Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Контрреформи та криза «самоврядного соціалізму»

Хорватські події не були ізольованим явищем, оскільки відцентрові процеси різного рівня відбувалися й у інших республіках та автономіях. їхні причини тітовське керівництво вбачало у недосконалості устрою федеративної держави. Союзна скупщина у лютому 1974 р. схвалила нову конституцію СФРЮ, яка не тільки змінила принципи формування вищих органів влади, а й закріпила керівну роль СКЮ та визначила «самоврядну соціалістичну демократію» як форму «диктатури пролетаріату».

У конституції 1974 р. проголошувалося, що Югославія є «союзною державою, співдружністю добровільно об'єднаних народів та соціалістичних республік», яка ґрунтується на «самоврядуванні робітничого класу, всіх трудящих і громадян, рівноправних народів і народностей». Визначався порядок формування республіканських та місцевих скупщин, які складалися з «віча об'єднаної праці», «віча місцевих об'єднань» та «громадсько-політичного віча». Скупщина СФРЮ на спільному засіданні палат («Союзного віча» та «Віча республік і країв») обирала вищий орган держави - Президію федерації з восьми осіб (по одній від кожної республіки та автономії), а її голова ставав головою федерації. За видатні заслуги Й. Тіто був обраний довічним головою Президії СФРЮ, або президентом. Однак після його смерті члени колективного органу повинні були щороку по черзі змінювати один одного на цій посаді.

Конституція посилила децентралізацію федеративної держави. Поряд з розширенням прав республік майже рівні з суб'єктами федерації права отримали краї Косово і Воєводина, що було розцінене сербами як підрив їхньої територіальної цілісності. У новому державному устрої досить чітко проглядалася конфедеративність. Не створивши механізмів розв'язання існуючих суперечностей, нова конституція послабила певні повноваження федеративних органів. Усі ці процеси лише прискорили формування республіканських етнополітичних кланів, а єдність федерації була поставлена в залежність від єдності СКЮ та від долі його лідера Й. Тіто.

Дальшого розвитку набував «самоврядний соціалізм». Так, згідно із законом «Про асоційовану працю» основою суспільно-політичної системи СФРЮ стали «базові організації об'єднаної праці» (БООП). Подібні структури були створені для управління виробничою діяльністю в усіх трудових колективах. Саме БООП обирали керівництво підприємства, визначали правила внутрішнього розпорядку, делегували своїх представників до республіканських та місцевих органів влади. У цілому ж система самоврядування перетворилася на досить заплутану і багатоступеневу, вона давала можливість владним органам втручатися в її функціонування.

Тим часом у югославському суспільстві поступово народжувалися суперечності, які спричинялися вадами самого «самоврядного соціалізму». Так, певна неефективність системи «виробничого самоврядування» була викликана тим, що її намагалися штучно інкорпорувати в існуючу моноцентристську систему державного економічного регулювання. Усе це призводило до ще більшої незбалансованості економіки та гальмувало розвиток федерації.

На IX з'їзді СКЮ (1978) було зроблено спробу скоригувати структури вищих органів влади СФРЮ. Так, зі складу ЦК СКЮ обиралася президія (23 особи), члени якої щороку повинні були обирати голову; підтверджувалося, що президія СФРЮ складається з представників республік та автономій (8 осіб); Союзне виконавче віче затверджувалося терміном на чотири роки.

Поглиблення кризових явищ у різних сферах суспільного життя СФРЮ на зламі 80-х років певною мірою було пов'язане також із втратою загальновизнаного лідера, який уособлював собою головні досягнення існуючого політичного режиму. Смерть президента Й. Тіто в травні 1980 р. стала точкою відліку наступного етапу в історії югославської федерації. Так, у 80-х роках виконання демократичних засад рівноправ'я в країні - щорічна ротація вищих посадових осіб у президії СФРЮ та СКЮ - призводило до організаційних непорозумінь та конфліктів, оскільки інтереси республік і автономій суттєво різнилися.

У 80-х роках федерація дедалі швидше занурювалась у кризу. Але якщо раніше при виникненні будь-яких кризових явищ Й. Тіто щоразу знаходив резерви для стабілізації становища, то після його смерті політичний режим почав швидко втрачати рівновагу та життєздатність, а криза набула всеосяжного характеру та охоплювала не тільки економіку й політику, а й міжетнічні відносини.

