Історія України-Русі, Том 2. Частина 2

Зборівська угода

Як тільки комісари повідомили короля, що Хмельницький не хоче миритися, король зараз почав збіратися до війни. Всю шляхту покликано в похід (се звалося „посполите рушення”). Тим часом Хмельницький літом поєднався з Кримським ханом на Чорному шляху, і вони разом рушили на Волинь, бо під Збаражем (містечко на гряниці Волині й Галичини) зібралося польське регулярне (постоянне) військо під проводом Фірлея. Головний табор польський стояв під містечком Константиновом, але на військовій раді постановлено було одійти до Збаража, бо то було захистнійше місце. Сюди вони перевели своє військо і окопалися. Зявилися козаки й Татари коло окопів і розпочали свої герці. Се був козацький звичай тогочасний, що виходили або виїздили наперед одважні і гострі на язик молодці і глузуючи, дражнячи, дратуючи і насміхаючись, силкувалися тим викликати за окопи ворога на герць, щоб помірятися з ним силами сам-на-сам.

Так минув перший день. Другого дня почалося справжнє бойовище. Козаки й Татари усе стискали облогу, і Поляки один за одним кидали їм окопи свої та переходили близче до міста. Козаки тісніще обступали їх і за ніч насипали такі високі вали, що з них на вибір можна було вціляти у кого завгодно з-поміж ворогів. Міцно держалися Поляки за своїми окопами, - а то через те, що у них був Вишневецький з своїм полком: він вдержував їх і умовляв не тікати і не кидати міста, та ще до того й облога була така тісна, що навіть і продертися нікуди було. Вже не стало й харчів військового припасу, почали вже й падло їсти, а тут ще й вода у річці засмерділася, бо у ній гнили убиті люде і коні; туди стікала із дощовою водою і усяка нечисть з-під такого несчисленного натовпу людей, коней і худоби. Воєвода Кисіль, що був при війську, просив Хмельницького помилувати Поляків, випустити їх, але Хмельницький загадував їм такі тяжкі умовини, як віддати йому Вишневецького й инших начальників, а тоді нехай усе військо виходить і складає свою зброю йому до ніг. Не приставали Поляки на такі тяжкі і ганебні умовини і знов мусіли братись до зброї. Тільки й надії було, що на королевське військо. Раз-у-раз вони благали короля прийти скоріш, бо далі не видержать. Король бачив, що пропаде військо, і пішов на поміч, не ждучи всіх шляхетських полків. На дорозі оголосив, що Хмельницький зрадник і ворог, що він його скидає з гетьманства, а на його місце настановляє иншого - Забуского якогось. Легко було сказати. Хмельницький по-всяк-час мав певні звістки про те, що робиться у ворогів, і покинувши частину свого війська під Збаражем, з рештою подався під Зборов, і там застукав короля з його військом. Літо того року було дуже дощове; багнюка по дорогах стояла велика, річки порозливалися, і трудний був за-для Поляків той поход. Як на те, ще й тумани постоянні не давали ніяк польським роз'їздам завчасу побачити козаків, - вони були певні, що Хмельницький із військом був ще далеко, то не дуже й стереглися. А Хмельницький був вже таки тут; Поляки почали переходити по мостах через річку. Ледве половина їх війська перейшла на другий бік і сіла спочити та пообідати, як у Зборові задзвонили у всі дзвони. По тому знаку, як з-під землі, виросли перед переляканими Поляками козаки, а з ними й Татари, і почалася страшенна різанина. 5.000 Поляків, самих панів, не кажучи про слуг, лягло тут трупом. Кров річками текла по рівчаках. Гармати, вози з усяким добром, багато зброї досталося до рук козаків. Ледве над вечір король із половиною війська утік на той бік річки і отаборився там на ніч. Перелякані сиділи купами Поляки, дожидаючи на ранок смерти, бо помочи нізвідкіль було сподіватися. А тут ще, як на те, поміж військом пішла поголоска, що пани й король хочуть покинути табор і тікати. Сталося се, мабуть, через те, що справді, два ротмістри із своїми ватагами нишком вибралися з табору і втікли. Як почув король, яка буча счинилася у переляканому таборі, зараз звелів подати йому коня і виїхав з непокритою головою, щоб усі могли бачити його по-між лавами його війська, вигукуючи: „Ось я, король ваш. Не тікайте, діти мої, не кидайте мене!” Сльози капали з очей короля. Жовніри зраділи, побачивши його, і ожили. „Не втечемо!” гукали вони: „бо тепер ми певні, шо король не покине нас!” Тим часом на раді начальників положили послати до Хана послів, щоб умовити його одступитись од козаків. І се удалося! Хан сказав, що одступить від козаків, коли король заплатить йому гроші за всі роки і позволить Татарам набрати собі людей в неволю на Україні і в польських землях, а Хмельницькому король аби дав, чого він схоче. Король пристав на се. Тоді хан почав намовляти Хмельницького, аби сказав королеви, чого хоче від Поляків, і на тім помирився. Хмельницький почав хана відмовляти, нагадував йому присягу його союзну; але хан не слухав і намагався, щоб Хмельницький мирився. Мусів тепер Хмельницький пожалкувати, що не воював Поляків торік, як мав їх у руках, а тепер хан ним командував. Мусів миритися, бо иначе б хан перекинувся до Поляків. І от саме в той час, коли козаки вже розвіяли були королівську варту і вже от-от були б схопили короля, розлігся по полі могутній вигук Гетьмана козацького: „Згода!” Зупинилися козаки і одступили. Почали переговори. Ось на яких умовах уложено було так звану Зборівську угоду:

