Історія України-Русі, Том 3. Частина 2

Знову Малоросійська колегія

Указом цариці Катерини у 1764 році скасовано було Гетьманство на Україні, а замість його заведено знову „Малоросійську колегію”, в котрій було чотири Українських і чотири Московських члени, з графом Петром Румянцевим на чолі. Зараз же Колегії тій звелено було:

1. Зробити перепис і ревізію, бо досі уряд не збірав ніяких податків з України. 2. Не дозволяти вільно переходити людям з місця на місце, з земель одного дідича на землю другого. 3. Звернути увагу на те, що Українська старшина і духовенство ненавидять усе Московське і 4. Пильно стерегти, щоб ся ненавість не ширилась поміж народом на Україні, а для того наказано було вдавати, ніби уряд обороняє простий люд Український од йогож таки панства і старшини.

Але заходи сі мало помогли: народ так само вороже, як і попереду, дивився на нові порядки, котрі заводив Імператорський уряд.

У 1767 році Катерина надумала скликати до Петербургу у Комісію „для сочиненія новаго положенія” заступників од усіх народностей Російської держави. В ту Комісію мали бути обрані депутати і на Україні.

Багато клопоту завдали ті депутати графові Румянцеву. Одразу виявилося, що усі верстви народні на Україні: старшина, козацтво духовенство, міщане й селяне, по городах, селах і хуторах, одностайне стояли за автономію України - за те, щоб їм повернуто було давні права і привілеї, котрі мала Україна за Хмельницького і з ними вона доброхіть поєдналася з Москвою, як рівня з рівньою - ті права, що з того часу так понівечив Московський уряд. До чого тільки не брався Румянцев, щоб вибори були такі, як йому хотілося! Було таке, що декого карав він на смерть, та все те не подужало спинити українське „коварство і сваволю”, „хвальшиві і республіканські мислі”, як жалівся він урядові. Та Комісія зібралася в Петербурзі. На засіданнях її своїми палкими промовами за права і вольності України визначався Лубенський шляхтич Григорій Полетика. Проте змагання послів і усі їх сльозні прохання до Цариці нічого не помогли і зоставили тільки яскравий слід у нашій історії та виявили ті бажання нашої людности, котрих не подужали викоренити ніякими утисками навіть і до наших часів. Уряд не звернув на них ніякої уваги і положив собі: „слъдовать своимъ непреклоннымъ ръшеніямъ” та вживати давнього свого, випробованого вже, способу. Сей спосіб - поставити одну верству людности проти другої. Бачучи, що визвольні думки прокидаються все дужче і свідоміше по-між старшиною і більш освіченою верствою Українців, уряд скоріше взявся до реформ, котріб зовсім знищили усяку окремішність України. А для того, щоб легче се зробити, положив собі привабити старшину на свій бік.

Реформи в Україні почалися з того, що у 1775 році було зруйновано Запорожську Січ, бо се був безпешний і неспокійний осередок dольності. Про сю подію буде мова далі.

У 1781 і 1782 роках на Гетьманщині заведено було губерські установи, однакові з Російськими. „Малоросійську колегію” і козацьке правування було скасовано, і Україну поділено на намістництва: Київське, Чернигівське і Новгород-Сіверське; з Слободських полків ще у 1764 році було зроблено окрему Слободську губернію, а з кріпостів і осель, котрі були на землі Запорожських вольностей, зроблено було Новоросійську губернію. До сієї губернії додано було й частину власних земель Запорожських.

У 1783 році з козацьких полків зроблено було регулярне (постоянне) військо, так само як і у Московщині, і в сьомуж таки році на Україні заведено кріпацтво. Людей, що сиділи по землях земельних власників, було зроблено їх кріпаками; вони залежали у всьому од власників, не мали права переходити на инше місце та покинути ту землю, на якій сиділи; повинні були непремінно робити на власника-пана кілька день на тиждень дурно. Так почалася на Вкраїні справжня панщина.

Московський уряд завів кріпацтво на Україні для того, щоб ще дужче забезпечити себе од усякого розруху і щоб Україна найменш одрізнялася своїм внутрішнім ладом од Росії. Хоч вже й раніше наші селяне чимало залежали од заможніх дідичів, але люде вважали себе вільними і по-всяк-час мали спроможність покинути нелюбого пана та шукати собі кращої долі у другого; тепер сього вже не можна було більш робити. Попереду й дідичі уважніще ставилися до залежних од них селян, або посполитих, як їх тоді звали, бо боялися, щоб вони не покинули його та не пішли до другого дідича. А тепер, як люде стали їх живим реманентом, були немовби яка мертва річ, то й вони до селян стали инші. Попереду дідичі одрізнялися від посполитих (простих селян) тільки своєю заможністью і їх не цурались, а тепер пан став чимсь иншим, чимсь вищим над ними, і усіма силами силкувався одріжнитись від них, не бути на них схожим а-ні звичаями, а-ні мовою, поспішався зрівнятись із російським дворянством та зріктися усього рідного, „мужичого”. Але, як побачимо далі, хоч як нівечили наше панство, проте воно не в-край попсувалося і з-поміж його вийшли ті борці, котрі зрозуміли правду і вивели свою Україну на новий шлях відродження.

