Крим: шлях крізь віки

Що відомо про участь кримських татар у війні Війська Запорозького з Російською державою 1658-1659 рр. і, зокрема, у битві під Конотопом 1659 р.?

Відновлення військово-політичного союзу Війська Запорозького з Кримським ханством, що постав на самому початку визвольних змагань козацтва середини XVІІ ст., узимку 1648 р., з ініціативи Богдана Хмельницького, але після зближення українського гетьмана з Москвою в 1654 р. перестав функціонувати, відбулося вже навесні 1658 р. з ініціативи наступника Хмельницького — гетьмана Івана Виговського.

Реанімування гетьманом Виговським українсько-кримського «братерства» (як це неодноразово класифікувалось у тогочасних документах, що виходили як з українського, так і кримськотатарського боку) відбувалось у контексті пошуку новим гетьманським урядом союзників у приборканні збройного протигетьманського виступу збройної опозиції, очолюваної полтавським полковником Мартином Пушкарем і кошовим отаманом Запорозької Січі Яковом Барабашем. Потреба ж у залучення зовнішньої сили для вирішення внутрішньо української проблеми диктувалась передовсім тією обставиною, що в конфлікт так чи інакше вже був інтегрований потужний зовнішньополітичний чинник — вплив офіційної Москви. З кінця осені 1657 р. лідери протигетьманської опозиції отримували з боку керівництва Російської держави неабияку моральну і політичну підтримку, що, серед іншого, виливалось у неприхований тиск Москви на гетьманський уряд у справі обмеження владних прерогатив керівництва Війська Запорозького на користь царя, послаблення гетьманської влади через посилення позицій опозиційно налаштованих до неї козацьких лідерів тощо.

Отож, за задумом гетьмана Виговського, відновлення братерства з Кримом мало серед іншого виступити й ефективним стримуючим фактором для уряду Олексія Михайловича в його намаганнях урізати владні можливості гетьманського уряду в Україні на свою користь і суттєво звузити автономію Гетьманату загалом.

На зовнішньополітичній арені поновлення союзу з Кримом об'єктивно сприяло зближенню козацької України з Річчю Посполитою, між якою та Кримським ханством на той час зберігала чинність союзна угода, укладена восени 1654 р. Відтак, саме відновлення союзних зобов'язань з Кримом відкрило для Війська Запорозького шлях примирення з Варшавою, що врешті й увінчався 6 вересня 1658 р. укладенням Гадяцької угоди про повернення України під владу польського короля, але вже в якості повноправного третього члена до того часу двоєдиної Польсько-Литовської федерації.

Першою ж пробою ефективності українсько-кримського військово-політичного союзу стала допомога кримців гетьманському уряду Виговського в битві з протигетьманською опозицією під Полтавою 30-31 травня 1658 р., куди з Криму прибуло близько 12-15 тис. вояків під орудою перекопського мурзи Карач-бея. За допомоги союзників з Криму гетьману вдалося наголову розбити війська полтавського полковника Пушкаря і кошового Барабаша та за результатами бою поновити свою владу над півднем Лівобережжя.

Але здобута Виговським під Полтавою перемога не викорінила опозиційних настроїв у південних полках Лівобережжя Гетьманату. А підписання гетьманом за декілька місяців по тому Гадяцької угоди з королем для Москви стало сигналом до початку неприкритої широкомасштабної війни проти козацької України.

В умовах ескалації українсько-російського конфлікту в другій половині жовтня 1658 р. на Лівобережжя вступає очолювана воєводою бєлгородським князем Г.Г. Ромодановським 20-тисячна царська армія, якій за деякий час вдається взяти під свій контроль значні території на сході та півдні Гетьманату — в Миргородському, Лубенському та Прилуцькому полках. I лише на кінець 1658-го — початок 1659-го року гетьману Виговському за допомоги польських і, знову ж таки, кримських союзників вдається зупинити наступ росіян та повернути під свій контроль втрачені перед тим українські землі. А ще перед тим, наприкінці жовтня 1658 р., близько 6 тис. татар допомагали наказному гетьману Данилу Виговському в його спробах вибити залогу російських військ із Києва.

Але, як виявилось згодом, наступ військ воєводи Ромодановського був лише прелюдією великої війни, яка розпочалась уже навесні наступного року, коли в Україну вступило багаточисельне царське військо під командою воєводи князя О.М. Трубецького. Цього разу чисельність царської армії, за різними підрахунками, становила від 32 до 100 тис. вояків (в окремих літописах і хронічках мова йде про 150-тисячне і, навіть, 300-тисячне царське військо, що однак є відвертим перебільшенням).

