Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього

Капіталістичне пекло

Існує й засаднича причина, чому небезпечно давати ринкам повну свободу дій. Адам Сміт учив, що швець використовуватиме свої надлишки для найму на роботу додаткових помічників. Це говорить нам про те, що егоїстична жадібність окремих осіб корисна для всіх людей, оскільки прибутки йдуть на розширення загального виробництва та збільшення кількості робочих місць.

Але що могло статися, якби жадібний швець збільшив свої прибутки, зменшивши плату своїм працівникам та збільшивши їхній робочий тиждень? Стандартна відповідь полягає в тому, що вільний ринок захистив би працівників. Якби наш швець платив їм надто мало та вимагав надто багато, найкращі працівники, природно, пішли би від нього та почали працювати на його конкурентів. Тоді би швець-тиран залишився з найгіршими працівниками або взагалі без них. Він би швидко виправився або вилетів із бізнесу. Його власна жадібність змусила би його добре ставитися до своїх працівників.

У теорії це звучить просто бездоганно, але на практиці виходить не зовсім так. На абсолютно вільному ринку без нагляду королів та священиків корисливі капіталісти можуть створювати монополії або таємні змови проти своїх працівників. Якщо всі взуттєві фабрики в країні контролюватимуться однією-єдиною корпорацією або якщо всі власники фабрик змовляться одночасно зменшити заробітну плату, тоді робітникам уже не вдасться захиститись, змінивши місце роботи.

Гірше того, жадібні боси можуть обмежити свободу пересування робітників за допомогою боргових зобов’язань або рабства. Наприкінці Середньовіччя рабство в християнській Європі було майже невідоме. Протягом же раннього сучасного періоду розквіт європейського капіталізму йшов рука в руку з розвитком работоргівлі через Атлантику. Відповідальними за це лихо були саме нестримувані ринкові сили, а не королі-тирани чи якісь расистські ідеологи.

Коли європейці завоювали Америку, вони відкрили золоті та срібні копальні та заснували цукрові, тютюнові й бавовняні плантації. Ці копальні та плантації стали основою американського виробництва та експорту. Особливо важливими були цукрові плантації. За часів Середньовіччя цукор у Європі був рідкісною розкішшю. Його імпортували з Близького Сходу за дуже високими цінами та використовували дуже економно як таємний інгредієнт у делікатесах та ліках від усіх хвороб. Після заснування в Америці великих цукрових плантацій до Європи почали надходити небачені раніше обсяги цукру. Ціни на нього впали, і в Європі з’явилося чимало любителів солодкого. Підприємці зустріли це збільшення попиту виробництвом просто величезних обсягів солодощів: тістечок, печива, шоколаду, цукерок, а також підсолоджуваних напоїв, таких як какао, кава та чай. Щорічне споживання цукру пересічним англійцем зросло майже з нуля на початку ХVІІ століття до приблизно восьми кілограмів на початку ХІХ століття.

Проте вирощування цукрової тростини та видобування з неї цукру було нелегким бізнесом. Мало хто хотів нескінченно працювати на цукрових полях, що кишіли малярійними комарами, під палючим тропічним сонцем. Наймані робітники виробляли б надто дорогий продукт для масового споживання. Чутливі до ринкових сил та жадібні до прибутків й економічного зростання, європейські власники плантацій переключилися на рабів.

У ХVІ – ХІХ століттях до Америки було завезено приблизно 10 мільйонів африканських рабів. Близько 70 % їх працювали на цукрових плантаціях. Умови праці були жахливими. Більшість рабів проживали недовге та безрадісне життя, а ще мільйони гинули під час війн, які велися для їх поневолення, або під час довгої подорожі з глибин Африки до берегів Америки. І все це лише для того, щоб європейці могли насолоджуватися солодким чаєм та цукерками, а цукрові барони – величезними прибутками.

Работоргівля не контролювалася жодною державою чи урядом. Це було суто економічне підприємство, організоване та фінансоване вільним ринком, відповідно до законів попиту та пропозиції. Приватні компанії з торгівлі рабами продавали свої акції на Амстердамській, Лондонській та Паризькій фондових біржах. Хто купував ці акції? Європейці середнього класу, які шукали хороші можливості для інвестицій. На ці гроші работорговці споряджали кораблі, наймали моряків та солдатів, купували рабів в Африці та перевозили їх до Америки. Там вони продавали рабів власникам плантацій, а на зароблене купували продукти плантацій, приміром цукор, какао, каву, тютюн, бавовну та ром. Вони поверталися до Європи, продавали цукор та бавовну за добру ціну, а потім вирушали до Африки, починаючи все знову. Акціонерам така схема дуже подобалася. Упродовж ХVІІІ століття прибуток на інвестиції в работоргівлю становив приблизно 6 % на рік – як міг би швидко визнати будь-який сучасний консультант, вони були надзвичайно прибутковими.

Ось вам і ложка дьогтю в діжці меду капіталізму вільного ринку. Він не може гарантувати, що прибутки отримуються в справедливий спосіб або справедливо розподіляються. Навпаки, потяг до збільшення прибутків та виробництва закриває людям очі на все, що може стояти на цьому шляху. Коли зростання стає вищим пріоритетом, не обмеженим жодними етичними міркуваннями, воно може легко призвести до катастрофи. Деякі релігії, такі як християнство та нацизм, убили мільйони людей через палку ненависть. Капіталізм же вбив мільйони людей через холодну байдужість у парі з жадібністю. Транстлантична работоргівля не проростала з расистської ненависті до африканців. Особи, які купували акції, брокери, які їх продавали, та менеджери работоргових компаній взагалі рідко думали про якихось там бідних африканців. Не думали про них і власники цукрових плантацій. Багато власників взагалі жили далеко від своїх володінь, і єдине, чого вони вимагали, була точна інформація про прибутки та витрати.