У 1785 році козацькій старшині і шляхті дана була грамота на дворянство, заведено дворянські установи, і козацькі ранги перейменовано у чини. Сим уряд мислив заспокоїти старшину і прихилити її на свій бік. Але таке касування давніх звичаїв українських не минуло зовсім таки спокійно, і ми бачимо, що інтелігенція українська обурилась і нишком почала шукати, як і в давніші часи, помочи проти Росії по чужих державах. У 1791 році до Берлину приїхав один з видатних Українців, Капнист, і клопотався, щоб Прусія подала помочі Україні і взяла її під свою руку, як що Українці повстануть за-для визволення з-під тяжкого ярма Московського. Але Прусія ухилилася від того. А тим часом Російський уряд пильно йшов до свого, і старшина наша - тепер вже російські дворяне - справді по-трохи почала звикати до свого нового становища та ще й квапитись на чини та посади, а найбільш на добре жалування. Вже в кінці царювання Катерини ми бачимо чимало наших земляків, котрі, забувши свій рідний край, служили у Петербурзі по всяких комісіях та міністерствах, а декотрі, як Безбородько, Завадовський, Трощинські, Тамари, Кочубеї та инші, дійшли високих посад і мали чималий вплив при царському дворі.

За ті часи Катерина постоянно з ким-небудь воювала - на те, щоб ще більшою зробити державу. У 1783 році звойовано Крим, а хана Кримського Шагін-Гірея присилувано було зріктися свого царства. Ще після останнього наскоку Татар на Україну, у 1769 р., російське військо, під проводом князя Долгорукова, вступило в Крим і позаймало усі значні міста того Ханства. Дуже допомогли в тому поході Запорожці, що вели перед і про все розвідували, що діється в ворожому війську. На чолі їх був Шкурятинський курінний отаман Панас Колпак. Після того походу Кримський хан Селім-Гірей утік до Константинополя, і на його місце, з допомогою Російського уряду, настановлено було ханом, незалежним від Турецького султана, Шагин-Гірея, про якого вже згадувалося.

У 1770 році, коли Запорожці стояли під Очаковом, познайомився з ними могутній князь Потьомкин, і заманулося йому, - так, примхи ради, - пристати у братчики до товариства війська Запорожського. Про се він удався із проханням до Кошового Петра Калнишевського. Звичайно, він був прийнятий і записано його у товариство Кущівського куріня, з прізвищем Грицька Нечоса. Сей князь Потьомкин, любчик Цариці, чимало рук приложив до того, щоб зруйнувати Січ Запорожську.

Після того, як звойовано було Крим, Потьомкина найменовано було Новоросійським Генерал-Губернатором. Щоб заселити той край, він почав будувати нові городи по степах Запорожських і в Криму, котрі після зруйновання Січі були повернуті у казну. Так, за його збудовано: Херсон, Катеринослав, Миколаїв і Севастополь.

У 1783 р. звойовано було Очаків і Хаджібей (теперішня Одеса). Чимало допомогли в сій справі Запорожці, - ті, що після зруйновання Січі не подалися у Туреччину і з них складено було так зване „військо вірних козаків”, з першими своїми кошовими Сидором Білим та Харьком Чепігою.

Коли вже російські порядки були заведені по усіх краях, Потьомкин звернувся до Цариці з проханням, щоб вона приїхала та подивилась на свої нові землі. Дуже бучно і з великою ватагою прибічників вибралася Катерина у 1787 р. в дорогу до Київа. Там її дожидали великі роззолочені байдаки, на котрих побудовані були цілі палаци. Сівши на ті байдаки, попливла цариця Дніпром до Херсону. У Каневі її стрів Польський король Станіслав-Август Понятовський, клопочучись за своє власне становище і за становище свого пошарпаного королівства. Далі, біля Кодака її стрів Австрійський цісар Йосип ІІ, спільник цариці Катерини. З ним вона у Новому Кодаку зробила закладини великого міста, котре найменувала Катеринославом. Звідсіль вона рушила до Херсону, де було вже побудовано кілька кораблів. Се було перше місце, де засновано Чорноморський флот, що після переведено до Миколаєва.

