Історія України-Русі, Том 3. Частина 2

Кирило-Мефодієвське Братство

Тут Шевченко, разом з Кулішем, Костомаровим, Білозерським, Миколою Гулаком, Панасом Маркевичем, Пильчиковим, Навроцьким та иншими заснували у Київі, котрий вже мав в той час університет ще з 1834 року, таємне товариство, що звалося „Кирило-Ме?одієвське Братство”. Усі спільники того товариства були Українці, котрі щиро любили свій народ, свою Україну і положили спільними силами доходити правди та добра свойому народові та иншим народам Славянським. Вони мріяли про те, щоб завести федеративний устрій в Славянстві, - щоб кожен Славянський народ, а між ними й Український, жив собі самостійно, по своїй волі, вибіраючи собі начальство по своїй уподобі; щоб не було так, що один народ панує над другим, але щоб жили кожний вільно і тільки були у братерському союзі між собою - спільними силами собі помагали й боронили оден одного. Вони бажали поставити свій народ нарівні з другими Славянськими народами, котрі повинні були увійти у ту спілку, і домагалися, щоб не було неволі між людьми, щоб не було кріпацтва та панського права над селянином; щоб не було полегкостей для одних, а тягарів для других; щоб що мужик, що дворянин, що купець - було все одно; щоб усі мали рівні права; щоб кожній вірі і народності була воля вірити так, як хто хоче, а не силою привертати до якої-небудь віри; щоб вільно було друкувати всякі книжки чи газети, всякі думки висловляти, і щоб за се не можна було людей карати.

Таку роботу взяв на себе той гурт молодих, щирих людей. Але святу їх роботу було скоро припинено: якийсь студент з Київського університету, Петров, підслухав одного разу, що говорилося в товаристві і доніс про те жандарам. Зараз братчиків арештували, посадовили по тюрмах, а потім позасилали по ріжних містах. Так, Куліша заслано у Тулу, Костомарова у Саратов, а Шевченка покарано найтяжче - оддано його у салдати без строку і заборонено йому писати, або малювати; заслано його уперед до Оренбургу, а потім у Ново-Петровську кріпость, над Каспійським морем. Тільки у 1857 році, вже за царя Олександра II, коли за Шевченка почали клопотатись високі особи, його нарешті визволено. Як бачимо, Київу на сей раз не пощастило зробитись осередком духового розвитку України, і та робота, що так жваво розпочали були молоді Українці, була припинена на самому початку.

У Галичині в той час, як констітуцію було скасовано, теж підупав народно-політичний рух, проте там з весни 1848 року почала виходити перша Українська газета „Зоря Галицька”, доволі гарною українською мовою; того-ж року скликана була у Львові „Головна Рада”, котра повинна була пеклуватись про Українську народність у Галичині; такі самі ради засновано було і по повітових городах: у Стриї, Коломиї та инших; склався був гурток людей, щоб видавати українські книжки, - звався він „Галицько-Руська Матиця”. Але не всі Галицькі Українці стали на праву путь. У Галичину почав наїздити професор Московського університету Погодін, і от послухавши його та ще де-кого з Галичан, прихильних до російських порядків, частина Галичан одцуралася своєї рідної мови, вважаючи її за „хлопську” - почали говорити, що вони ті самі люде, що й Великоруси. „Нема Русинів (Українців), - казали вони - а є Росіяне!” Вони почали писати й друковати книжки якоюсь мішаниною - не то московською мовою, не то церковною. Сієї нісенітниці не то у Росії ніхто не второпає, а навіть і самі ті, що писали. Такі люде є ще й тепер у Галичині, і прозивають їх „москвофилами”; за них тягне руку Російський уряд і усім їм допомагає. Але багато завинила ту також і польська насила. Люди доведені польською господаркою до розпуки, мимохіть поверталися в другий бік, до Росиї, думаючи, що там їм краще булоби. Нарешті у 1866 році в Австрійському царстві заведено констітуцію. Усім народам, а між ними й Галицьким Українцям, дано рівне право, свободу віри, слова, печати. Для справ, котрі належать до всієї держави, заведено Державну Раду (Думу) у столиці Відні, а для справ поодиноких країв - Сойми. Один такий Сойм заведено у Львові, а другий - у Чернівцях і там виборні депутати порядкують своїми справами. Але львівський сойм став скоро не галицьким, а польським сеймом і наші посли галицькі мусять не мало витрачувати сил, щоб гідно заступати свій народ і обороняти його права. Кожде придбання галицьких Українців, чи школа, чи своя мова в уряді, чи що, коштує їх багато труду і заходу.