Криза югославської федерації проявлялася на тлі зростаючих економічних та політичних негараздів. Так, найнебезпечніше вогнище міжетнічного протистояння виникло в Косові1. У березні-квітні 1981 р. в краї відновилися мітинги та демонстрації, які відбувалися вже під гаслом «Косово - республіка!», а з вимогами маніфестантів солідаризувалася частина місцевої міліції та органів безпеки. В результаті сербська влада запровадила в Косові надзвичайний стан та ввела на його територію військові підрозділи. Косовські події певною мірою стали наслідком процесів, спричинених конституцією 1974 р., яка розширила самостійність республік та автономій до такого ступеня, що єдиний економічний простір країни став швидко зменшуватися, як шагренева шкіра. Автономія республік та країв у економічній сфері породжувала автаркію, яка вела до скорочення внутрішньофедерального товарообігу. І хоча в липні 1982 р. скупщина СФРЮ ухвалила довгострокову програму стабілізації економіки, криза перетворилася на перманентну.

Саме косовські події започаткували процес розпаду югославської федерації, а постійне погіршення становища в краї неухильно вело до дестабілізації в країні. Албанське населення в Косові, чисельність якого швидко зростала (внаслідок високої народжуваності та міграції), вимагало надання рідній мові статусу офіційної та збільшення державних дотацій на розвиток краю. Націоналістичний рух албанців Косова швидко радикалізувався. Усе частіше виникали сутички між албанським та слов'янським населенням, у результаті яких сербів та чорногорців стали відверто витісняти з рідних територій. Косовські албанці проголосили гасло утворення «етнічно чистого Косова». Події в краї ображали національні почуття сербів, оскільки в їхній свідомості події минувшини завжди посідали особливе місце. Антисербські виступи албанців призвели до поширення думки про те, що тітовський режим свідомо прагнув розчленувати сербський народ та «розтягти» його землі. Особливе обурення у сербів викликала конституція СФРЮ 1974 р., яка наділила автономні краї правами, що фактично зрівнювали їх у правах із Сербією.

1 Косово і Метохія у середні віки були визнаним центром сербської державності, а в 1389 р. тут відбулася вирішальна битва сербів з османами. Поразка в ній визначила долю Сербії, яка в середині XV ст. потрапила під владу Порти. Наприкінці XVI-XVII ст. кардинально змінився національний склад населення краю. Замість сербів османи розселили тут албанців та інших мусульман, які згодом стали тут більшістю. Після 1945 р. частка албанців дорівнювала 67 %, а сербів - 24 %. На початку 80-х років серби й чорногорці в краї становили близько 8 % усього населення.

Косовська проблема спонукала відродження сербського національного руху, на духовний центр якого перетворилася Сербська академія наук і мистецтв. Саме в її надрах у 1986 р. було підготовлено «Меморандум про становище в Югославії», який визнав сербський народ головною жертвою режиму Й. Тіто. На з'їзді СК Сербії (травень 1986) було обрано нове керівництво союзу на чолі з С. Мілошевичем, яке стало домагатися перегляду положень конституції та обмеження прав автономій. З керівних посад органів влади Сербії невдовзі усунули протітовських діячів. У 1988 р. сербська влада розгорнула в Сербії та Чорногорії масові акції солідарності з слов'янським населенням Косова.

Союзне виконавче віче (уряд) прагнуло нормалізувати в країні здійснення економічних заходів, але становище в Косові погіршувалося. З року в рік збільшувалася чисельність сербів і чорногорців, які були вимушені залишити край. У Косові то запроваджувався воєнний стан, то здійснювалася чергова програма. Однак усі заходи врешті-решт виявилися неефективними.

Неспроможність розв'язання косовської проблеми не тільки підточувала основи СФРЮ, а й гальмувала здійснення реформ. Усе це підсилювало відцентрові настрої в Словенії та Хорватії, керівництво яких виступило з критикою сербської політики відносно албанців Косова і солідаризувалося з вимогами останніх. Акції протесту проти політики Сербії у жовтні 1988 р. відбулися також у Воєводині. Усі ці події поступово розхитували політичний механізм федерації.

Союзна скупщина у листопаді 1988 р. ухвалила майже 40 поправок до конституції СФРЮ, більшість із яких стосувалася господарського механізму, а решта - відносин між федеративним центром і республіками. Союзному виконавчому вічу надавалося право втручатися у справи республік і країв, якщо останні не дотримувалися федеративних законів. Створювалися єдині фінансова, кредитна, податкова та валютна системи. Органи федеральної влади наділялися правом визначати стратегію науково-технічного розвитку. Були схвалені також закони, які забезпечували союзному уряду право виступати арбітром при розв'язанні суперечок, що виникали між суб'єктами федерації. Автономні краї позбавлялися елементів державності.