1. Король оставляє Запорожському війську усі його давні вольності, а за для того він повинен дати нові привілеї.

2. Козаки житимуть тільки в трьох воєводствах: Київському, Браславському і Чернигівському, а Волинь, Поділля й Галичина оставаються, як і раніш, під Польщею. Війська реєстрового на сій простороні має бути 40.000. Посполиті, що живуть у королівських маєтках, повинні одбувати свої повинності, а ті, що по шляхетських маєтках, повинні слухатися своїх панів.

3. Чигирин з округою має бути при булаві Гетьмана, яко його столиця.

4. Усе, що діялося під час колотнечі, нехай забудеться на віки, нікому кари за те не повинно бути.

5. Король пробачає усім тим з шляхтичів, хто записався був у військо козацьке, і як що у кого з них одібрано за те його родові чи коронні маєтки, то на сеймі має бути їм повернено.

6. Там, де житимуть козаки, коронне військо не повинно стояти постоєм.

7. Там, де пробуватимуть козацькі полки, Жиди не можуть мати а-ні власности (собственности), а-ні орендувати, а-ні навіть просто проживати.

8. Митрополит Київський має право засідати у Сенаті. На першому ж сеймі мусить бути постановлено, щоб скасувати унію, як у Короні (в землях, що під Польщею), так і у Литовському князівстві, і щоб про непорушність церков і маєтків, до них приписаних, зроблено було постанову так, як того бажає Київський митрополит і усе духовенство.

9. На усіх урядах у воєводстві Київському, Браславському і Чернигівському, повинні бути тамошні пани грецької віри (православні).

10. Єзуїти не мають права пробувати у Київі і там, де є українські школи. Школи, що заведено здавна, повинні оставатися цілі.

Після того, як підписано було сі умовини, військо розійшлося. Татари, вертаючись до-дому, грабували по дорозі і погнали у Крим великий - кілька десятків тисяч - ясир: набрали в неволю жінок, дівчат і молодиць.

Було се дуже багато, як порівняти з тим, чого хотів Хмельницький, подіймаючи повстання. Але як згадати, чого він думав дійти пізніш, коли ото не захотів годитися з комісарами у Переяславі та наново почав війну - се було дуже мало. Хмельницький почав наново воювати, бо хотів Україну зовсім від Поляків визволити, зробити її вільною, свобідною. А тим часом мусів годитися на те, аби знову на Україну верталися польські пани, і всі, хто не попав між ті 40 тисяч козаків, мали бути знову панськими кріпаками, робити на них як давніш. Сорок тисяч козаків, та деякі права для православної віри, для православних духовних та панів - а для українського селянства сливе нічого або таки й зовсім нічого!

Сумно верталося козацьке військо з походу, і з жалем стрічали його на Україні. За той час, коли козаки воювали з Поляками, військо Литовське пустошило Україну; козаки дуже турбовалися за свої сімї, але все трималися, слухалися Гетьмана, щоб з Поляками покінчити. А от як покінчили! А Татарва розкинулася по Україні, забираючи безборонних людей в неволю за королівським дозволом.

Люде не знали, що Хмельницький не волею замирився, і що то не з його вини орда людей брала. Нарікали на Хмельницького, проклинали його, що позволив орді людей забирати:

Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула,

Що велів Орді брати дівки й молодиці!