При кінці 1850-х і на початку 1860-х років братчики Кирило-Ме?одієвського братства, бувши в той час уже на волі, почали з'їздитись до Петербургу і почали там гуртуватися. Там було жити вільніше, як в иншому якому місці, і туди на якийсь час і переносять свою роботу Українці. Тут починають вони видавати книжки, а у 1861-62 рр. розпочали перший український що-місячний журнал „Основа”. За ті часи багато з'явилося українських письменників: Як знаменита своїми оповіданнями з народнього побуту, особливо з життя кріпаків, Мария Марковичева (Марко Вовчок), а дальше байкар Леонід Глібів, поет Степан Руданський, Д. Мордовцев, О. Стороженко, Ганна Барвінок (жінка Кулішева), О. Кониський, Я. Щоголів, Л. Свідницький і инші. Вони починають видавати тут свої твори, - появляються українські букварі, граматки, щотниця (арихметика) і другі книжки для шкіл. Куліш заводить власну типографію і починає друкувати у ній старі й нові українські книжки; з друкарні тієї вийшли його „Записки о Южной Руси” і повість з часів Руїни „Чорна Рада”, твори Котляревського, Марка Вовчка та инші. Костомаров почав видавати свої писання про українську історію, Куліш писав про українське письменство. Вперше тоді виходила українська наука на ширшу дорогу. Тепер, коли правительство взялося само до того, щоб визволити кріпаків, багато Українців взялося за працю для свого народу, взялися допомагати, щоб те визволення було як найкраще зроблено. Для того, щоб селяне знали свої права, заходилися писати книжечки про закони та порядки державні. Щоб між народом була більша освіта, допоминалися, щоб наука в школі була мовою українською - рідною, щоб дитина її розуміла. Заводили школи і для дорослих - такі, де можна було вчитися вечорами та у неділю робітникам та слугам неписьменним, і в них вчили по українськи. Але не минуло й два роки після визволення кріпаків, як уряд припинив всяку роботу на користь народові. Багато українських діячів було заслано, книжки, писані українською мовою, заборонено було друковати, - тільки й дозволено було видавати невеличкі оповідання, та й то цензура дуже присікувалась до них.

26-го лютого (февраля) 1861 року у Петербурзі помер Тарас Григорович Шевченко, не діждавши кілька день, щоб почути про волю для свого народу, за якою він так тяжко побивався і так гірко проливав свої святі сльози. З великою пошаною тіло його одвезено на Україну, як він того бажав, і тут, над Дніпром, недалеко Канева, поховано на високій могилі. Хрест, що стоїть над ним, видко з-далека. Він до-віку буде сяяти на Україні, будити свідомість в Українському народі та додавати натхнення й охоти працьовникам.

З початку 1870-х років знов оживає національний рух на Україні, і осередком його стає Київ. Тут визначаються такі вчені, як Володимир Антонович (історик), Михайло Драгоманів, П. Чубинський, П. Житецький, В. Науменко, Михальчук і инші; тодіж таки починає працювати й відомий усій Україні її музика - композитор Микола Лисенко, а в українському письменстві здобувають собі слави - Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олександер Кониський, Михайло Старицький, Олена Пчілка. У Одесі з'являється Марко Кропивницький, сей батько українського театру. Він складає труппу (товариство артистів), пише пьєси (драми й комедії), їздить по Україні і виставляє свої та чужі пьєси. В його труппі були такі славетні артисти, як Марія Заньковецька, Карпинська (Затиркевич), брати Тобілевичі (для театру вони прибрали прізвища: Садовський, Саксаганський і Карпенко-Карий), з них - Карпенко-Карий зробився видатним драматургом і написав багато пьєс для українського театру. У ті часи було заборонено виставляти українські пьєси в Правобічній Україні, через те Київ та губернії Київська, Подільська і Волинська не могли бачити свого рідного театру. Аж у 1887 році Марко Кропивницький, побувавши із своєю труппою у Петербурзі, зацікавив українським театром навіть царя Олександра III, і тоді Кропивницький виклопотав дозвіл робити свої вистави скрізь по Україні.