Важливо пам’ятати, що трансатлантична работоргівля не була єдиним відхиленням від бездоганного в усьому іншому курсу. Подібні причини мав і Великий бенгальський голод, згадуваний у попередньому розділі, – «Британська Ост-Індська компанія» більше турбувалася про свої прибутки, ніж про життя 10 мільйонів бенгальців. Військові кампанії «ГОК» в Індонезії фінансувалися чесними голландськими бюргерами, які любили своїх дітей, жертвували на доброчинність, цінували гарну музику та живопис, але яким було байдуже до страждань мешканців Яви, Суматри та Малакки. Зростання ж сучасної економіки в інших частинах планети супроводжувалося безліччю інших злочинів та негідних вчинків.

ХІХ століття не принесло жодного покращення етики капіталізму. Індустріальна революція, що прокотилась Європою, збагатила банкірів та власників капіталу, але прирекла мільйони робітників на життя в ганебній бідності. У європейських колоніях ситуація була ще гіршою. В 1876 році бельгійський король Леопольд II заснував неурядову гуманітарну організацію, метою якої було названо дослідження Центральної Африки та боротьба з работоргівлею уздовж берегів річки Конго. Вона була також покликана покращити умови життя мешканців регіону шляхом будівництва доріг, шкіл та лікарень. У 1885 році європейські сили погодилися надати цій організації контроль над 2,3 мільйона квадратних кілометрів у басейні Конго. З того часу ця територія, у 75 разів більша за Бельгію, стала відома як Вільна держава Конго. Думку 20–30 мільйонів місцевих мешканців ніхто навіть не збирався питати.

Протягом короткого часу ця начебто гуманітарна організація перетворилася на комерційне підприємство, справжня мета якого полягала в досягненні економічного зростання й отриманні прибутків. Усілякі там школи та лікарні були швидко забуті. Натомість басейн Конго заполонили копальні та плантації під керівництвом переважно бельгійських чиновників, які безжально експлуатували місцеве населення. Особливо яскравим прикладом було виробництво гуми. Цей матеріал швидко став промисловим продуктом, а його експорт – найважливішим джерелом прибутків Конго. Від африканських селян, які збирали сировину, вимагали дедалі більших норм видобутку. Ті, хто не міг виконати свою норму, жорстоко каралися за «лінь». Їм відрубали руки, а час від часу винищувалися й цілі села. За найбільш обережними оцінками, між 1885 та 1908 роками гонитва за зростанням та прибутками коштувала життя 6 мільйонам осіб (щонайменше, 20 % населення Конго). Деякі оцінки взагалі сягають 10 мільйонів смертей.[99]

Після 1908-го, а особливо після 1945-го, жадібність капіталістів дещо вгамувалась, не в останню чергу через страх перед комунізмом. Проте несправедливість усе ще поширена. Економічний пиріг 2013-го значно більший за пиріг 1500-го, але він розподіляється настільки нерівно, що багато африканських селян та індонезійських робітників повертаються додому після важкого робочого дня з меншою кількістю їжі, ніж їхні предки 500 років тому. Дуже подібно до Сільськогосподарської революції, зростання сучасної економіки може виявитися колосальним шахрайством. Людство та глобальна економіка цілком можуть продовжувати зростати, але дедалі більше окремих людей житимуть у голоді та злиднях.

Капіталізм має дві відповіді на цю критику. Перш за все, він створив світ, керувати яким не здатний більше ніхто, крім самих капіталістів. Єдина серйозна спроба організувати світ інакше (комунізм) виявилась настільки гіршою в майже всіх аспектах, що ніхто більше не насмілиться спробувати знову. В 8500 році до нашої ери люди могли плакати гіркими сльозами через Сільськогосподарську революцію, але було вже надто пізно відмовлятися від розораних полів та худоби в загонах. Так само нам може не подобатися капіталізм, але ми вже просто не можемо без нього жити.

Друга відповідь полягає в тому, що потрібно лише набратись терпіння – обіцяний капіталістами рай уже не за горами. Правда, були й помилки, на кшталт трансатлантичної работоргівлі та експлуатації європейського робітничого класу. Але ми засвоїли урок, і якщо ми лише трохи почекаємо та дозволимо пирогові злегка підрости, всі отримають жирніший шматок. Розподіл прибутків ніколи не буде рівним, але там буде цілком достатньо, щоби задовольнити всіх чоловіків, жінок та дітей – навіть у Конго.

Дійсно, простежуються деякі позитивні сигнали. Принаймні, коли ми використовуємо чисто матеріальні критерії – такі як тривалість життя, дитяча смертність та споживання калорій, – рівень життя пересічних людей у 2013 році суттєво вищий, ніж він був у 1913-му, незважаючи на постійне зростання кількості населення.

Але чи може економічний пиріг зростати до нескінченності? Кожен пиріг вимагає сировини та енергії. Пророки кінця світу попереджають, що рано чи пізно Homo sapiens вичерпає всі запаси сировини та енергії нашої планети. І що з нами станеться тоді?



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.