних тут становила майже 80 % населення, а вища освіта була для переважної більшості чорногорців недосяжною. Чорногорія не мала й національного театру, а кількість бібліотек була незначною. Переважна більшість населення сповідувала православ'я.

Процеси модернізації поступово впливали на зміну зовнішнього вигляду чорногорської столиці Цетине, яка стала забудовуватися двоповерховими будинками європейського типу. У Барі на Адріатиці знаходилася літня резиденція короля, яка з'єднувалася зі столицею десятикілометровою залізницею. Водночас майже не зазнали змін ані побут, ані зовнішнє вбрання пересічних чорногорців, які й далі жили в суспільстві, де панував патріархальний уклад та родоплеменні відносини.

У хорватських землях, які на початку XX ст. входили до складу Австро-Угорщини, відбувалися певні позитивні процеси у культурно-мистецькій сфері. Помітно зросла кількість шкіл, гімназій та інших навчальних закладів, а рівень письменності хорватів був вищий, ніж сербів і чорногорців. Важливу роль у популяризації наукових знань та розповсюдженні національно-культурних традицій відігравало культурно-мистецьке товариство «Матиця хорватська». Центрами розвитку науки й вищої освіти залишалася Югослов'янська академія наук і мистецтв (1863) та Загребський університет (1873). В університеті окрім хорватів навчалися представники різних південнослов'янських народів. Світового визнання набули дослідження в галузі геофізики А. Мохоровичича (1837-1936), а відомий лінгвіст В. Ягич (1838-1923) неодноразово виступав з лекціями в різних європейських університетах. Хорватські історики плідно вивчали історію середньовічної Хорватії. Так, уперше систематизоване дослідження з національної історії підготував Т. Смічиклас (1843-1914), а його колеги-вчені Р. Хорват і Д. Шурмин вивчали хорватську історію періоду національного відродження.

Початок XX ст. позначений у хорватській культурі як доба «хорватського модерну», коли в галузі літературно-мистецької діяльності запанували модерністські течії. їх прихильники свідомо поривали з патріархальними традиціями та відкидали минувшину, сповідуючи концепцію «нового мистецтва». У цих умовах головним критерієм оцінки літературно-мистецьких надбань став виступати естетичний рівень митців, а зв'язок з політичною діяльністю та національним самоутвердженням вважався за вторинний. У той період в хорватському мистецтві існувало багато різних течій, напрямів, шкіл та рівноправно співіснували як реалізм, так і імпресіонізм, символізм, експресіонізм та інші стилі. Відомими представниками хорватського модернізму були поети Д. Дом'янич (1857-1929), В. Відрич (1875-1909), М. Бегович (1876-1948). Помітно вирізнялась серед загалу також і творчість поета А. Харамбашича (1861-1911) - автора патріотичної пісні «До Хорватії». На загальному літературному тлі виділилось нове покоління таких письменників, як прозаїк А. Матош (1873-1914) та драматург І. Войнович (1857-1929). Разом з ними плідно творили В. Назор, Д. Шиманович, Я. Полич-Камов.

Загреб по праву вважався музичною столицею південнослов'янських народів. Саме тут з 1846 р. існувало Хорватське музичне товариство, а згодом було відкрито Хорватський народний театр та створено професійну акторську трупу, з якою плідно працювали режисери С. Мілетич і С. Альбані.

У хорватському образотворчому мистецтві академічний реалізм поступово заступають нові течії. Так, на творчість художників М. Кралевича (1885-1913) і Й. Раячича (1885-1908) сильний вплив мали французькі імпресіоністи. Всесвітня слава скульптора І. Мештровича (1883-1962) розпочалася з композицій «Відовданський цикл» та «Алегорія».