Оповідали про нього навіть, що він умисно людей убезпечував своїми листами, аби Татар не боялися, з міст виходили, а тоді Татари з засідок випадали й людей, в неволю забирали.

А тут пани польські, покладаючися на згоду, почали вертатися на Україну, або присилали своїх управителів. Хмельницький знав, який жаль між людьми підніметься, як пани схочуть старі порядки заводити. Тому відтягав се скільки міг: казав, що шляхті не можна вертатися, поки сейм затвердить Зборівську умову. Але потім, як сейм затвердив, таки мусів пускати шляхту, мусів списувати реєстр козацький. Списував теж так, що в військо козацьке може три рази стільки війшло ніж скільки мало бути: записував цілі сїмї, до кождого козака додавав двох помічників, та осібні ще козацькі охочо-комонні полки позаводив. Але хоч би й сто тисяч в козаки завів - що то значило для України? Таки більше людей мусіло вертатися в кріпацтво. Мусів сам наказувати людям, щоб панів слухалися, мусів сам карати за непослух. А людям через те до Хмельницького серце відпадало; не всї розуміли, що він то не з власної волі робить - та й хоч би не з власної волі, то чи людям було лекше?

Бачив се все Хмельницький і міркував, що не обійдеться без нової війни з Польщею. Як буде пильнувати трактату та згоди з Поляками, то сам зійде на польського слугу, а народ Український від нього одвернеться. Та й сам він не того ж хотів.

Почав помалу збиратися до нової війни, щоб Польщі збутися. Шукав собі помочи за границею. Знову хана намовляв на Польщу, а крім того заходився у турецького султана, що під своєю рукою мав хана, як підручного свого: хотів Хмельницький, щоб султан наказав ханови помагати Хмельницькому. Та й Московщину силкувався привести до війни з Польщею. Московщина перед тим дуже сильно потерпіла від Польщі, і та забрала від Москви пограничні землі; бояре московські і хотіли б почати війну, щоб вернути втрачене, і боялися. Довго вагалися, слухаючи намов Хмельницького, поки нарешті наважилися.

Сина свого, Тимоша, Хмельницький хотів оженити з донькою волоського господаря Василя Лупула, сподівався з того мати поміч з Волощини, а може й думав з часом побачити сина господарем молдавським. Лупул згодився на се охоче, а потім став крутити; відмовляв його другий зять, пан литовський Радивил, великий ворог козаків. Хмельницький, розгнівавшися, зовсім несподівано, в осени 1650 р. напав на Волощину з 16.000 „сватів”, як він казав, і наробив тут страшної руїни. Ось як стара дума оповідає про се:

Із Низу Дніпра тихий вітер віє повіває,

Військо козацькеє в поход виступає!

Тільки Бог святий знає,

Що Хмельницький думає, гадає,

Об тім не знали ні сотники,

Ні атамани курінниї, ні полковники…

Як до Дністра прибували,

Через три перевози переправу мали.

Сам Хмельницький наперед всіх рушав

До Хотина прибував, до Василя молдавського листи посилав:

„Ей, Василю молдавський, господарю волоський!

Чи будеш зо мною биться, чи мириться?

Чи городи свої волоськиї уступати,

Чи червінцями полумиски сповняти?”

Тоді ж Василий молдавський, господар волоський

Листи читає, назад одсилає,

А в листах приписує:

„Пане гетьмане Хмельницький,

Батьку Зінов Богдане чигринський!

Не буду я з тобою ні биться ні мириться,

Ні городів тобі своїх волоських уступати,

Ні червінцями полумисків сповняти!

Не лучче б тобі покоритися меншому,

Нежели мені тобі старшому?”

Отоді ж то Хмельницький, як сії слова дочував,

Так він сам на доброго коня сідав,

До города Сороки поїзжав,

На город Сороку поглядав, іще стиха словами промовляв:

„Ей городе, городе Сороко!

Ще ти моїм дїтям козакам незаполоха -

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великиї скарби мати,

Свою голоту наповняти,

По битому таляру на місяць жалування давати!”

Отоді то Хмельницький як похваливсь,

Так гаразд добре й учинив:

Город Сороку у неділю рано знад обіддя взяв,

На ринку обід пообідав,

К полудній годині до города Сучави припав,

Город Сучаву огнем запалив і мечем ісплїндрував,

Тоді Ляхи із города із Сучави утікали,

Василю молдавському знати давали.