Невдовзі прийняті поправки до конституції Сербії позбавили Косово і Воєводину автономних прав. Цей крок Белграда викликав протести в косовських албанців. У свою чергу по Сербії прокотилася хвиля демонстрацій, учасники яких вимагали застосування жорстких заходів щодо албанських сепаратистів. Невдовзі косовське керівництво було усунуте зі своїх посад, а в краї запроваджувалася комендантська година.

У конфлікт навколо Косова втягувалися інші республіки, які не погоджувалися виділити кошти з федерального бюджету на підтримку громадського порядку в Сербії. У грудні 1989 р. Словенія заборонила сербам і чорногорцям з Косова провести в Любляні маніфестацію проти албанського екстремізму. У свою чергу керівництво Сербії закликало громадян припинити економічні зв'язки із Словенією, а скупщина ухвалила рішення про бойкот словенських товарів. Наступним кроком у протистоянні двох республік став вивід з Косова в лютому 1990 р. загону словенської міліції. У квітні свій загін міліціонерів відкликала й Хорватія.

Різке загострення міжетнічних та економічних суперечностей призвело до відставки федерального уряду. У березні 1989 р. союзне виконавче віче очолив А. Маркович, досвідчений економіст, хорват за походженням. Однак затвердження запропонованої ним програми дій затяглося до кінця року. У документі містилися пропозиції суттєвого оновлення «самоврядного соціалізму», який ще більше мав наблизитися до західної економічної моделі, однак при збереженні єдиної федеративної держави. Скупщина СФРЮ ухвалила низку законів, спрямованих на запровадження ринкових відносин, які повинні покласти край будь-якому партійно-державному втручанню у сферу економіки.

І хоча запроваджені федеральною владою заходи призвели до посилення суперечностей між різними республіками, Союзному виконавчому віче вдалося досить швидко досягти значних результатів: 1 січня 1990 р. югославський динар став конвертованим, інфляція звелася до нульової позначки; курс динара до німецької марки тримався стабільно; зовнішній борг СФРЮ зменшився до 16 млрд доларів; експорт Югославії збільшився на 25 %, а імпорт - на 40 %; валютні запаси зросли на сотні мільйонів доларів. У червні 1990 р. А. Маркович заявив, що подальше здійснення реформ «залежить від досягнення злагоди у міжетнічних відносинах». Фактично це був один з останніх шансів подолання відцентрових процесів, однак у цьому республіканські етнополітичні клани були вже не зацікавлені, а часу для завершення реформ історія не залишила.

У січні 1990 р. під час масових демонстрацій у Косові були вбиті й поранені. У свою чергу студентська молодь Белграда провела маніфестацію під гаслом «Не віддамо Косово!», а сербська влада розпустила скупщину краю. На початку вересня 1990 р. таємне засідання депутатів забороненої скупщини ухвалило конституцію Косова, яка проголошувала його республікою. Нові поправки до конституції Сербії (жовтень 1990) звели правовий статус Косова і Воєводини до рівня територіально-культурних автономій.

Керівництво СКЮ в гострій боротьбі з прихильниками реформ обстоювало необхідність збереження однопартійної системи та самоврядування. У свою чергу лідери союзів комуністів Хорватії та Словенії домагалися поступового запровадження багатопартійності та розширення прав республіканських партійних організацій. По суті йшлося про організацію правлячої СКЮ на засадах федералізму, обмеження контрольних функцій його ЦК щодо процесів виробництва та розподілу в СФРЮ. У сфері зовнішньої політики пропонувалося вийти з «руху неприєднання» та зосередитися на розвитку співробітництва із західними країнами.

Подолання кризи, в якій опинилася СФРЮ, багато в чому залежало від можливості реформування СКЮ. Однак критична маса нагромаджених у країні проблем призвела на XIV з'їзді правлячої партії (січень 1990) до відкритого протистояння між прихильниками й противниками його реформування. Так, делегати Словенії та Хорватії, не знайшовши підтримки своїх пропозицій щодо федералізації СКЮ й переходу до конфедеративного державного устрою, покинули зал засідань і оголосили про повну самостійність республіканських партійних організацій. З цього моменту керівництво СКЮ втратило свої владні повноваження, які перебрала на себе республіканська еліта. Розпад СКЮ став провісником краху югославської федеративної держави.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.