У архітектурі хорватських міст наприкінці XIX - на початку XX ст. домінуючим став віденський стиль, а потім модернізм. Визначним майстром архітектури в цей період зарекомендував себе автор будівлі загребської біржі В. Ковачич (1847-1924). Міщани Хорватії за зовнішнім виглядом та стилем життя уже майже не відрізнялися від міщан інших міст Габсбурзької імперії, тоді як селяни ще зберігали прихильність до національного одягу і традиційних предметів побуту.

Населення словенських земель за рівнем письменності (майже 90 %) на початку XX ст. значно випереджало всі інші південнослов'янські народи¹. Разом з тим лише в початкових школах навчання велося словенською мовою, вся наступна освіта - німецькою. У 1886 р. утворилося Кирило-Мефодіївське товариство, метою якого була організація національних шкіл.

¹ У словенських землях з 1774 р. діяв закон про обов'язкове навчання хлопчиків і дівчаток (від 6 до 12 років). У 1816 р. було запроваджено обов'язкове навчання дітей у віці від 12 до 15 років у недільних школах.

Лише наприкінці 90-х років XIX ст. вдалося домогтися створення «утраквістичних» шкіл, у яких викладання велося двома мовами. Культурно-мистецьке товариство «Матиця словенська» (1864) опікувалося виданням книг рідною мовою, за кількістю яких (на душу населення) Словенія далеко випереджала всі інші слов'янські землі.

У цілому ж розвиток культури в словенських землях на початку XX ст. тісно пов'язаний з протистоянням процесам онімечення та прагненням до національної інтеграції. На перше місце виходили завдання поширення словенської мови та розвиток національної літератури.

У другій половині XIX ст. у словенській художній літературі відбулося становлення реалістичної прози (Ф. Левстик, Й. Юрчич), традиції якої були продовжені та розвинуті в творах І. Цанкара (1878-1918). У поезії помітним явищем була творчість А. Ашкераца (1856-1912), у якій поєднувалися риси романтизму й реалізму.

Наприкінці XIX ст. словенське драматичне й музичне мистецтво поступово виходить на професійний рівень. Цьому сприяла діяльність «Музичної матиці» (1872), Словенської філармонії та Словенського народного театру. Досягнення в галузі образотворчого мистецтва пов'язані з творчістю братів Я. і Ю. Шубиців, які працювали у сфері декоративного й церковного розпису, створили чимало жанрових сцен, пейзажів та портретів. Відомими майстрами пластичного мистецтва були скульптори А. Ганиль і Ф. Бернекер.

Словенські міста розвивалися в межах загальних процесів модернізації цієї частини Габсбурзької монархії. Процес оновлення міст прискорився після землетрусу 1896 р. в Любляні. Під час перебудови зруйнованого міста в його архітектурі широко використовувався віденський стиль сецесії. Визнаним словенським архітектором цього періоду був Й. Плечик (1872-1957).

Розвиток культури Боснії і Герцеговини на межі ХІХ-ХХ ст. спрямовувався австрійською адміністрацією на здійснення анексії краю, який ще залишався під османською юрисдикцією. Водночас запроваджена в краї Портою «мілетська адміністративна система» сприяла етноконфесійному розмежуванню його населення. Разом з тим досить природним був процес взаємовпливу та взаємопроникнення мусульманської й християнської культур. Так, у сфері мови це проявлялося у проникненні тюркської лексики в сербсько-хорватську мову (тюркізми становили майже п'яту частину). Особливо помітно процеси взаємопроникнення культур проявлялися у фольклорі (танцях, музиці, вбранні), кулінарії та укладі життя.

Після анексії БіГ (1908) уряд Габсбурзької монархії став здійснювати політику, спрямовану на прискорення «європеїзації» краю. Так, за допомогою віденських архітекторів відбувалася перебудова міст. Разом з тим у БіГ залишаються надзвичайно сильними традиціоналістські настрої в побуті та обрядах. Політику уніфікації сповільнював конфесійний сепаратизм, який допомагав зберігати національну ідентифікацію мусульман, православних і католиків.