Враховуючи обмеженість військової спроможності ослабленого громадянським протистоянням гетьманського уряду Івана Виговського, а також неготовності керівництва Речі Посполитої відправити в Україну більш-менш потужні власні війська (в цей час у самій Короні Польській мало місце різке загострення внутрішньополітичної боротьби, що поволі втягувало країну у вир збройного громадянського протистояння, а до того ж тривала виснажлива війна зі Шведським королівством), дієва військова допомога Кримського ханства стає для Гетьманату справді життєво необхідною.

Відтак, гетьманський уряд докладає максимум зусиль для того, аби закликати собі на допомогу якомога більше кримськотатарського війська. І врешті Виговському вдається це зробити — наприкінці травня 1659 р. з Криму в похід проти російської армії виступає кримський хан Мухаммед Ґерей IV, котрого в поході супроводжували нураддин-султан Аділь Ґерей та ще семеро кримських царевичів. Враховуючи виступ у похід особисто самого хана, чисельність Орди була також відповідно доволі значною. Згідно з інформацією російського товмача Терентія Фролова, котрий якраз на той час перебував у таборі кримців, разом з Мухаммед Ґереєм IV у травні 1659 р. у похід на українські землі виступило «кримських татар, і ногайців, і білгородців, й азовців і темрюцьких черкес з 60 000, а турецького султана, де військових людей з ним небагато, лише яничар 240 чоловік, котрі живуть у Криму». Порівнюючи повідомлення російського лазутчика з інформацією з інших джерел, дослідники доходять висновку, що справді в похід з ханом цього разу вирушили чотири найбільші орди Північного Причорномор'я й Приазов'я, а саме: Кримська, Білгородська, Ногайська та Азовська. Утім, названа ним кількість татар є усе ж дещо завищеною, і найпевніше, хана в поході супроводжувало від 30 до 40 тис. вояків. Що, втім, також є доволі потужною силою, що, власне, й довели результати Конотопської битви.

Описуючи Конотопську битву, яка відбулася 28 червня 1659 р. і стала кульмінаційним моментом російсько-української війни 1658-1659 років, дослідники майже одностайно сходяться на думці, що роль і значення кримськотатарського війська в ній були надзвичайно важливими. Розбіжності стосуються лише певних нюансів опису і пріоритетів в оцінках. Так, частина дослідників, переважно сучасних російських, взагалі схильна приписувати перемогу над царською армією під Конотопом винятково кримському хану Мухаммед Ґерею ІV та його війську, абсолютно ігноруючи при цьому участь у тих подіях гетьмана Івана Виговського й вірних йому козацьких полків Гетьманату. Однак, на наш погляд, це не вповні відповідає дійсності й, скоріше за все, несе в собі певну ідеологічну складову, спрямовану на заперечення факту широкої участі українського козацтва у відбитті наступу російської армії під орудую воєводи князя О.М. Трубецького навесні-влітку 1659 р. Адже визнання цього факту вже апріорі підважує концепцію «возз'єднання братських народів», що визначала концептуальне бачення суті українсько-російських взаємин раннього Нового часу радянською історіографією та не втратила своєї актуальності в російській історіографії й у наш час, підживлюючи тим самим ідеологічне обґрунтування політики російського керівництва щодо Української держави.

Згідно реконструкції подій українськими істориками, вранці 28 червня гетьман Виговський на чолі козацької піхоти, підрозділів так званого «затяжного війська» (найманого регулярного війська, що складалось переважно з іноземних волонтерів) і частини татар, підійшовши до Конотопа, де якраз і зосередилися головні сили царської армії, за домовленістю з Мухаммед Ґереєм, розпочав атаку передових частин російського війська на переправі через річку Кукілка (притока Сейму, басейну Дніпра), що неподалік села Соснівка (нині село Конотопського р-ну Сумської обл.). Тим часом головні сили кримськотатарського війська на чолі з ханом були залишені в засідці в урочищі Пуста Торговиця, що за 7 км на схід від Соснівської переправи. Ще одна невелика частина козацьких і татарських військ форсувала Кукілку на захід від Конотопа й розташувалась за лівим флангом противника.

