Історія України-Русі, Том 3. Частина 2

Указ 1876 року

Як вже говорилося, у початку 1870-х років почала відживати українська література (письменство), утиски цензури трохи було помягчали, та знов не на довгий час: вже у 1876 році несподівано вийшов новий закон, котрим заборонялося видавати всякі книжки, писані українською новою, окрім віршів та оповідань, заборонено було привозити їх з-за границі, заборонялося виставляти що-небудь українською мовою та співати українських пісень (пізніще, у-початку 1880-х років зроблено було полегкість і дозволено робити українські вистави, тільки щоб неодмінно поруч виставляти й пьєсу російською мовою). Ося заборона на українські книжки була аж до року 1906 - рівно тридцять літ. - Не можна було ніякої доброї книжки по-українськи видати - чи про Україну та українську історію, чужі землі, чи про природу, чи про господарство, чи про хворобу яку, - рідко яка за десятки літ якимсь дивом прискочила; не можна було на українську мову перекладати якісь писання з чужих мов, - навіть Святе Письмо; не можна було видавати ніяких книжок для дітей - щоб не звикали до рідної мови, або для шкіл - щоб по-українськи не вчились. Оповідання й вірші дозволялося тільки такі, що для забавки годящі, а в котрих була яка поважніща думка, або що про Україну, чи про порядок громадський або державний, або щось на панів та на властей, то не позволяли. До того всього, заборонено було друковати книжки та инше що по-українськи „кулішівкою” - правописом, котрим почав писати П. Куліш (сей правопис от і в нашій книзі), а силували, щоб скрізь писати все „общепринятим” правописом („єрижним”), як у нас його звуть, через букву „ЬІ”, котру неодмінно треба було писати замість нашого „И”). Се було дуже не з руки, бо російським правописом не можна до-ладу написати все те, що ми вимовляємо.

З року 1881 усі сі утиски трошки, хоч дуже не багато, полегшали були, і у Київі зараз (у 1882 році) почав виходити що-місячний журнал „Кіевская Старина”; в ньому й почали працювати наші талановиті письменники та вчені. Проте, одного сього журнала, котрий переважно мусів друковати статті писані російською, а не українською мовою, було мало. Через те наші письменники і вчені почали свою роботу українську переносити за-границю до Галичини. Львів, таким побитом, як колись у ХІІІ віці, знову робиться осередком духового життя усієї України. Туди переїздить професор київського університету Михайло Драгоманів, а пізніще - Михайло Грушевський; наукова робота їх там, за-границею, мала і має тепер величезну вагу для України.