На початку XX ст. на тлі загального процесу етноконфесійної диференціації формуються самостійні культурно-освітні інститути сербів, хорватів і мусульман. У цей період виникають драматичні й музичні товариства, видаються літературно-художні часописи тощо. У 1888 р. в Сараєво було створено музей та засновано при ньому Турецький архів. Краєзнавці, історики, літератори гуртуються навколо «Вісника музею» (1889), до наукового обігу вводяться археологічні та інші документальні джерела. Особливо велика заслуга в цьому належить засновнику музею І. Трухелке (1865-1945), який був археологом, етнографом, досліджував античну та середньовічну історію краю. Історію БіГ у XVII—XIX ст. вивчав М. Прелог (1879-1931) - автор фундаментальної праці «Історія Боснії в період османського панування» (1912).

Утворення Королівства СХС сприяло формуванню нових умов для розвитку освіти, науки й культури югослов'янських народів. У міжвоєнний період головну увагу королівська влада приділяла розбудові системи освіти¹: відкривалися школи, гімназії, вищі навчальні заклади. У 1919 р. був прийнятий закон про загальну обов'язкову початкову освіту, а в 1929 р. середня освіта стала восьмирічною. Кількість шкіл у КСХС зросла з 5,6 тис. (1919) до 9,3 тис. (1939), гімназій - з 174 до 205.

¹ Згідно з переписом населення 1921 р. 51,5 % жителів Королівства СХС (у віці від 12 років) були неписьменними (згідно з переписом 1931 р. - вже 44,6 %). Водночас неписьменних у Сербії було 65 %, у Чорногорії - 67 %, у Боснії і Герцеговині - 80,5 %, у Македонії - 83,8 %.

Проте в 1931 р. лише половина дітей (віком від 7 до 17 років) мало змогу відвідувати навчальні заклади, а майже 50 % громадян Югославії були неписьменними. Водночас зростала кількість учителів, а загальні витрати на освіту становили один відсоток держбюджету королівства. У 1939 р. Югославія перебувала на одному з останніх місць у Європі за рівнем письменності населення. Вищу освіту молодь отримувала в Белградському, Загребському та Люблянському (відкритий у 1919 р.) університетах, чисельність студентів у яких за 20 років зросла з 2 до 20 тис. Більше третини студентів припадало на юридичні факультети, на навчання до яких приймали й дітей селян.

Центрами розвитку науки в Югославії були університети та академії наук і мистецтв - Сербська, Югослов'янська та Словенська (1938). У структурних підрозділах академій здійснювалися дослідження в царині природничих і гуманітарних наук. У міжвоєнний період югославські вчені досягли певних успіхів у ряді галузей, особливо в математиці, геології, ботаніці. Частина з них набула європейського та світового визнання. Так, Й. Цвіїч заснував і був президентом Географічного товариства при Белградському університеті (1910), потім у 1921-1927 рр. очолював Сербську академію наук і мистецтв (САНМ). Спектр його наукових розвідок був надзвичайно широким і охоплював географію, етнографію, соціальну й порівняльну психологію. Значний внесок у розвиток сербської геологічної науки та у вивчення природи Балкан здійснив Й. Жуйович. У дослідженні мов югослов'янських народів стали широко знаними праці сербського мовознавця президента САНМ О. Беліча. У США працював видатний чорногорський учений Н. Тесла (1856-1943), який у 30-ті рр. започаткував дослідження з розщеплення атомного ядра.

Подальшого розвитку набула й історична наука. У 1927 р. утворилося Югославське історичне товариство, яке невдовзі було доповнене автономними відділеннями в Белграді, Загребі, Любляні, Скоп'є та в Цетине. Створення нових наукових центрів значно розширило можливості історичних досліджень, а в історіографії склалися консервативно-інтегральний та ліберальний напрями. Так, у працях С. Йовановича досліджувалася історія Сербії XIX - початку XX ст. та обґрунтовувалися головні чинники об'єднання югославських народів у єдину державу. Ліберальну течію представляв В. Чорович - автор узагальнюючої праці «Історія Югославії». Ф. Шишич разом з іншими істориками у своїх дослідженнях обґрунтував хорватські державницькі традиції, чому сприяло святкування тисячоліття Хорватії. Професор Люблянського університету М. Кос підготував «Історію словенів від поселення до Реформації». За редакцією С. Станоєвича було видано чотиритомну «Сербо-хорвато-словенську енциклопедію», в якій містилися матеріали з історії югослов'янських народів.