Після нетривалого бою на Соснівській переправі Виговський почав відводити свої війська на вихідні позиції, імітуючи втечу. Російське командування сприйняло маневрування українського гетьмана як незаперечне свідчення свого успіху й, намагаючись остаточно розгромити супротивника, кинуло навздогін за ним найкраще підготовлені свої війська — підрозділи московських дворян і жильців «Государєвого полку», рейтарські і драгунські полки. Заманивши російську, переважно важко озброєну, кавалерію вглиб болотистого урочища, український гетьман підставив її під разючий удар татарської кінноти, яка, будучи залишеною в засідці, за час зав'язування Виговським бою з російськими військами встигла перегрупуватись і зайти в тил царським ратникам, необачно кинутими воєводами в погоню за козаками та їхніми союзниками. Напад татар був настільки несподіваним і потужним, що шансів на порятунок у ратних людей царя практично не було. До того ж багнистий рельєф Торговицького урочища перешкоджав маневрам важко озброєної російської кавалерії, що, до слова, за визначенням російських дослідників, становила «цвіт російської армії».

Першими в цьому бою полягли рейтари полку Вільяма Джонстона. За ними черга дійшла до рейтар полку Іоганна Фанстробеля. Дослідники зауважують, що рейтари, озброєні і навчені за останнім словом тогочасної європейської військової справи, були найбільш боєздатною частиною російської кавалерії та російської армії загалом.

Згодом, коли російські війська були контратаковані розвернутими гетьманом Виговським полками, які розпочинали цю січу на переправі, погрому зазнали й московські сотні «Государєвого полку». А після того, як припинили існувати передові російські полки, татари і козаки атакували ворожий табір, залишений за Соснівською переправою на протилежному боці річки. Звідси втечею вдалося врятуватися лише частині полку князя Ромодановського.

Окремі російські історики, як уже згадувалось раніше, ігноруючи повідомлення як українських, так і польських літописців, а також дослідження істориків, у тому числі й російських, переконані, що гетьман Виговський й українські козаки участі в заманюванні ворога в пастку та його розгромі взагалі не брали. За їхнім переконанням, український гетьман на чолі козацьких полків на час битви перебував у ставці в Тиниці. Натомість у війську князя Пожарського воювало дві тисячі козаків Івана Безпалого, перед тим проголошеного в таборі російських військ на противагу Виговському наказним гетьманом. У пастку царських воєвод, нібито, заманювали татари Аділь Ґерея і драгуни-найманці з гетьманського війська. У самій же битві, що відбулася приблизно за 7 км від Сосницької переправи, й оточували царські війська, і знищували їх винятково татари під командою Мухаммед Ґерея І^ Власне самих українських козаків, на думку цих авторів, гетьман Виговський, начебто, не залучав до битви через боязнь їхньої зради та переходу на бік царя. Зрозуміло, що жодних аргументів на користь такого сміливого припущення не наводиться.

Стосовно кількості втрат царського війська під Конотопом в історичній літературі наводяться різні відомості — аж до 30 тис. загиблими та 15 тис. полоненими, в тому числі й півсотнею воєвод. За підрахунками сучасних українських військових істориків, насправді втрати царської армії були значно скромнішими — близько 5 тисяч чоловік убитими і пораненими. Сучасні російські історики наполягають, що під час битви царська армія втратила не більше 3 тис., максимум — 4 700 ратників.

Але попри розходження в оцінці кількості втрат, усі дослідники визнають, що особливий для царської влади трагізм ситуації полягав у тому, що під Конотопом загинули переважно представники найбільш знатних московських дворянських родів, що були опорою царської влади та входили до складу особистої гвардії царя. А крім того, як уже зауважувалось, під орудою воєводи князя С.Р. Пожарського знаходилися найбільш боєздатні частини російської армії, що становили її кістяк, а заодно й були зразком для реформування решти царського війська. Як образно зазначав з цього приводу відомий російський історик Сергій Соловйов, «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська».

До того ж, здобута українським і татарським військом під Конотопом перемога змусила воєводу князя Трубецького спішно і безславно відводити величезну царську армію з теренів України назад у межі Російської держави. А тим часом у Москві після отримання повідомлення про поразку під Конотопом, за наказом Олексія Михайловича, почали спішно укріплювати захисні мури царської столиці й царський двір почав готуватися до переїзду вглиб Російської держави, за Волгу, до Ярославля. І лише несприятливий розвиток ситуації як усередині України, що, серед іншого, мав негативний вплив і на розвиток українсько-кримських взаємин (тут передовсім мається на увазі набіг запорожців отамана Івана Сірка на Кримський півострів), так і в справі ратифікації сеймом Речі Посполитої умов Гадяцької угоди, не дозволили українському гетьману Івану Виговському та кримському хану Мухаммед Ґерею IV розвинути досягнутий під Конотопом успіх і вдарити по Москві.