Історія України-Русі, Том 3. Частина 2

Запорожці за Дунаєм

Тепер вернемося назад і подивимось, що сталося із тими Запорожцями, котрі подалися за Дунай. Пропливши по Георгієвському гирлу Дуная (Гедріле-Багазі) аж до Браїлова, вони піддалися султанові. Султан оселив їх по гирлах Дуная у Буджацькому Санджаку; тут у Буджаці вони й оснували свій кіш. Султан ствердив усі їх вольності і не втручався до їх розпорядків, котрі осталися такі самі, як були у них і на Запорожжі. Усе військо поділене було так само на 38 курінів, котрі мали такі самі назвиська, що й на Запорожжі; Кошовому султан дав однакові права з господарями Молдавії та Волощини, і Запорожці повинні були виставляти тільки 1.000 чоловіка війська, як того зажадає Султан. Але не довго довелося їм сидіти у свойому новому коші, бо опинилися вони сусідами із так званими „Некрасовцями” (Липованами), - Донськими козаками старообрядцями, котрі втікли сюди з Дону і оселилися тут ще за Петра І. Почалися між Запорожцями та Некрасовцями сварки та лайки. Скінчилися вони на тому, що Запорожці виперли їх з їхніх осель, забрали їх землі стали новим кошем у Сеймені, а звідтіль, у 1812 році, перейшли у Катерлез на березі моря, а ще звідтіль - у Дунавець, котрий одбили у Некрасовців і заснували там Січ. Вона простояла аж до 1828 року. Кошовим у той час був Самійло Калниболоцький. Добре жилося тоді козакам під Турком. Тим-то, хоч і запрошував їх російський уряд вернутися, вони не мали на те охоти; військо їх усе більшало, бо Українці, після того як на Україні настало кріпацтво, почали тікати за Дунай, „на Запорожжя, як із віків бувало”, як колись тікали від усякого насильства і гніту у Дике Поле і на Запорожжя. Урядові Російському од того була чимала шкода, і він, як ми бачили, звертався до Турецького уряду, щоб той або вернув Запорожців силком, або одсунув їх од границі.

Ой пише Москаль та до кошового - а йдіте до мене жити,

Ой я дам землю та по прежньому - а по Дністер границю,

Ой брешеш, брешеш, ти вражий Москалю - а ти хочеш обманити:

Ой як підемо ми у твою землю, ти будеш лоби голити.

Але нічого того не робилося, бо Турки вважали Запорожців за дуже добрих вояків, котрі ставали їм у великій пригоді у їх війнах, а надто у війнах із Росією, бо тут вони найкраще могли, що треба, розвідати. Гарноб жилось Запорожцям, та одне завдавало їм туги та мучило, - що доводилось їм не за себе і свою віру битись із ворогами, а битись поруч з Турками-бусурменами і христіянами і надто з православними, як от Болгарами, Сербами, Греками та Москалями.

Ой наробили та славні Запорожці та великого жалю:

Що не знали, кому поклониться - та котрому царю.

Ой поклонилися турецькому - під ним добре жити,

А за все добре, за одно недобре - що брат на брата бити.

От через те-то, як Чорноморці із Російським військом стали на границі, то де-які Задунайці по одинці й перебігали до Руських; таких перебіжців зараз залічували до Чорноморського війська. Коли була війна із Турками (у 1806-1812 рр.), то головнокомандуючий Російською армією генерал Міхельсон знов послав „одкритий пригласительний лист” у Задунайську Січ та закликав козаків переходити до Руських. Іван Губа та Хведір Бучинський присогласили нате чоловіка з 500 і вивели їх з Туреччини. З тих козаків склалося Усть-Буджацьке військо, котре після війни було скасоване, і частину його, а з ним і військові клейноди, корогву, печать, бунчук і пернач, одпроваджено у Чорноморья, а другу - повернено у казених поселян і оселено у Бесарабії. Згадати треба і те, що року 1785 вісім тисяч Запорожців перейшло до Австриї і цісар Йосиф II позволив їм стати кошом в Банаті над долішною Тисою. Але довго вони ту не побули і розійшлися, одні вернули до Туреччини, другі до Россії.