У цей період динамічно розвивалися сербська, хорватська і словенська художня література, в яких поряд з реалістичними напрямками утверджувалися експресіонізм, сюрреалізм та інші авангардистські течії. Під впливом творчості сербського поета А. Шаптича (1868-1924) у поетичних творах стали домінувати соціальні теми. Гуманізмом, прагненням до морального вдосконалення людини пройняті твори сербської поетеси Д. Максимович (1898-1989).

Реалізмом і психологізмом відзначалися прозові твори лауреата Нобелівської премії (1961) сербського письменника І. Андрича (1892-1975), автора таких відомих романів, як «Міст на Дрині», «Травницька хроніка», «Родинний портрет». Широкого визнання в країні та в Європі набули твори сатирика Б. Нушича, який дотепно висміював мораль і звичаї міщанства. У Хорватії широкої популярності набула творчість селянського поета І. Ковачича (1913-1943), який оспівував життя простих людей. Одним з найоригінальніших і найсуперечливіших хорватських письменників міжвоєнного періоду був М. Крлежа (1893-1986) - автор драм «Голгофа», «Леда», «Пани Глембаї» та романів «На межі глузду», «Хорватський бог Марс». Серед словенських літераторів найбільш відомим був письменник П. Воронц (1893-1950), який у своїх творах романтизував боротьбу за свободу й соціальну справедливість.

У образотворчому мистецтві Югославії гору взяли прихильники модернізму, які прагнули утвердити у своїй творчості індивідуальні засоби експресії. Чимало молодих митців під впливом німецького імпресіонізму стали прихильниками ідеї «нового мистецтва», яке відзначалось відвертим суб'єктивізмом у відображенні дійсності. Так, словенські (Ф. Тратник, Ф. Краль) і хорватські (Л. Бабич, В. Бецич) експресіоністи у своїх картинах відображували близький їм світ буття селянина. Сербські експресіоністи М. Милунович та З. Петрович у своїй творчості прагнули до стилізації форми образу та гри кольорів. Яскравим та самобутнім явищем у югославському живописі цього періоду була творчість художників - «примітивістів», які входили до творчого гуртка «Земля», заснованого в 1929 р. К. Хечедушичем. До цього об'єднання входили також такі художники-самоуки, як Ф. Мраза та І. Генералич.

Світового визнання набули твори сербських скульпторів А. Августинчича та І. Мештровича. Останній був прихильником модернізму й сецесіонізму, а створений ним монумент «Переможець» та меморіал «Невідомому солдату» (на горі Авала) стали символами Белграда.

Певні досягнення спостерігалися й у розвитку театрального мистецтва. Так, у національних театрах - сербському (Белград), хорватському (Загреб), словенському (Любляна), сербському (Нові-Сад) - були створені оперні та балетні трупи. У Сараєві, Скоп'є, Баня-Луці, Спліті, Осієці, Мариборі виникли професійні театральні колективи. Усе це спряло прискоренню становлення національного драматургічного мистецтва. Значно зросла питома вага творів Б. Нушича, М. Крлежі, Б. Крефта в репертуарі югославських театрів.

