Історія України-Русі, Том 2. Частина 2

Переяславська Рада (8 січня 1654 р.)

На Водохреще р. 1654 приїхав у Переяслав і Гетьман і на 8 січня (января) скликав велику раду. Уся старшина, з усіх полків, з усієї України зїхалася до Переяслава. У 11-ій годині в день вийшов на майдан Гетьман і почав свою промову до війська. Між иншим він казав таке: „Сьогодня скликано велику прилюдну раду на те, щоб ви вкупі з нами обібрали собі державця з чотирьох, кого самі волитимете. Перший - царь Турецький, другий - хан Кримський, третій - король Польський і четвертий - царь Московський. Вибірайте, якого вподобаєте. Царь Турецький - бусурмен; усі ви знаєте, яке лихо терплять під ним православні Греки. Хан Кримський - теж бусурмен; з ним ми завели приязнь, але чого натерпілись через те, якої біди зазнали, ви добре знаєте: і неволя і ріки крови христіянської. Про утиски від польських панів нема чого й балакати. Царь Московський - одного з нами обряду, одної грецької віри, - він зглянувся на наше шостилітне благання. Крім його царської руки, ми не знайдемо затишного пристановища. Полюбімо ж його щиро! А хто не хоче нас послухати, нехай іде, куди хоче, - шлях вільний”.

Тисячі народу загукали: „Волимо під царя східнього православного!” Полковник Тетеря став обходити усіх, питаючи кожного:

- Чи усі так призволяєте?

- Усі, усі! - гукали козаки і міщане.

Як скінчили допитувати, Гетьман промовив:

- Хай буде тако. Нехай укрепить нас Господь під його царською кріпкою рукою!

Потім прочитано царську грамоту - в ній царь обіцяв Україну в ласці держати і від ворогів обороняти. Посли покликав тепер Гетьман у церкву до присяги.

Гетьман з старшиною домагався, щоб посли московські присягли за царя, що він вольності й порядки України порушати не буде й ворогам її не оддасть на поталу. Такий порядок був у Польщі, - тай скрізь, де свобода має бути забезпечена, - що новий король у-сам-перед складає присягу на закони й права, що буде їх додержувати, а тоді народ складає йому присягу, що буде його слухати й шанувати. На те бояре сказали, що вони сього не зроблять, бо Московський царь - „самодержець” і присяги своїм підданим не складає. Нічого не поміг і приклад, що так, мовляв, роблять Польські королі, що завжди козакам присягали. Але нехай - казали бояри - люде не бояться: царь їх не видасть і всі вольності й права оборонить та збільшить. Ся несподіванка дуже здивувала Гетьмана і старшину. Не знали, що робити. Вийшли з церкви і радилися на подвіррі Тетері. Послали до Бутурліна, щоб таки присягнув, иначе військо буде вагатися і не схоче цареви присягати. Посли стояли на свойому. Довго так тяглося. Нарешті Хмельницький і старшина, щоб помочи московської не втратити, згодилися присягнути й так і постановили, що пізніше вони пошлють до Москви своїх послів, і ті з царем і боярами умовляться про українські порядки, права і вольності. Після того посли московські вирядили своїх „стольників” і „стряпчих” по усіх містах і полках українських, щоб народ присягав Цареві. Київ присягав 14-го січня (января), але митрополит Сильвестер Кос і київське духовенство не хотіли присягати, бо дуже неприязно дивилися на те єднання і нічого доброго від нього не сподівались і аж силою видерли в них присягу; та й поміж старшиною знайшлися такі, що не схотіли присягати. 22-го січня (января) присягав Ніжин, де послів стрічав шуряк Гетьмана полковник Золотаренко, а 28-го й Чернигів. Звідтіль посли повернули до Москви. Ледве сталася присяга у Переяславі, як зараз склався чималий гурт таких старшин і козаків, що не хотіли йти у московське підданство; по-між ними такі старшини, як Сірко - був пізніше кошовим Запорожським, - він зібрав невдоволених і подався з ними за Дніпрові пороги; та й любий усьому козацтву полковник Богун з усім Побужжям не схотів теж присягати і цурався того єднання.

Хмельницький з старшиною став виряжати послів до царя і виробляти їм наказ, чого мають просити для війська і для України. Поїхав військовий судя Богданович і полковник Тетеря. До Москви приїхали в перших днях марта. Царь прийняв їх з великою честю. Посли передали йому грамоту Хмельницького, Гетьман в ній висловляв утїху, що Україна прийшла в союз з Московщиною і під зверхність Московського царя; просив, щоб царь потвердив права і вільности українського народу - як царські посли обіцяли, що дасть їм права більші ніж мали за князів давніх і за королів польських. Потім українські посли виложили перед боярами, чого хоче Гетьман і військо Запорожське.

„Статі Богдана Хмельницького”.

На підставі того уложено було так звані „статі Богдана Хмельницького”, що потім ціле століття брали їх за підставу українського житя: які зміни потім не виходили, як не відмінялися відносини до Москви, то все покликувалися на ті „статі Богдана Хмельницького”, що по ним має все бути, і по ним ніби то все ведеться.