Подорож Цариці у Крим була незвичайна: на береги Дніпра здалека зганяли народ, і він у празниковому убранні, коли пливли коло берега царські байдаки, мусів вітати Царицю, вклоняючись і голосно вигукуючи з усієї сили: „ура!”. Се була для Українців незвичайна новина. Тим часом військо стрічало Царицю по всіх городах. Потьомкин переодягнув кілька колишніх Запорожських козаків лоцманами на царські байдаки, щоб провести їх Дніпром та через пороги, а кілька сот, під проводом одного з тих старшин Запорожських, що не пішли за Дунай, Сидора Білого, проводили царський поїзд берегом, виграваючи кіньми і дивуючи Царицю та її прибічників своєю одвагою, сміливістью та прегарною, хвацькою їздою на конях. Користуючись тим, що Царицю козаки дуже вразили, Сидір Білий із другими старшинами подали їй у Кременчузі прохання про те, щоб було вернуто Запорожцям їх колишні вольності і щоб знову можна було зібрати славне військо Запорожське. Цариця ласкаво зглянулася на те прохання, і справді через який час, коли почалася війна з Турцією, засновано було козацьке військо, що прозивалося „військо вірних козаків”. Проїздячи суходолом по землях колишніх Вольностей Запорожських, у супроводі козаків, Цариця, минаючи зімовник Білого, що стояв у Вербовій балці на річці Вісуні (тепер у Херсонському повіті, сумежно із Кривим рогом), подарувала була се місце і землю навкруги Білого на знак своєї ласки до нього; але він не захотів прийняти той подарунок: ніяково, мабуть, було Запорожцеві забірати у власність товариську землю. Тоді, замість того, дадено йому табатирку, оздоблену дорогим камінням. Коли Цариця верталася до Петербургу, то Запорожці, із Білим на чолі, знов проводили її аж за річку Псьол. Уся ся подорож була на те, щоб показати людям, яке, мовляв, щастя для Українців од того, що панує над ними Російський уряд, а Цариці показати - як „благоденствують” Українські люде. Але кому треба було той добре розумів і бачив, що воно й до чого.

Наслідком подорожі було те, що Цариця захотіла оселити просторі степи Запорожські, котрі загарбано було після зруйновання Січи та звоювання Очаківських та Буджацьких земель. Для того вона закликала кілька десятків тисяч колонистів з Німеччини. Вони й засіяли ті степи своїми колоніями. А щоб Німці охітніще оселяли ті землі, то уряд надавав їм багато вільгот. І от землі, за які пролито чимало козацькоі крови, стали власністью чужинців, а ті, що їх боронили і поливали своєю кровью, мусіли поневірятись по чужинних степах, по чужих краях за Дунаєм та на Кубані.

***

Про становище Лівобічної України (Гетьманщини) ми вже доволі знаємо, - воно було, як ми бачили, не дуже веселе, і утиски уряду Російського надто давалися в знаки. Ще гірше було у Правобічній Україні, котру Петро І по Прутській умові мусів був віддати під владу Польської держави. Поки, за часів Палія, Поляки боялись козаків - чимало їх навіть у Польщу повтікало - доти на Вкраїні Правобічній жити було вільно. А тепер вони знов насунули туди і знов почали заводити свої старі розпорядки, встановляти свої закони. Щоб заселити сей край і землі, куди вони знов повернулися, пани польські та шляхта почали закликати людей на свої землі і дарували їм на тридцять літ вільне життя. Увесь сей час люде повинні були робити тільки на себе і нічого власникові землі не платити, - ніяких податків. Сила народу з Лівобічної України поквапилось на сю принаду. Сунули вони на Правоберіжжя, і спустошений край сей миттю залюднів. По степах постало багато сел; через вольності, що даровано було новим поселенцям, вони стали зватися „слободами”. Але минули ті тридцять літ, і польські розпорядки знову скрізь проявилися. Під той час, як ми бачили, за цариці Лизавети, повернулися до-дому і Запорожці. І от селяне, котрим дошкулили утиски панів-Поляків, почали обертатися до Запорожців, шукати собі у них захисту. Такі невдоволені новими порядками люде, за приводом козаків з Гетьманщини та Запорожців, почали купитись у ватаги і заходилися нищити та грабувати панські маєтки, нападати на панські землі, убивати панів, а з ними й Жидів-орандарів. Таких людей стали звати „Гайдамаками”. Чимало їх завелося на Правобічній Україні. Чим далі, Гайдамаччина та все дужче і дужче ширилася.

Окрім Київщини та Брацлавщини, вона обхопила вже й Волинь, і Полісся, і Поділля, і навіть Галичину, де Гайдамаків звали „опришками”. Чималі ватаги сих Гайдамаків збіралися і купились коло своїх ватажків; з них за ті часи на Україні вславилися були: Верлан, що орудував у Брацлавщині, Скорич, Запорожець Грива, Харько, Іванець, Мамай та Жила, а у Галичині - Олекса Довбуш, про нього складено багато пісень у Галичині, що співають і досі. Довбуш сей придбав собі великої слави у Галичині своєю добрістью до бідних, своєю сміливістью та одвагою; багаті крамарі та Жиди-окономи, та орандарі боялися його й духу, бідні ж люде любили його і часто переховували його у себе. Окрім Галичини, він показувався і у Чорній горі, у Волощині, в Угорщині та на Покутті. У 1745 році у селі Космачах його вбито: кажуть, що зрадила його полюбовниця, Стефаниха Дзвінчиха, але його вбив Дзвінка, коли Довбуш прийшов рішати спір між Дзвінкою а його тестем о придане. Та з Довбушом не перевелися опришки у Галичині: у 1750 р. орудували там Гнат Боюрак, Гриня Мартинчук, Іван Бойчук і другі.