То Василий молдавський до Яс прибуває,

Словами промовляє:

„Ой ви Яси мої, Яси, були єсте барзо красні,

Да вже не будете такі, як прийдуть козаки”.

То пан Хмельницький добре учинив:

Польщу засмутив,

Волощину побідив, гетьманщину звеселив.

В той час була честь, слава, військовая справа!

Сама себе на сміх не давала,

Неприятеля під ноги топтала.

Білоцерківська угoда і третя війна

Лупул мусів заплатити Хмельницькому великі гроші, аби пішов собі з Волощини з своїм військом, і на Різдво обіцяв віддати доньку свою за Тимоша Хмельниченка.

Вже у лютому (февралі) 1651-го року знову почалася війна: польський гетьман Каліновский вступив в Україну, - бо полковник браславський, славний козак Данило Нечай забрав до свого полку сусідні округи Подільського воєводства; Каліновский велів йому іти геть, а Нечай не послухав. Але під Браславом, у містечку Красному, де стояв Нечай із військом, КаліновскиЙ напав на нього, погромив козаків (тоді була мясниця і козаки гуляли). Нечай наложив там головою.

Каліновскнй з-під Красного подався на Винницю. Там його стрів инший славний полковник Іван Богун, що його дуже любили козаки й народ. Богун хотів задержати на який час Поляків, поки до його прийде підмога од Хмельницького. Одного разу він вийшов на зустріч Полякам, і після першої потички, немовби то перелякавшись, козаки утікли у манастирь, що стояв по той бік р. Бугу. На льоду ще загодя були порубані ополонки, а щоб їх було не знати, по льоду було натрушено соломою. Поляки погналися за козаками, вперлися на лід, лід завалився під ними, і там багато їх потопилося. Каліновский з недобитками втік до короля, що стояв в Холмщині, збіраючи у похід шляхту. Хмельницькому саме б тепер (у місяці марті) ударити на Поляків, але він втеряв час, дожидаючи Кримського хана. Хан сердився, що Хмельницький змушує його через султана силоміць, і тому не спішився - прийшов аж літом. А тим часом Поляки скликали посполите рушення, сейм визначив гроші, щоб найняти німецьке військо, і таким побитом під рукою короля стало військо у 300.000, що й рушило на Україну. У Хмельницького зібралося на той час ледве 200.000 із Татарами. Вороги зійшлися коло містечка Берестечка на Волині (недалеко Володимира) на р. Стирі. Спочатку козакам щастило, але все зіпсувала зрада хана. Татари зробили перший наскок на Поляків, а тоді, неначе злякавшись їх одсічи, кинулися тікати. Побачивши таке, Хмельницький поскакав до хана, щоб довідатися, що таке. Хан викручувався то тим, то сим, а другого дня з усією ордою став одступати. Хмельницький умовляв його, пригадував присягу, докоряв, але хан схопив Хмельницького, а потім писаря військового Виговського і забрав іх з собою в неволю. Оставшись без гетьмана козаки почали помаленьку одступати.

У-ночі вони обгородили свій табор із трьох боків возами, посковувавши їх ланцюгами, і обкопалися валом; з четвертого боку їх захищало болото. На другий день обступили Поляки аж з трьох боків козацький табор і почали стріляти з гармат. Козаки кілька разів виходили з табору і нападали на Поляків; багато їх лягло трупом у тих бойовищах, багато лягло й козаків. Три дні билися отак козаки, а на четвертий у-ночі, під проводом Богуна, вийшли із табора і кинулися на Поляків. Завзято билися козаки, та не сила була їх пробитись через велике військо польське, і почали вони перемовлятися з Поляками, на яких умовинах зложити згоду. Та Поляки, почуваючи свою силу, вигадали їм такі умовини, що козаки положили, краще усім головами накласти, ніж на те пристати. Богун задумав вивести козацьке військо з того місця через болото, що захищало їх з четвертого боку, та через річку Пляшову. Не перестаючи нападати на Поляків, щоб одвести їм очі, він наказав частині війська загачувати болото та річку і робити на них три греблі з возів, лантухів, кожухів, свиток, наметів і з усякого збіжжя, що знайшлося у таборі. Через сі греблі він у-ночі на Петра й Павла перевів більшу частину свого війська, - у таборі зосталися найбільше селяне, що ще не звикли до військового порядку. Тим часом хтось пустив чутку, що вся старшина утікла і покинули військо на заріз. Тоді сталася страшенна замішанина. Всі сунули до гребель. Даремне Богун спиняв їх і гукав з того берега, щоб держалися порядку, - вони, як вівці, натовпом кинулись на ті хисткі греблі тисячами, давили, топили один одного, пхали у воду, штовхали, - аби втікти. Поляки, побачивши се, ударили на табор. Багато тоді народу побито - „мабуть не було такого, що не вбив би козака” - пише один Поляк. - Забрали чи мало добичи - „хоч і не так як козаки під Пилявцями, бо козаки не уживали срібної посуди і не їздили в каретах”, зауважає він таки. Той самий Поляк оповідає, як невелика ватага козаків, чоловік двісті-триста, допливало до маленького острівця і там ще цілий день одбивалися від Поляків. Потоцький, бачучи їх відвагу, обіцяв помилувати, як піддадуться, але вони повикидали гроші з гаманців у воду (знак, що будуть боронитися на смерть) і билися до кінця. Один добрався до човна і звідти відбивався косою кілька годин.