Піднесення спостерігалося також і в музичному мистецтві, розвиток якого відбувався завдяки розгалуженню в державі мережі різноманітних музичних закладів та установ. Так, у Белграді, Загребі та Любляні було відкрито музичні академії, у Сараєві, Скоп'є, Цетине, Баня-Луці, Подгориці створено музичні школи, а в Загребі, Белграді, Сараєві - симфонічні оркестри. Провідне місце у творчості автора симфонічної, камерно-інструментальної та вокальної музики сербського композитора П. Коньовича зайняв оперний жанр, а його твори набули визнання завдяки опері «Коштана». Інший сербський композитор С. Христич був автором балету «Охридська легенда», а хорватський композитор Й. Словенський - популярних симфонічних творів.

Значні досягнення в міжвоєнний період мали югославські архітектори та містобудівники. У різних регіонах Югославії відбувалося промислове будівництво, яке певною мірою стимулювало розвиток архітектури громадських та житлових будівель. Саме в цей період у Сербії, Хорватії та Словенії склалися свої архітектурно-мистецькі центри.

Великою популярністю в Югославії стало користуватися кіномистецтво: за кількістю кінотеатрів країна посіла п'яте місце в Європі. Усе це стимулювало створення вітчизняного кіновиробництва. У 1926 р. в Загребі розпочала мовлення перша радіостанція, а в наступні роки - у Белграді та Любляні.

На розвиток культурно-мистецького життя Югославії в міжвоєнний період помітний вплив справляла чисельна російська еміграція, представники якої працювали в системі освіти, науки, театрального та музичного мистецтв. Певну участь у цьому брали й громади переселенців з України.

За часів Другої світової війни та іноземної окупації народи Югославії зазнали величезних людських і матеріальних втрат. Окрім завдань відновлення країни від наслідків війни, перед новою Югославією постали завдання подолати успадковану загальну цивілізаційно-культурну відсталість. Реалізація цієї мети була пов'язана з подоланням серйозних перешкод, викликаних досить суттєвою різницею в рівнях культурного розвитку різних народів, які входили до складу федеративної держави. Усе це породжувало істотні етнокультурні суперечності в югославському суспільстві, які до того ж були пов'язані ще й з релігійними відмінностями, чим врешті-решт визначався як характер, так і зміст історико-культурних традицій кожного народу та канали його зв'язків і взаємодії з навколишнім світом. Крім того, розвиток культури ускладнювався ще й тим, що народам правлячий режим нав'язував комуністичні ідеали та цінності.

Подолання культурної відсталості розпочалося із сфери освіти. Зважаючи на те, що чверть дорослих країни була неписьменна, були створені спеціальні курси та значно розширена мережа шкільної освіти, щоб терміново позбутися цього явища. З 1945 р. у ФНРЮ стала запроваджуватися обов'язкова семирічна освіта, аз 1951 р. - восьмирічна. Водночас відбулося відокремлення усієї системи освіти від церкви. У 50-60-ті роки в країні остаточно сформувалася єдина централізована система шкільної освіти. Однак уже в 70-ті роки відповідальність за рівень і стан освіти відійшла до компетенції суб'єктів федерації. Це призвело до появи восьми шкільних систем, що породило низку протиріч і небажаних наслідків. Так, згідно з переписом 1981 р. в СФРЮ було 9,5 % неписьменних (14,7 % - серед жінок). Керівництву тітовської Югославії так і не вдалося піднести письменність у країні на один рівень. У 1981 р. у Словенії було неписьменних 0,8 %, у Чорногорії - 9,4, у Сербії (без Косова) - 11, у Македонії - 10,9, у Боснії і Герцеговині - 14,5 %.

Система середньої та вищої освіти Югославії продовжувала динамічно розвиватися. Так, у країні налічувалося 18 університетів, а кількість середніх навчальних закладів у 1989 р. досягла майже 1,4 тис. У тітовській Югославії були відкриті нові вищі навчальні заклади у Сараєві, Скоп'є, Подгориці, Нові-Саді, Бітолі, Приштині, Маріборі, Осієці, Спліті, Рісці, Баня-Луці.