Саме тоді у Польщі, після смерті короля Августа II, було безкоролівья. Поляки розбилися на партії: одні, так звані конфедерати, стояли за те, щоб королем настановити Станіслава Лещинського, а другі встоювали за Августа III. Поки пани сперечалися та билися одні з другими, гайдамаччина все росла та росла. У сварку тих польських партій вмішалися й чужі держави, і цариця Анна Іванівна послала тоді у Польщу своє військо та українських козаків з Гетьманщини. Кончилися і ущухли ті суперечки тільки тоді, як королем став Август III.

Щоб боронитися од Гайдамаків та воюватися із своїми супротивниками з ворожої партії, пани по своїх замках позаводили надвірні козацькі полки; у ті полки набірали вони козаків з своїх селян та тих, хто йшов у козаки. Поки такий козак служив, він був вільний з усією семьєю своєю од панщини та од усяких податків.

У одному з таких полків князя Четвертинського у 1734 році сотником був Сава Чалий, родом з міщан містечка Комаргорода. Гайдамацький ватажок Верлан нахилив його на свій бік, і він з своєю сотнею пристав до Гайдамаків та орудував з ними проти панів, але вже у 1736 році він знов перейшов до Поляків і його настановлено полковником. У 1738 році Чалий перейшов полковником надвірних козаків у Немирів, маєток коронного Гетьмана Йосипа Потоцького, котрий вславився своєю лютістью до своїх посполитих. Здоганяючи у 1740 році Гайдамаків, Чалий ускочив із своїми козаками у Запорожські землі, поруйнував їх городи на р. Бузі, розігнав запорожську сторожу, спалив церкву і пограбував зімовники. Але на другий год гайдамацький ватажок, Запорожський козак Ведмедівського куріня Гнат Голий, котрий із своєю ватагою ще з 1737 року сидів кошем у Чорному лісі, тяжко покарав його за ті його вчинки проти Гайдамаків і Запорожців: саме на Різдво 1741 року він обступив хату Сави у селі Степашках і вбив його.

Гайдамацькі напади і наскоки на польських панів тяглися безперестанку аж до 1750 року, коли знов счинилося нове страшне гайдамацьке повстання. Київське та Брацлавське воєводства трохи не усі, як єсть, були в руках гайдамацьких. Гайдамаки взяли і поруйнували такі значні міста, як Умань, Винницю, Летичів, Хвастів та Радомисль. Але найдужче повстання було у 1768 році, і прозивається воно „Коліївщиною” (від слова колій, - той, що коле). Тій Коліївщині допомогли поширитися тогочасні обставини у царстві Польському. Окрім панського важкого гніту, добавилися сюди ще й утиски, котрі робило католицьке духовенство православному людові і людям иншої не католицької віри - „діссідентам”, як прозивали Поляки.

Таким способом, Гайдамаки почали боротися не тільки проти панів, але й за свою віру. Петербурський уряд, котрому любо було дивитися на всякі непорядки у Польщі, бо од того йому буде краще, став допомагати діссідентам, послав своє військо в середину Польської держави, і з його намови та допомогою склалася так звана „Радомська конфедерація”, котра й почала обороняти діссідентів. Проти неї у місті Барі на Поділлі засновалася друга конфедерація - Барська. Конфедерати розпочали люту боротьбу, і в Польському королівстві настало справжнє безладдя. Гайдамаки, до котрих приставало багато селян, тим часом здобувалися на більшу силу та ще дуже почали ширити свою роботу. Чимало допомагало їм і православне духовенство. Ігумен Мотронівського манастиря Мельхиседек Значко-Яворський брав поважну участь у повстанні православного люду на Правобережній Україні; найголовніший ватажок гайдамацький Максим Залізняк часом довгенько проживав у Мотронівському манастирі і з ігуменом його був дуже добрий.

Ще зімою почали покмічати, що багато людей з Запорожжя, по одиначці і цілими купами, переходили з Лівобічної на Правобічну Україну. Причину того стало знати по весні. Двісті Запорожців з'явилося у маєтку князя Любомирського; до них пристало кілька десятків тисяч селян, узброених хто що запопав: кому не стало зброї, той йшов із косою, вилами, ломакою, то-що. Повстання обхопило усю Польську Україну, котра тільки й мріяла про те, щоб визволитись з-під Ляхів та знову сполучитися із Лівобічною і почати спільне життя. Чи то ж так давно, за Палія, козаки вільно гуляли по Правобережжю, а польське шляхетство не наважувалося згадати про якісь свої права на Україні? Усе те ще не вмерло в памяті народа, а тяжких порядків польських не ставало вже снаги терпіти. Запорожці, як бачимо, теж спочували повстанню, помагали і були проводирями в ньому. На чолі його стає Запорожський козак Максим Залізняк, справжній Січовик, чоловік сміливий, дотепний, бувалий у всяких бувальцях. Він не квапився на гроші, коли нападав та грабував панські маєтки, і з охотою роздавав їх тим, хто допомагав йому.