Так скінчилося те страшенне бойовище. Берестецьке поле укрилося трупом; хижі орли, як чорна хмара, літали над ним та видерали очі з трупів, бо вже мясом надто ситі були; вовки табунами збігалися справляти свій кровавий бенкет. Поляки з-під Берестечка пішли на Україну, руйнуючи села; вішали на шибеницях людей або різали та катували, завдаючи їм усяких мук, але й народ не давався - билися з ними не тільки чоловіки, але й жінки. Почали люде сами запалювати свої села та млини і, зібравши свою мізерію, тікати на границі Московського царства, де тепер Харьківска та Вороніжська губернії. Зявилися тоді, окрім Чугуєва, що був збудований ще за Остряниці, міста: Харьків, Суми, Лебедин, Ахтирка, Острогожск, Богучар та инші. Поляки скрізь по-перед себе надибували спустошену та спалену пожежею пустиню, - ніде було їм розжитись ні харчами, ні притулку знайти, а тут ще напали на них пошестні хвороби. Через все те вони й повернули до-дому.

А тим часом повернувся з татарської неволі Богдан. Зараз же, в початку серпня (августа), на урочищі Маслів Брід, на р. Росаві, зібралася так звана „чорна рада”, тоб то рада не з самих козаків та старшини, а така, де більше було простого народу, селян. Такі ради зібрались і по инших містах України, і усі вони винуватили Гетьмана за те, що він би то умисне покинув військо під Берестечком та утік із Татарами. Але Хмельницький довів їм, що не його вина була, та почав знову збірати війська під Корсунем і дожидати хана.

Як постягалися полки українські, куди їм було визначено, і як побачив Хмельницький, що їх було дуже не багато та що полковники і старшина вже не такі слухняні, як були колись; що власть його хиталася; що на Татар надії не було, а до того як почув він, що гетьман Литовський Радивил хоче сполучити військо своє з військом коронного гетьмана Потоцького і разом напасти на Україну, - то через все те Хмельницький залишив думку про війну, та надумав краще уложити згоду. Згода ся сталася у Білій Церкві у вересні (сентябрі) 1651 року на таких важких для України умовинах:

Козаків мусіло бути не більше 20.000 і житимуть вони тільки у Київщині; на Поділлі, Волині і Чернигівщині стоятиме польське військо; унія зостаєтся як і була; шляхта польська може зараз вертатися на Україну, тільки податків не збіратиме, поки реєстра не спишуть; гетьман присягає королеві і Річіпосполитій; усіх полковників і старшину ствержує король; з ордою не мати ніякого приятельства; не мати ніяких зносин з чужими державами.

На такі умовини мусів пристати Хмельницький. Звичайно, що згода ся довго вдержатись не могла, бо вона надто супротивна була усім бажанням і надіям люду Українського, - „вона постановлена була на льоду”, як влучно мовить про неї тогочасний літописець.

На Україні дуже нарікали на сю угоду і на Хмельницького, що довів до того Україну. Ось як в думі говориться:

Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив,

Що з Ляхами із мостивими панами у Білій Церкві замирив?

Та велів Ляхам, мостивим панам

По козаках, по мужиках стацією стояти,

Та не велів великої стації вимишляти.

То ще ж то Ляхи мостивиї пани по козаках і по мужиках поставали

Та великую стацію вимишляли…

Подекуди підіймалися навіть бунти против Хмельницького. Люде не хотіли приймати панів, не хотіли терпіти насильств і здирств польського війська, що розкватировано на Україні. Сила народу тікало на Слобідщину. Хмельницький потішав людей, що то не довго терпіти, на весну буде знову війна.

