Історія України-Русі, Том 2. Частина 2

Села

Уся остання людність тогочасної України, - ті, що жили по селах, - звалися тоді „поспільство”, посполиті, або просто „люде”. Ті, що жили по землях, котрі належали замкам, звалися „служилі люде”, а ті, що по тих селах, котрі увійшли у дачки земян, звалися „люде панські”, „господарські”, або „земянські”; як ті, так і другі сплачували подать натурою і грішми і мали право вільно переходити з місця на місце, почиталися людьми вільними, управлялися своїми громадами і вибірали собі старосту - „отамана”, або „тивуна”, десятських і сотських, і їх часто-густо стверджував на тих посадах пан; мали свій виборний („копний”) суд, але найвищий суд для них був - пан або земянин, котрий держав ту землю. Землі та служби роздавалися по тих воєводствах, котрі лежали дальш од степу, од границі, де блукали Татари. Як розмножилося людей, то й умовини за землю, котру вони займали, ставали важчі; аж в р. 1447 селян увільнено від судів державних, а підчинено судам панським. Право стає правом шляхетським, а для хлопа нема ніякого закона. Через те люде почали переходити за р. Рось, де були вільні землі - так зване „Дике поле”; (край, що так звався, лежав над долішнім Дніпром, Бугом і Дністром). Посовуватись туди почали люде ще у половині XV віку, і ті, що оселилися там, не знали ніяких податків. Життя по тих степах у ті часи було дуже і дуже небезпечне: треба було завжди бути на-поготові та стерегтися татарського наскоку. Людей тих прозивали „козаки”; хто виходив на житло у „Дике поле”, про тих казали - „ідуть у козаки”. З тих виходців почалася нова верства людей, котра зробилась незабаром у історії нашого краю найголовнішою.