Тепер, коли справді утиски ще дужчі стали, а до того Барські конфедерати почали вимагати од народу Українського грошей, харчів, паші для коней та иншого, чого їм було треба, та ще, до того, покликали собі до помочі Татар, - терпець народові увірвався, і повстання схопилося по всьому Правоберіжжю і розіллялося по ньому крівавими річками. За кілька тижнів полумья козацького повстання обняло усю південну Київщину, Брацлавщину та Поділля. Шляхта та Жиди кинулися по городах та панських замках, шукаючи захисту; найбільше їх згромадилося в Умані, головному місті в маєтності графів Потоцьких. Умань обсипаний був валами та ровами і мав тридцять дві гармати, і для оборони - скілька сот жовнірів та кілька тисяч надворніх козаків. Не диво, що Поляки та Жиди з переляку тікали світ-за-очі, - Гайдамаки не милували своїх гнобителів і для остраху у одному місті на крокві спаленого костьолу повісили ксьондза, Жида і собаку і під ними прибили такий підпис: „жид, лях та собака - усе віра однака”. Багато треба зазнати лиха, щоб дійти до такої злоби, і тепер ті, що довели людей до сих страшних нелюдських вчинків, тремтіли з переляку та шукали захисту за мурами замків, котрі вважали міцними.

Залізняк тим часом стояв з своїм табором під Чигирином. Звідтіль порозсилав він свої універсали - закликав Українців одностайне стати на оборону своєї віри, свого краю і за визволення з панської неволі. Од московського війська, котрого багато було на Польській Україні, він не сподівався ніяких заходів проти себе, бо вважав, що й вони прийшли допомагати православним, а з польським військом, він певен був, що й сам упорається. Як один чоловік - одгукнулася на його універсали мало не вся Польська Україна, і під його рукою зібралося велике гайдамацьке військо, що звало себе коліями. З ним він рушив на Лисянку, узяв се місто, перебив усю шляхту, що там сховалася, а надворні козаки, котрі мусіли боронити се місто, зараз перейшли до його. З Лисянки Залізняк рушив на Умань. Перелякана шляхта та Жиди зачинилися в замку, - надіялись на його гармати та військо. Залізняк підійшов до містечка Соколівки, взяв його і там отаборився; проти його з Умані тамошній губернатор (управитель) Младанович вислав надворних козаків, під проводом полковників Магнушевського і Обуха і сотників: Гонти та Уласенка. По-між уманських надворних козаків чимало було таких, що приятелювали з Гайдамаками. Мабуть, у сю ніч і Гонта бачився з Залізняком і погодився пристати до його, бо в душі він спочував тому, чого домагався народ, він так само, як і усі, мріяв про те, щоб оновити скасовану на Польській Україні козаччину, прогнати панів і шляхту та знищити унію.

Гонта був родом з села Росошок (тепер у Липовецькому повіті в Київщині), Се був гарний на вроду, добре освічений чоловік. Воєвода Салезій Потоцький, котрому належав Умань, любив сотника Гонту і зробив його при собі довіреним чоловіком. Гонта був при ньому із своєю сотнею і в Галичині, і два роки сторожив там у замку Потоцького; за два походи, в котрих Гонта був з ним, він дав йому грамоти на два багатих села: його рідне - Росошки і сумежне - Орадовку, - дав йому у доживоття. Як бачимо, Гонта не мав ніякого приводу бути невдоволеним, і як що пристав до Залізняка, то тільки через те, що мріяв про визволення Правобічної України з-під польської влади і католицького гніту. Він покладав надії, як і Залізняк, що у тому визволенні допоможе Російське військо, котрого під той час було багато у Польщі.

Погодившись з Залізняком, Гонта, а з ним і другий сотник Уласенко, з усіма уманськими козаками пристали до Гайдамаків і прогнали од себе полковників Обуха і Магнушевського, котрі втікли за російську границю.

18-го червня (юня) о-південь Гайдамаки з козаками підступили до Уманя і стали здобувати його штурмом. Тридцять годин одбивалася шляхта, але нарешті не встояла проти величезної сили Гайдамаків, і вони увійшли у город. Два дні вони з козаками лютували в місті. Усіх, хто шукав захисту в Умані: панів, посесорів, окономів, ксьондзів, уніятських попів та Жидів, вирізали до-ноги, багато згубили жінок і дітей.

За ту страшну різанину вигублено в одному місті Умані не одну тисячу душ. Упоравшись із сією справою, Залізняк почав купчити ватаги і загони селян і, під проводом ватажків з козаків та Запорожців, посилав їх у Брацлавщину, Київщину, на Поділля і на Полісся, з наказом виганяти або вигубити скрізь шляхту і уніятських попів, котрі не схотять пристати на православіє.

Тим часом в Умані скликано було раду, на котрій Залізняка проголошено Гетьманом України, а Гонту - Уманським полковником. Хто його знає, на чомуб скінчилося те народне рушення, як би Польський уряд, переляканий тими подіями, не звернувся за допомогою до цариці Катерини. Катерина з радістью одгукнулася на те, бо те рушення було небажане і небезпешне і для самої Російської держави.