Певного динамізму у СФРЮ було досягнуто і в розвитку науки, де в цей період відбувалося екстенсивне нарощування її потенціалу. Справжніми центрами наукових досліджень стали академії наук. До трьох академій, створених раніше, приєдналися Македонська, Чорногорська та Боснійсько-Герцеговинська. На початку 80-х років у країні було близько 850 науково-дослідних установ різного підпорядкування, у яких працювало майже 25 тис. учених. Помітних успіхів було досягнуто в математиці, хімії, ядерній фізиці, геології. Проте одержавлення всієї наукової діяльності, волюнтаристське втручання партійно-державних структур у сферу наукових досліджень та нестача коштів (на науку виділялося близько одного відсотка ВНП) призвели до значного відставання югославської науки від розвинутих країн.

За допомогою держави в країні було створено широку мережу наукових і публічних бібліотек (майже 13,5 тис.), відкрито значну кількість музеїв, театрів, кінотеатрів, палаців культури. В Югославії працювало дев'ять філармоній, а професійні хореографічні ансамблі (сербський «Коло», хорватський «Ладо») були відомі далеко за межами СФРЮ. Широкою популярністю користувався фестиваль музичного й театрального мистецтва «Літні ігри» в Дубровнику. Загалом у СФРЮ діяло 57 професійних театрів, світового рівня досягла творчість режисерів Б. Ступиці й Б. Гавела. Відносна відкритість СФРЮ до країн як Заходу, так і Сходу давала змогу югославським громадянам прилучатися до досягнень світової культури й науки. Та, незважаючи на певну демократизацію, партійно-державний апарат і далі суворо стежив за дотриманням «свободи творчості».

До специфіки розвитку культурних процесів у тітовській Югославії слід віднести також і те, що «соціалістичний реалізм» так і не перетворився на панівний метод художньої літератури й мистецтва, хоча такі спроби робилися в перші повоєнні роки. Тоді й особливо в період конфлікту «Тіто - Сталін» проти діячів культури й мистецтва, які з певним скепсисом ставилися до політики правлячої компартії, застосовувалися репресії. Однак уже з другої половини 50-х років були відчинені двері «культурному плюралізмові», а в 60-х роках розширились можливості культурних зв'язків із Заходом. Усе це сприяло виникненню й розвиткові в югославській художній культурі різнопланових мистецьких течій. Тому література й мистецтво цього періоду відзначалися багатством та розмаїттям жанрів і напрямків.

Проте в художній літературі тема визвольної боротьби під час Другої світової війни залишалася найбільш популярною. Вона знайшла відображення в цілій низці художніх фільмів («Козара», «Сутьєска»), які отримали визнання глядачів як у Югославії, так і за кордоном. Світового визнання досягли хорватські аніматори на чолі з Д. Вукотичем.

У образотворчому мистецтві поряд з представниками реалістичної (академічної) школи було багато послідовників різних авангардистських напрямів: абстракціонізму, сюрреалізму та ін. Досить великою популярністю користувалися полотна художників-примітивістів «хлебінської» школи. Оригінальні рішення в архітектурі були реалізовані під час спорудження нових районів Белграда, комплексу союзного виконавчого віча, торговельно-адміністративного центру, нових будівель факультетів Белградського та Загребського університетів, православного собору Св. Сави.

На початку 80-х років СФРЮ належала до середньоурбанізованих європейських країн. У її багатонаціональній культурі химерно перепліталися різні елементи традиційної культури й сучасної масової з елементами маргіналізму та досить високими надбаннями культури сучасного забезпеченого суспільства. З іншого боку, зміни в культурному житті СФРЮ у 80-х роках стали віддзеркалюватися спочатку в історико-політичній публіцистиці, а потім і в художній літературі. У суспільстві почали відкрито обговорювати раніше заборонені теми та вести дискусії з питань історії соціалістичної Югославії, оцінки ролі Й. Тіто. Суперечки на сторінках періодичних видань у республіках ставали дедалі жорсткішими, а погляди прихильників та противників федерації - непримиреннішими.