Всіх статей було 23. Важніщі з них такі:

Права й вільности козацького й духовного стану людей потверджуються.

Всякі виборні уряди і суди мають одбуватися вільно, і ніхто до них не може мішатися.

Гетьмана вибирає військо свобідно.

Війська козацького має бути 60 тисяч.

Гетьман має право вести зносини з иншими державами.

Що сказати про сі „статті”? Писали їх козаки і думали про самих козаків. Вони вважали за Україну не всю землю, де живе український народ, а тільки ту землю, де по давнім умовам козаків з Поляками, мусили жити козаки: не всю землю по Сян в Галичині і по гірний Дунаєць і гірські Тисси в Карпатах, а тільки по Случ: воєводства Чернигівське, Київське та Браславське. Переяславські статті вмовлялись з царем тільки про волю козацьку, а „пашенного крестянина” зоставляли „должность обыклую отдавать его царскому величеству, какъ и прежде сего”, значить, як було се за часів Польщі, проти якої уставали і „пашенні крестяне” вкупі з козаками. Ті шляхтичі, що верховодили канцелярією Хмельницького (тай й сам батько козацький був шляхтич!) не забули осібно написати в статтях переяславських про шляхту, що б вона „при своїх шляхетських волостях пробувала, як при королях польських бувало, і що-б на уряди судові, земські і городські, як і за Польщі було, вибирали шляхтичі, а не пашенні люде. Тільки козаки мали-б свій власний суд, - по сій умові!

Окрім козаків та шляхти, права і вольности вимовлені були для попів і ченців, що-б і вони мали те, що їм було надано од королів польських, значить, і землі з пашенними людьми, та для міщан, що-б вони обирали для себе і для своїх діл войтів і магистрати та ратуші, що-б то як тепер городських голов та городську думу.

Так то зроблені козаками статті вдержували стару нерівність між людьми українськими і не дбали зовсім про пашенних людей, про бідних хліборобів. На користь їм можна-б було хиба повернути 13 сгаттю, що „права, надані од князів і королів духовним і сьвітським людям, що-б не були ні в чім порушені”. Та тільки прав таких простим пашенним людям ніхто не давав. Поки що, вони тільки зоставались вільними там, де повтікала шляхта. А як земля за ними не була признана, то по-троху і стали сі прості люде обертатись у „послушенство”. Сам козацький батько Богдан Хмельницький мав од королів польських надані села „на правъ помъстномъ съ поддаными”. А посланці його, котрі їздили в Москву вмовлятись з царем про вольности козачі, - генеральний судя Самійло Богданович та переяславський полковник Павло Тетеря, подавали в марці 1654 р. цареви челобиття, де прохали, що-б за ними було потверджено по містечку „съ поддаными въ немъ будучими”.

Колись польські пани так само позабирали землі і перш усього старались захопити такі струменти та заводи, що найпотрібніщі хліборобови, або такі, що переробляють хліб - млини та винниці, що-б хлібороба держати в своїх руках, та захоплювати луки, що-б не було куди без плати хліборобови скотину вигнати, та ліси. Народ власне через те і піднявсь проти Польщі вкупі з козаками, що „вражі ляхи” ріки і луки жидам заарендували, - а тепер козацькі старшини, вмовляючись з московським урядом про козацькі вольности, почали вимовляти собі те, що за часів Польщи мали в себе пани та їх орандарі-жиди. Потроху почало йтись до нового крепацтва, а московське царство не тільки не зупинило сієї ходи, а ще помогло розростись злим зернам, що були в козаччині, а добрі заглушило.

А були в переяславських статтях і добрі зерна власне такого устрою громадського, до котрого теж прямують скрізь освічені люде. Тут умовлялось, що-б чужі люде у крайові не вступали, що-б усякий уряд був виборний, що-б ніхто без суду не був скараний і що-б судили свої люде, товариші, хоч козаків, шляхтичів та міщан, коли не усіх. Так була хоч трохи забезпечена воля краю й народу од царської самоволі.

Українці хотіли, аби московське правительство зовсім не мішалося в українські порядки, в управу й життя; щоб на Україні не було ніяких московських начальників, а тільки самі українські, вибирані самими людьми; щоб церковні порядки ні в чім не змінялися, і церква українська зіставалася по давньому, під зверхністю патріарха царгородського, а від московського патріарха була незалежна.

Се все було не в лад московським боярам; на де-які справи зовсім не дано ніякого рішення, - так тим часом полишено, як було, але нічим не забезпечено від змін на далі: а в де чому й відмовлено. Через те пізнійше Українці і Москва кожне в свій бік тягнуло: Українці хотіли розширити і доповнити ті „статі Богдана Хмельницького” новими правами і постановами, щоб московське начальство не мішалося до українського житя. Московське ж правительство навпаки хотіло підвести Україну під московські порядки, посадити по українських городах московських воєвод, духовенство українське підвести під власть московського патріарха. З того потім вийшли великі свари і війни.