З Петербургу був присланий наказ до генерала Кречетнікова, котрий на той час командував російським військом, що роскидане було скрізь по Польській Україні. Кречетніков як-раз тоді облягав ватагу конфедератів у Бердичеві. Як тільки прийшов до нього наказ, він вислав до Уманя полк Донських козаків під проводом їх полковника Гурьєва. Підійшовши до Уманя, Гурьєв отаборився поруч із табором Залізняка і, вдаючи з себе приязного до Гайдамаків, присоглашав Залізняка і Гонту пристати до російського війська, щоб разом орудовати проти конфедератів. Такі приятельські розмови тяглися кілька день, поки до Гурьєва на підмогу не прийшов ще один полк піхоти. Тоді він закликає до себе Залізняка, Гонту та старшину козацьку на бенькет, котрий він робив начеб то з приводу того, що на поміч їм прийшов ще полк піхоти. Тим часом Гурьєв той наказав своїм Донцям частувати як найкраще Українців і, поки вони частуватимуться, крадькома захопити увесь їх військовий припас і загнати далеко в степ їх коні. Коли гості саме добре гуляли, Гурьєв подав гасло, кілька узброєних Донців ускочило в палатку і повязали старшину, а піхота московська із останніми Донцями ту-ж мить несподівано кинулась на безоружних козаків, хапала і вязала їх і забивала у кайдани.

Де-хто з Українців встиг утікти, але до рук Гурьєва попало більше як 900 козаків і уся їх старшина, - на ранок українського табору як не бувало. Гурьєв своїми руками дуже побив звязаного Гонту, а тоді звелів Залізняка, Гонту і усю старшину бити нагаями перед своєю палаткою; кожному з них одлічили по триста ударів. Але сього мало: Гонту бито після того увесь час, поки він був у московському таборі, ще по тричи на день, а полковник Гурьєв з радістью показував його шляхті, котра з'їздилася навмисно до нього, щоб на власні очі побачити Гонту. Бідного ж мученика держали у навмисне за-для того викопаній ямі; усе тіло його було вкрито ранами. Жінку і чотири доньки Гонти було схоплено і прилюдно бито їх різками, а потім заслано; син же його утік із сотником Уласенком у Молдавію.

Усе добро Гонти забрав собі генерал Кречетніков. Після кількаденної такої муки і знущання, Гонту з иншими козаками і посполитими (селянами), котрі були з Польської України, оддано Польському урядові, і під караулом одвезено до головної воєнної кватирі польської (вона була в той час у селі Сербах коло Могилева на Дністрі); Залізняка-ж, Запорожців і козаків з Лівобережної України одпроваджено до Київа і, до суду, замкнено у Київо-Печерській кріпості.

Найстарший начальник польського війська тоді був граф Браницький. Судова комісія, котру він визначив, присудила: 700 чоловіка повісити по ріжних селах України, а старшину покарати найлютішими карами - „для приміру” - як одписує Браницький Королеві. Та проте він нарешті помилував кілька сот засуджених на шибеницю людей, а замість того заслав їх на роботу у Камінецьку та Львівську кріпості. Що-до Гонти, то його присуджено ось на яку люту кару: перших десять день кат повинен був вирізувати що-дня з його спини пасмо шкури, на одинадцятий день одрубати обидві ноги, на дванадцятий - обидві руки, на тринадцятий - вирвати серце і на чотирнадцятий - одрубати голову і шматки його тіла прибити до шибениць по чотирнадцяти містах України. Браницький зменшив сю кару і звелів стяти голову Гонті вже на третій день, а все инше, до чого його присужено, робити вже на трупі; дотого йому одрізано було язика, бо боялися, щоб він чогось не виявив. Ось як описують очевидці ту страшну кару. „Гонта вийшов з лицем веселим і спокійним… Кат одірвав йому пасмо шкури, кров бризкнула, але на лиці Гонта не одмінився. Після того, як оддерто було друге пасмо, він промовив; „от казали, що буде боляче, а воно й крихти не болить!” Один з товаришів (офіцерів) панцирної корогви, котра стерегла Гайдамаків з-вечера перед карою, звернувся до Гонти та попросив, щоб він подарував йому що-небудь на спомин про останні хвилини свого життя. „Добре”, - одмовив Гонта - „нагадайте лиш мені завтра: я вам подарую пояса”. Усю ніч товариш той мріяв про золотий пояс і, як вивели Гонту на кару, підійшов до його і сказав: „пане полковнику, дозвольте нагадати вам про обіцяний пояс”. - „Я не забув”, - одказав Гонта і з погордою усміхнувся, - „перше пасмо шкури, що здере з мене кат, нехай буде вам за пояс”.

Так вмірати можуть тільки люде, котрі твердо вірять, що на їх боці правда, що діло їх праведне; так вмірати можуть тільки щирі діти свойого краю, котрі не бояться терпіти за нього усякі, хоч би й такі пекельні муки, як ото випали на долю Гонти, - в надгороду їм зостається те, що рідний край ніколи їх не забув, як не забула Україна й Гонти, хоч тому минуло вже більш сотні літ.

