Історія України-Русі, Том 2. Частина 2

Заміри поєднатися з Польщою. Рада у Гадячі

Доконавши кари на своїх ворогах, вернув Виговський у Чигирин.

Ще за Богдана, більшість освічених людей на Україні бачили, що поєднання з Москвою не дало того, чого бажалося. Та й сам Хмельницький бачив, що не те вийшло, про що він мріяв. Після ж його смерті сам Московський уряд своїми вчинками ще ясніще почав се виявляти. У Київі, ще за Хмельницького, як помер Київський митрополит Сильвестер Коссів, Київський воєвода Бутурлін, котрого посажено у Київі зараз після Переяславської ради, наказував Гетьманові щоб він оповістив всьому українському духовенству царську волю, - а саме, щоб воно не вибірало Київського митрополита без дозволу Царя, і щоб сей митрополит і все українське духовенство залежне було од Московського, а не Константинопольського патріарха. Таке втручання Московського уряду у внутрішні розпорядки на Україні одразу одхилило од Москви навіть найприхильніщих до неї Українців. Хмельницький тоді не пристав на те, а Бутурлін не допустив обірати нового митрополита. Як же Гетьманом зробився Виговський, то він не схотів коритись домаганням Московського уряду, скликав у Софіївському соборі усіх владиків українських і старшин козацьких, прохав приїхати і Бутурліна, але той не схотів приїхати на той Собор і не приїхав, то й без його обійшлися. На Соборі тому митрополитом Київським обраний був Дионисій Балабан, єпископ Холмський.

Тим часом замість Бутурліна у Київ приїхав присланий з Москви воєвода Шереметьєв. Се була людина сувора, тверда, наскрізь пройнята тяжким духом московських порядків. Вольності, котрі мало тоді козацтво і міщанство українське, здавалися йому зовсім не звичайними, такими, що їх позволити не можна. Він почав пригнічувати ті вольні розпорядки, став садовити козаків та міщан за вільнолюбство по тюрмах, хвалився викоренити з них вільний дух, почитав себе старшим за Гетьмана і таке инше. Звичайно, що се було зовсім навпроти тих умов, на котрих Україна поєдналась із Москвою. У Пушкарівському ділі уряд Московський теж тяг руку Пушкаря проти Гетьмана та старшини козацької, бо йому були корисні ті сварки по-між козаками: через них Москва міцніще могла впливати на справи в Україні. На постанову Виговського зірвати з Москвою вплинули також московські воєводи, що в червні 1658 р. рушили з військовими відділами, щоб остати по українських містах так, як від часів Хмельницького сидів воєвода Московський у Київі. Мали вони забезпечити царське володіння на Україні і захопити адміністрацию цілої України у свої руки. Виговський, як рішучий оборонець независимости України, не міг до того допустити. Він знав, що значать отсі воєводи. Усе се викликало велике ворогування про-між козацької старшини проти Московського уряду. Польща, бачучи, що робиться на Україні, послала туди свого посла Беньовського, щоб він при такій нагоді схилив Україну знову до поєднання з Польщею. Не від того була й старшина козацька з Гетьманом на чолі, а найбільш працював над сим і щиро узявся за сю справу Юрій Немирич.

6-го вересня (сентября) 1658-го року Виговський зібрав раду у Гадячі. Партія Немирича поспішала із сією справою затим, що у сьому ж році у Польщі мусів бути сейм, на котрому мали радитись про поєднання Польщи із Москвою і про обрання царя Олексія королем Польським після смерті бездітного короля Яна-Казімира. Через се Україна, поєднавшись із Польщею на нових правах, як вільна держава, малаб увійти у сей союз, як рівна з Польщею та Московською державою, а не як залежна від Москви країна.

Гадяцька рада почалась промовою до козаків польського посла Беньовського. У промові своїй він показував на те лихо, якого можна сподіватись на далі від Московського уряду, котрий вже й тепер почав тіснити Україну, і радив знов поєднатись із Польщею. Козацтво, вислухавши його промову, само почувало добре, що посол казав правду. Налякане вже вчинками московських воєводів, воно пристало на те і постановило такі головні умови того поєднання:

1. Україна, тоб-то землі в воєводствах Чернигівському, Київському і Брацлавському (тепер губернії: Полтавська, Чернигівська, Київська, східня частина Волинської та південна Подільської), стає вільною і незалежною країною і знов єднається із королівством Польським і Великим Князівством Литовським під назвою Великого Князівства Руського.

Таким побитом, складається спілка з трьох рівноправних народів трьох вільних республік: Польської, Литовської і Руської (Української), під зверхністью короля Польського, котрого обірають усі три народи разом.

2. Велике Князівство Руське само порядкує своїми внутрішніми справами. Найвища законодавча власть належить Раді, котра складається з послів од усієї України.

3. Гетьман обірається на цілий свій вік і має найвищу виконну власть - сповняє волю Ради.

4. Україна повина мати свій суд, навіть найвищий (трибунал), де усі справи повинні одбуватися руською (українською) мовою; повинна мати свій скарб (казну), куди йтимуть усі доходи та податки з Українського народу і можуть бути повернені тільки на потреби Великого Князівства Руського; мати своїх найвищих урядовців-міністрів, канцлерів, маршалків, підскарбівничих (міністр финансів) та инших, яких там треба буде; своє військо - 30.000 тисяч, чи більш, козаків і 10.000 постоянного війська; свою монету.

5. Усі найвищі урядовці повинні бути з Українців.

6. Унія на віки касується, а митрополит і пять православних владиків мають засідати у Сенаті нарівні з католицькими.

7. У Великому Князівстві Руському мають бути два руські (українські) університети (один в Київі), а нижчих шкіл - скільки забажається і скільки потрібно буде.

8. Усякому вільно заводити друкарні і друкувати які завгодно книжки.

9. Гетьман може подавати Королеві список тих козаків та міщан, кого він вважатиме за вартих, щоб король дав їм шляхетство.

Про одно забуто у сих умовах - про простих людей, і се було дуже необачно зроблено. Одначе після де-яких вимагань од послів (приміром, щоб прилучено було до Великого Князівства Руського Червону Русь і усі землі, де народ говорить по Українському, - на се польські посли не хотіли приставати), рада загула: „Згода! Згода,! Згода!” Найбільш допоміг у сьому ділі Переяславський полковник Павло Тетеря. „Згодимося, панове-молодці, із Ляхами! - гукав він. - Більш матимемо. Адже покірливе телятко дві матки ссе!” Задоволені посли, після бенкету поїхали до-дому і повезли умови ті до Короля, а козаки радісно виряжали їх в дорогу, стріляючи з гармат та рушниць.

В 1659 р. вислано на сойм петицию, яка домагається, щоб до в. князівства руського прилучено також воєвідства волинське, подільське і галицьке, т. є. щоб обіймало воно цілу українську територию. Таким чином гадяцка умова стає дуже важною спробою відновлення давних українських стремлінь до зєдинення цілої української землі в автономічну одиницю.

На жаль тії змагання не здобули собі кріпкої основи.