То виявилося згодом, але де що зараз по переяславській присязі почало виявлятися таке, що Українцям не подобалося. Хмельницький для того так цупко взявся до того поєднання з Москвою, щоб звідти як найскоріш воєнну поміч дістати на Поляків. Замість того зараз по присязі переяславській прийшли воєводи московські в Київ і з ними дві з половиною тисячі московських стрільців. Вони заходилися ставити собі кріпость в Київі, для неї вибрали собі місце коло Софійського собору, на митрополичих грунтах. Митрополит не хотів давати того грунту, але воєводи йому веліли дати, бо инакше силоміць візьмуть. Митрополит хотів боронитися, але потім побачив, що таки не його сила. Поставили кріпость, поставили в ній своє військо, і тримали в своїх руках цілий Київ, казали собі приносити ключі від міських воріт, від себе висилали людей провідувати про ворогів.

Таким чином уже зараз по-бік Гетьмана і полковників козачих зявилися инші хазяї на Україні, що пильнували й самого Гетьмана і всю людність українську. І таких воєводів бояре хотіли прислати й у инші значніщі українські міста.

Все се не подобалося на Україні, і дехто побоювався, щоб з того не вийшло якої біди.

Царь приймив Хмельницького під свою руку, бо в його була, гадка воюватися з Польщею, щоб відбити землі, забрані Поляками.

Зараз на весну вислав він своє військо на Білорусь, а за військом і сам він виступив, завзиваючи також Хмельницького, щоб ішов разом з ним воювати Польщу. Але Хмельницький не послухався (може не хотїв йти під руку цареви, привикнувши сам у війні гетьманувати), тільки вислав 20.000 козаків під булавою свого намісника Василя Золотаренка і молодого, але сьміливого полковника чернигівського Подобайла. Цареви, при підмозі козацького війська, добре велося. Він брав одно місто за другим від Поляків, а й козаки теж захопили спорий шмат землі при українській границі й зробили там єще один козацький полк.

Тимчасом Хмельницький оставався на Україні, бо там було неспокійно і від Татар, що мстилися на козаках за їх злуку з Москвою і від московського воєводи, що засів був у Київі і почав рядитися, як у себе дома. Він не питався ны Хмельницького о дозвіл на ніяку справу, ні війська козацького, тільки слухав, що йому скажуть в Москві. Хмельницькому се не могло подобатися і тому він не хотів йти, як цар закликав його до війни з Поляками на Україні. Не хотілося йому доводити до того, щоб Москва занадто зростала в силу, бо се не було б добре і для України.

А коли про се перевідали Поляки, так взяли слати послів і до Хмельницького і до Богуна та ще до декого з тих знатних Українців, що не радо приставали до Москви, намовляючи їх, щоб кидали Москву та мирилися з Польщею. З тих намов нічого не вийшло, бо козаки раді були, що вибилися з під Польщі і годі їм було так скоро туди назад вертати. Тоді король польський задумав нову війну з Хмельницьким, але сам боявся єї починати і ждав на підмогу татарського хана, що з колишнього помічника козацького перейшов у найзавзятійшого ворога за се, що козаки пристали до царя московського. Зимою виступив Потоцький з великим військом на Україну. Городи і села ні за що не хотіли пускати до себе Поляків, палили свої хати, своє добро і билися до загину. У містечку Буші, недалеко Дністра, зібралося 18.000 Подолян із жінками, дітьми і усим добром своїм, і під проводом якогось Гречки зачинилися у місті та одбивалися від Ляхів. Усю силу свою стягли Поляки, щоб узяти те містечко. Довго билися, багато Українського народу, багато й жовнірів полягло під його мурами. Тоді Поляки одвели воду з ставка і по греблі пробилися у город. Бідні оборонці побачили, що нема ніякого рятунку, - запалили свої хати і почали вбивати один одного, щоб не достатись до рук ворогам. Жінка вбитого сотника Зависного сіла на бочку з порохом, підпалила порох і вилетіла у воздух, аби не достатися Полякам; инші жінки убивали самі себе й своїх дітей, кидаючись з ними у вогонь та в криниці. Таким способом загинуло більше 16.000 одважного люду. Так ненавиділи вони Ляхів і так боялись попасти живцем до них в руки!

Хмельницький стрів Поляків і Татар під Охмитовом, коло Білої Церкви. Поляки й Татари сильно наперли на козаків і Москалів і Москалі хотіли втікати. Але в пору наспів з підмогою славний полковник Богун. Татари кинулися в розтіч і польське військо мусіло вертатися з великими стратами. Хмельницький пройшов до Білої Церкви. Так вернулися Поляки з соромом, а коли й Татари їх покинули, кажучи, що таким лихим воякам вони не хочуть помагати, тоді король знов повернувся до козаків з ласкавими словами. Обіцяв їм, що добуде від сойму дозвіл, щоб українські хлопи не робили паньщини, а тільки платили невеликі чинші, щоб їм було вільно гнати горівку і варити пиво та щоб козакам дано права шляхетські.