Що до Залізняка і 73 чоловіка його товариства, то ми знаємо, що, після суду, їх з Київо-Печерської кріпости заслано до Сібіру, але дорогою у Харьківщині, біля містечка Ахтирки, вони були втікли з-під караулу. Та скоро їх знов спіймано, люто катовано батогами і таки заслано на Сібір.

Коліївщина - се останнє вже гуртове народне рушення на Україні за свободу, за своє визволення з-під чужої кормиги, чужої влади, - се був останній прояв довговічньої боротьби самого народу за свою волю. Хоч думка і бажання вернути козаччину прокидалися по-декуди на Вкраїні і пізніще, - у 1812, 1856 і 1877, і навіть у 1896 і 1904 рр, але всі такі спроби робилися не на національному ґрунті, не викликали ніякого співчуття, були приборкані і зникали так само скоро, як і виникали.

Тим часом Франція і Австрія побачили, що Росія самовладне порядкує у Польщі. І от, щоб як-небудь одвернути її увагу в инший бік, підмовили вони Турцію, щоб вона розпочала з Росією війну. Приводом до того був ось який случай. Коли Залізняк та Гонта порались в Умані, один загон Запорожців і Українців напав на містечко Балту. В Балті одна половина города належала Польщі, а друга - Турції. Не розбіраючи, яка польська, а яка турецька сторона, козаки перебили там багато народу. Турція розгнівалася за се, і хоч уряд Російський і впевняв її, що він про те нічого не знав - не відав, проте Турки посадили в тюрму російського посла у Константинополі. Через се Росія й мусіла була розпочати війну. Поки ся війна тяглася, Пруський король Фридрих II робив своє діло: бачучи, що в Польщі безладдя, що російське військо на війні у Туреччині і що усі держави у Європі звернули увагу на ту війну, - нишком увів своє військо у Польщу і пройшов з ним мало аж не до Варшави. У Польщі не було війська, і останні сили вона витрачала в усобицях та чварах, - тим-то вона й обернулася за допомогою до Франції. Король французький забезпечив її, що нічого лихого не буде з того, що пруське військо зайшло у Польщу, і що Австрія, коли буде треба, допоможе Полякам. Коли се й австрійське військо несподівано перейшло польську границю і зайняло Західну Галичину. Обурилися Поляки найбільш на свого короля Станіслава, котрого не любили, і хотіли посадити його в тюрму, але він якось утік. Ся подія дуже збентежила царські двори в Європі, і Прусія ще дужче стала домагатись, щоб зайняти польські, сумежні з нею, землі. А як Росія позичила в неї гроші на війну з Турками, то вона тепер намагалася, щоб гроші ті було їй вернуто польськими землями. Не приставала зразу на се імператориця Катерина, - їй любо було самовладне порядкувати у цілій Речі Посполитій (Польщі) - і зовсім вона не бажала приймати до спілки сусідів, та наостанці мусіла погодитись на тому, щоб поділити Польщу по-між сусідами. Проти такого шматування повстала була цісарька Австрійська Марія-Тереза і навіть задумала була разом з Турцією спинити те паювання, та як-раз Росії пощастило у Турецькій війні. Тепер на Турцію вже годі було покладатися, - осталася Марія-Тереза сама, і через те пристала на той розбір Польщи. Се був перший поділ Польщи - 5 серпня (августа) 1772 року. По ньому до Росії одійшло: Інфляндське воєводство і Біла Русь аж по ріки Двину, Дручь і Дніпро; до Прусії - Вармія і королівські Пруси аж до р. Нотиці; до Австрії - частина Малопольщи і Галичини, крім Кракова.

Чужоземні війська увійшли у зайняті частини Польщи, і сейм мусів ствердити той розділ. Але Поляки не могли спокійно дивитися на розпад свойого краю і, побачивши, що все лихо йде од безладдя, котре панувало у Польщі, замислили завести у себе констітуцію. На чолі партії, котра хотіла, щоб Польща оновилася, став граф Гнат Потоцький, і констітуція була ухвалена і ствержена 3-го травня (мая) 1791 року. Настав новий лад у Польщі, але зараз найшлися незадоволені новими порядками і тим, що на сеймі заборонено було вигукувати звичайне у польському сеймі „veto” („не позволяю!”). Сим одним словом колись кожен шляхтич міг зірвати яку завгодно постанову сейму. Сі невдоволені вже на другий год скупилися у конфедерацію; на чолі її стали Фелікс Потоцький та коронні гетьмани Браницький і Ржевуський, котрі обернулися за допомогою до цариці Катерини. Цариця вислала своє військо їм на поміч, а проти них виступили: племенник короля Іосиф Понятовський і генерал Тадеуш Костюшко, але російське військо їх розбило. Катерина присилувала короля Станіслава зректися констітуції і пристати до конфедератів. Тоді, за згодою Прусії, зроблено другий розділ Польщи - 23 січня (января) 1793 року, і по ньому Росії досталася решта Білорусі, Поділля Полісся і Волинь, а Прусії: Велико-Польща, Куява і Мазовія; Австрія не брала участі у сьому розборі. Щоб ствердити сей розділ, Російський уповноважений у Варшаві Сіверс повинен був вговорити сейм, щоб він його ствердив. Сейм зібрався у Гродні, але що його не питали, не хотів нічого одказувати і завзято мовчав. Тоді Сіверс сказав, що не випустить з залі а-ні короля, а-ні депутатів доти, поки вени не почнуть говорити. Пройшло чимало часу. Вже й північ минула, вже й перша, друга, третя година, - ніхто ні пари з уст. Тоді якийсь депутат з Кракова Анкич промовив: „мовчать - то знак, що згодні”. Сеймовий маршал Білінський поставив тоді сеймові таке питання: „Чи згоден сейм на те, щоб сеймова комісія підписала сей розділ?” А як знов ніхто нічого не одказував, то було записано так: „Сейм усіми голосами зробив постанову, щоб підписати розділ Польщи”. 25-го жовтня (октября) 1793 р. постанова ся була підписана. Сейм сей прозвали „німим”. Але ще до його постанови генерал Кречетніков розліпив скрізь по містах та містечках маніфест Цариці про те, що Польську Україну приєднано до Російської держави. Тим-то, чи говоривби він, чи мовчав - було все одно.

