Історія України-Русі, Том 3. Частина 2

Зрада Гладкого

Тим часом султан Турецький готувався до війни з Росією; він вислав своє військо до Дунаю і звелів, щоб до Сілістрії вийшло 13.000 Запорожців. Гладкий зібрав 2.000 козаків з тих, що иншого були духу, як він, повів їх до Сілістрії і там став як-раз на Великдень. Прийшовши до візіря, він сказав, що привів йому 2.000 чоловіка, а за останніми вернеться до-дому і скликатиме їх по плавнях, а тим часом переведе Січ і райю з Дунавця в Адріанополь, щоб, бува, як прийдуть Москалі, не поруйнували Січи і не вигубили багато народу. Візірь повірив йому і пустив його, а він, вернувшись до Січи, забрав церкву Січову, увесь скарб, клейноди і усякі фірмани (султанові укази) і грамоти, сів із своїми однодумцями - козаками на байдаки і поплив Георгієвським гирлом повз Катерлез у море. Усього з ним було чоловіка 500. Увійшовши у Кілійське гирло, вони пропливли ним до Ізмаілу. Там їх стрів комендант Тучков, котрий і привів Кошового та його товаришів, Задунайських козаків, до царя Миколи І. Гладкий поклав до ніг Цареві військові клейноди та грамоти і з товаришами своїми прохав царської ласки. - „Бог Вас простить, рідний край прощає і я прощаю”, - промовив Царь.

Саме тоді московське військо шукало місця, де-б перебратись через Дунай. Гладкий, що добре знав усі плавні Дунайські, визвався показати місце, де переправа буде найлегша. Царь з охотою доручив йому сю справу. Коло Ісакчи через усі плавні, від Дунаю аж до берега, простягся невисокий горбочок; про нього не знали Турки, але добре знали козаки, бо там у плавнях вони постоянно рибальчили. До сього місця переїхало московське військо через Дунай човнами і, під проводом Запорожців, сим горбочком дійшло до Турецького берега. Як скінчилася переправа, Царь сів на запорожський байдак; на стерні на рулі сидів Гладкий, а на веслах пятеро Курінних отаманів та семеро старшин. Обдививши се місце, де перейшло військо, царь Микола, дуже задоволений, вернувся на тому-ж байдаці, подякував Гладкому і наградив його полковницьким чином; окрім того йому і усім старшинам дано було Георгієвські хрести.

Що-ж сталося із тими Запорожцями, що їх покинув Кошовий Гладкий у Туреччині? Довідавшись про те, що Кошовий і кілька сот Запорожців утікли і передалися Москалеві, візірь звелів зараз арештувати тих 2.000 козаків, котрі були у Сілістрії; од них одібрали зброю і одпровадили у-перед до Адріанополя і там хотіли були покарати на смерть, але потім посадовили у тюрму і що-дня по триста чоловіка посилали на кріпосну роботу. Про те содержували їх добре і роботою не обтяжали; з Адріанополя перевели їх до Константинополя на такі-ж самі роботи. Як скінчилася війна, почали міркувати про нову Січ. На Дунаї Турецький уряд не хотів зоставляти Запорожців і радив оселити їх у Салониках. Але вони не приставали на те, бо там, хоч і земля і рибальство були гарні, так було-ж далеко од України, котра своїми збігцями постачала їм народу. Запорожці прохали, щоб дано було їм землю хоч коло Ядерного (Адріанополя), хоч у Малій Азії. Але сього чогось не було зроблено, і Запорожці, повернувшись на Дунай, оселилися у Дунайських гирлах разом з тими, що осталися були дома, але вже як прості рибалки та хлібороби, а не козаки. Не добром згадували вони Гладкого; та й ті, що пішли були з ним, по-троху стали вертатися на Дунай, селитися тут, кленучи свого Кошового за те, що послухали його і через те на-віки втеряли свою Січ. „Занапастив, - казали Запорожці, - козацтво, обдурив нас Гладкий”. І досі у Добруджі є чимало потомків наших Українців, котрі не перемінили а-ні своїх звичаїв, а-ні своєї рідної мови, і живуть у Тульчі, Ісакчі, Суліні і навіть трапляються у Галаці.

З початку сієї війни, ще у 1828 році, з останків Усть-Дунайського козацтва і з усяких людей, котрі приставали до його, а найбільш із збігців та бурлаків і навіть циган, складено було нове військо козацьке і найменовано його „Дунайське”. Після війни йому дали були землі у Буджаці (Акерманському повіті). Князь Воронцов, котрий був в той час Новоросійським генерал-губернатором, чимало клопотався про козаків. Кіш, або головна кватиря того війська, був у Акермані. У 1855 році Дунайське військо перейменоване було у „Новоросійське”, а у 1868 р. зовсім його скасовано.

Гладкий із тими козаками, що їх вивів з-за Дунаю, увесь час допомагав Москалям на війні і, як ми бачили, став їм у великій пригоді. Як же Російське військо зайняло Дунайську дельту (гирла і плавні), то він разом з Москалями прийшов у Січ на Дунавці і знов почав скликати до себе козаків. Чи багато пристало до нього людей, не знаємо, але у 1830 році усі козаки Гладкого вийшли з-за Дунаю і оселені були коло Азовського моря між Бердянськом Маріумполем; прозивалися вони „Азовське військо”. Гладкий, вже з чином генерал-майора, настановлений був Наказним отаманом того війська. У 1849 році він покинув службу, бо у війську його не дуже любили, хоч він і отаманував там коло 20 літ. Пішовши в одставку, він оселився на свойому хуторі в Катеринославщині, і у 1866 році там і помер, маючи 79 літ життя.

Як Російське військо зайняло Кавказські береги, то найстарший командір Чорноморського флоту адмирал Лазарев порадив, щоб Запорожська флотілія (судна) стерегли Кавказські береги од турецьких контрабандистів (перевозчиків), котрі підвозили Черкесам усе, що треба їм для війни з Руськими. Ся служба випала на долю Азовцям; з них зроблено „баркасну команду”, котра на своїх баркасах стерегла береги Кавказу од Сухуму до Анапи. Окрім того, на суходолі се військо брало участь у Кримській війні в роках 1853-1856, але через те, що воно не було справжнє велике козацьке військо, а тільки невелика жменя козаків, то у 1865 році його скасовано, клейноди і скарб передано у Чорноморське військо, частину козаків оселено на північному Кавказі, коло Анапи, а другу - повернено у простих селян.