На весну (року 1652) Хмельницький закликав до себе на поміч орду. Він виряжав тоді сина Тимоша на Волощину на весілля. На дорозі, на Поділлі, стояв з військом Каліновский, і Хмельницький наперед знав, що він Тимоша з військом не пустить, бо Полякам того весілля не хотілося. І справді, Каліновский заступив дорогу Тимошеви - думав зовсім військом його знищити, але не знав, що Хмельницький з усією силою ззаду іде. Напав Каліновський під Батогом, коло Ладижина, і наскочив на військо старого Хмельницького. Поляки кинулися тікати назад. Каліновский, бачучи, що військо зовсім не хоче слухати його, а навіть хоче його самого віддати Татарам або Хмельницькому, повернув гармату на своїх і почав стріляти на тих, що тікали. Тут враз зайнялися скирти сіна, що стояли серед табору польського; переполох зробився ще більший, а тут ще з-за гори виткнулися козаки. Страшенна січа почалася. Трохи не все військо польське загинуло або потопилося у річці - кілька сотень тільки врятувалося; самого Каліновского було вбито, відтяли йому голову і послали Хмельницькому. Одплатили козаки за Берестечко.

Тиміш з козаками пішов у Волощину, у Яси. З ним були: військовий писар Іван Виговський, полковник Тетеря і ще кілька полковників. Тепер годі було Господареві сперечатись, і молодих звінчали, мішаючи українські весільні звичаї з волошськими. Тиміш з молодою вернувся до-дому.

А з Поляками почалася тим часом нова, остання вже війна. Було се літом 1652 р. Війна ся тяглася довго і надокучила усім. І Поляки, і Українські люде дуже потомилися, понищені були військо, скарб та й увесь край спустошений. Воювали ніби через силу, бо не вміли так погодитися, щоб жити у згоді, і воювалися хижо, люто, не милуючи одні других.

На весну (1653 р.) Тимошевого тестя Лупула скинув з господарства його міністр Степан Жирний, піднявши повстання. Тиміш пішов у Молдавію, щоб зарятувати свого тестя, але у бойовищу під Сучавою його поранено з гармати у ногу, і він од того скоро вмер. Тіло його козаки повезли на Україну, у Чигирин. На зустріч вийшла із старою Богданихою його жінка, що за час його походу привела близнят. Сумно дзвонили дзвони та стріляли гармати і рушниці, стрічаючи Гетьманського сина та провожаючи його до могили.

Поляки помагали новому Господареви молдавському, що скинув Лупула, а инше військо польське стало на Поділлі, щоб не пустити Хмельницького, коли б він пішов рятувати сина. Хмельницькому не легко було зібрати військо, бо старшина ремствувала, що він при своїх злиднях, та ще мішає Україну в ту волоську справу. Але на осінь прийшов Кримський хан, і Хмельницький знов почав війну з Поляками. Сам король пішов з військом на Україну та став табором під Жванцем, що проти Хотина над Дністром. Хмельницький почав стягати своє військо до Каменця і скрізь розпустив загони, щоб не давали підвозити харчі і всяку всячину до польського табору. Татари зайшли з-заду Поляків через Волинь, Поділля і Галичину. Таким по-битом, польське військо було навкруги оточене ворожими силами. Настав холод. Поляки, не маючи кожухів, почали гинути од холоду; до того не стало ще й харчів. Голод, а з ним усякі пошесті вкинулися у польському таборі. Се був час, коли Хмельницький міг би зовсім визволити Україну, та на лихо король, бачивши такі тяжкі для себе обставини, послав до Хана своїх послів і 100.000 червінців і замирився з ним на тому, що платитиме йому що-року данину, а зараз дає йому дозвіл по дорозі до-дому, у Крим, набрати собі у ясир людей, скільки забажає. Багато дівчат, молодиць, парубків і чоловіків погнали Татари, вертаючись до Криму. Народ думав, що сей дозвіл дав Хмельницький і ремствував на нього. Се вже в-друге Татари зрадили козаків, і з таких щасливих обставин, як отеє склалися були для козаків під Жванцем, не вийшло для них нічого. Але Хмельницький не дуже журився зрадою Татар - він уже мав проти Польщі йнших союзників: саме прийшла звістка, що Москва приймає Україну під царську руку і починає воювати з Польщею.