Саме тоді у Франції була революція, котра добре таки збентежила тогочасних монархів. Відгукнулася вона у Польщі новим повстанням, котре почалося у Кракові в березолі (марті) 1794 року під проводом того-ж таки Тадеуша Костюшки. Повстання те швидко обхопило всю Польщу. Костюшці по-первих поталанило розбити російське військо під Рославицями, але Прусія зараз увела у Польщу 40.000 війська, а Росія вислала своє військо під проводом генерала Суворова та Ферзена. Під м. Мацієвичами Костюшка було розбито і узято у полон, а Суворов підступив до Варшави, узяв її і у передмістьї її Празі вибив більш 12.000 жителів, - не дивлячися, чи старе, чи чоловік, чи жінка, - за те, що завзято не піддавалися. Короля Станіслава-Августа узято і одпроваджено у Гродно. Там він зложив свою корону і пробував аж до смерті Катерини. Імператор Павло І перевів його до Петербургу, і він там жив аж до смерти, а Польщу спільники поділили по-між себе у-третє по Петербурських умовах, що складені були 3-го січня (января) 1795 р.

Так кончилося політичне життя Польщи. Оглянемось тепер, що сталося після тих розділів з приєднаною до спільників Україною. Як бачимо, вона упала до рук Російської та Австрійської Імперій. А чи-ж краще стало життя людям? У Австрії, як і у Росії, в той час найбільшу силу мала шляхта та поміщики, і як не стало Польського уряду, то панству ще вільготнійше стало, бо тепер їх взяла під свою руку державна та поліцейська власть. Сього й у Польщі не бувало! Поміщик тепер мусів бути сам „поліцмейстером” у своїх маєтках, як мовляв імператор Павло. А коли пана обороняли та стерегли і воїнські команди і усяка адміністративна власть, то він собі жив зовсім безпешно і не мав ніякої потреби вважати на те, що підвладні йому крепаки чогось ремствують там. Шляхта, котру порозгонили були Гайдамаки, тепер верталася знов на Україну весела, і скрізь у обох державах їй до помочі ставала адміністрація (начальство), а коли треба, то й військо. Правда, за цісаря Іосифа ІІ (царював він од 1780 до 1790 р.), у Галичині було зроблено де-які полегкості крестьянам і хоч трохи приборкано свавільство поміщиків, та не на довгий час, бо після смерті Іосифа знову вернулися старі порядки. У Росії, за Павла І, котрий був невдоволений довгим царюванням Катерини і з радістью нищив усе, що вона позаводила, теж сподівались полегкостів, і Царь справді навіть хотів вернути на Україні гетьманство і козацький устрій. Та сі заміри його не справдилися, бо він процарював тільки 5 год і у 1801 р. його задушили прибічні царедворці, невдоволені на нього за його палку, нетерплячу вдачу, а як коли, то й немилосерді та непомірковані вчинки. Проте на Правобережній Україні власть панська над кріпаками була така велика, що а-ні в Галичині, а-ні у Східній Україні - колишній Гетьманщині - ніколи не бувало. Російські урядовці (чиновники), котрі заступили усі посади на Лівобережжі, були дуже невисокого розбору; хабарі, підкупство і сваволя - були всьому голова. Горді пани польські та шляхта були тому раді, і за найменший непослух який кріпаків, страшенно їх карали та гнітили, бо панам не було кого боятись, коли й справники і инша полиція була куплена їми. Тільки після нещасливого, польського повстання у 1831 році уряд трохи припинив панську сваволю та присилував панство, щоб воно зглянулося на кріпаків і зробило де-які, - незначні, правда, - полегкості. Отак, як бачимо, Українському людові не стало легче од того, що власть над ним перемінилася, а скрізь стало багато тяжче життя, бо панська власть над кріпаками стала ще міцніща. І стогнали сердешні люде од гніту того і у Галичині, і на Поділлі, і на Волині, і у Київщині, і у колишній Гетьманщині та по колишніх вільних степах Запорожських.

***