Історія України-Русі, Том 3. Частина 2

Період п'ятий

Російсько-австрійський

Протягом XVIII століття збулося поневолення Українського народа. Висше бачили ми, як від полтавського бою росийський уряд старався усякими способами підкопати самостійність України, як зменьшувано власть гетьманів, присилано росийських воєводів в українські землі, як випроваджувано з України козаків на війни в далеких землях, або на всякі тяжкі роботи.

В кінци 1775 року збурено Січ - гніздо козацької волі.

Року 1780 заведено в Гетьманщині таку саму губерніяльну управу, як була в Росиї. Скасовано малоросийську колегію, генеральний суд, генеральну і полкову управу і Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернигівське і Новгород-сіверське. Року 1783 козацькі полки перемінено на росийські, полковникам дано чин бригадирський, иньшій старшині лишено волю, або йти собі у відставку, або вступити до росийської служби, а з козаків утворено осібний стан свобідного селяньства. Иньших селян перетворено в хлопів, як у Росиї, їм заборонено переходити з місця на місце і таким чином видано їх на поталу панів, котрі тільки й дбали про те, щоб з селянина витягнути як найбільше сили для роботи на панських ланах і щоб йому за се нічого не дати.

Тоді також зрівнано міста українські з московськими, а 1786 року відібрано українським монастирям їх маєтности, і визначено їм за те платню з державної каси.

Між тим упала Польща. Упала вона з власної вини, бо не вміла рядити собою, бо шляхта за богато брала для себе, а нічо не хотіла другим дати, бо замість упорядкувати свій власний, польським народом заселений край, вона захланне сягала по українські землі і замість кріпко держатися Балтийського моря, перлася над море Чорне. Війни з Хмельницьким та з гайдамаками підтяли єї до решти. І так 1772 р. Австрия, Росия і Пруси порозумілися і забрали від Польщі - Росия пограничні землі Білоруські, Пруси землі коло Балтийського моря, а Австрия Галичину.

До того Австрия заняла 1774 року Буковину, покликуючися на те, що тая країна належала колись до Галичини.

По тім розборі Польщі деякі з Поляків схаменулися і хотіли переводити всякі реформи, хотіли надати краєви конституцию. Але то було вже за пізно. На конституцию не годилися ті пани, що нічо більше не знали, як тільки жити з хлопської праці, вони підняли повстання проти реформам, (так звану торговицьку конфедерацию) і віддалися під опіку Росиї. Росия казала скликати новий сойм, а той скасував конституцию і віддав Росиї Київщину, Поділє, значну частину Волині та Білоруських земель. Але Поляки підняли за се проти свого короля 1794 року повстання, а тоді Росия і Пруси розібрали Польщу до решти.

Року 1815 уставлено той поділ так, як він нині є.

В тих землях, що дісталися під Австрию, т. є. в Галичині і в Буковині, Австрия зачала заводити добрі порядки. Цісарева Мария Тереса і єї син цісар Йосиф II дбали о добро своїх підданих і хотіли добути селян з панської неволі.

Мария Тереса обмежила кріпацтво, дала деякі права селянам і захистила іх перед самоволею панів. Вона звернула також свою увагу на український народ і щоби йому дати мудрий провід, заложила у Відні духовну семинарию для Українських священиків. Єї син Иосиф II зніс крепацтво, дітям селянським відчинив вступ до шкіл і заложив у Львові духовну семинарию та університет з українською викладовою мовою. Але український народ, давлений цілими століттями панським ярмом та неволений Польщею, не вмів скористати з тих прав і незабаром, коли змінилися часи прихильні для Українців і настали иньші, прихильнійші для Поляків, він знова попав під польську насилу, з котрої що йно тепер вибивається остаточно на волю.

Гірше діялося тим Українцям, що попали під Росию. Там не тільки покасовано гетьманщину і козаччину, але заведено крепацтво, т. є. неволю селян саме тоді, як цісар Йосиф II зносив се крепацтво в Галичині. Народ терпів, а коли вже не було сили стерпіти того гнету, то він кидав усе рідне і тікав за Дунай і на Кубань, хоч воно було й далеко. Але по дорозі їм були колишні Запорожські землі, котрі забрало собі панство. Панству тому треба було якось оселювати ті землі, і от воно стало приймати тих втікачів, що світ-за-очі тікали од своїх панів. Приймаючи таких втікачів, Новоросійське панство давало їм притулок у себе, обороняло їх од поліції, котра за те брала добрі хабарі, а бідні втікачі, щоб мати хоч будь-який спокій, робили за те на тих панів і, як не втікали од них ще далі, то робилися їх кріпаками.

Непомітно для України проминуло царювання Павла І і Олександра І. За Павла І повернуто де-що з того, що було перед Катериною, як Генеральний суд і иньші установи. Причинився до того Олексаандер Безбородько, довірений царя, а український патриот. Але по смерти Павла, Олександер І став заводити на Україні ті порядки, що були за його бабки Катерини II. За Олександра І у 1812 р., коли на Росію насунув Наполеон І з Французами та иншими спільниками, у Полтавщині, Київщині та Чернигівщині набрано було кілька козацьких полків і одпроваджено у армію. Доля тих козаків була невесела: до-дому вони верталися з походу обідрані і голі. Те, що на війну з Французами узято було козацькі полки, подало Українським людям надію, що буде знову заведено колишні козацькі порядки та скасовано кріпацтво. І люде заворушилися, але заворушилися не скрізь і не одразу по всій Україні, а так де-не-де, - то тут, то там, - то скоро той рух був приборканий. Крім того, за Олександра І, з царського наказу, Аракчеєв, найблизчий до Царя генерал, позаводив на Україні воєнні поселення. Такі поселення заведено було в Слобідській Україні та у Новоросії. Се були села, в котрих оселювали Москалів; дісціплина по них була така сама, як і у війську; так само воєнно-поселенці поділялися на полки і роти, мали своїх офицерів, котрі жили по тих селах, навіть діти їхні, - прозивалися вони „кантоністами”, - одбували військову службу. Тільки й одріжняло тих поселенців од справжніх москалів, що вони, крім муштри, були хлібороби та жили не по казармах десь по городах, а в хатах із своїм семейством по воєнних поселеннях. У 1837 році позаводили такі поселення ще у Подолії, а у 1838 році і в Уманщині. Були вони аж до 1857 року, коли царь Олександер ІІ скасував їх, бо вони дорого коштували і не справдили тих надій, що на них покладали. І досі ті великі села з широкими, рівними, як на шнурочку, вулицями, з високими церквами, нагадують те, що було, та минулося.

У 1848 році спалахнула велика революція у Західній Європі; одгукнулася вона і в Австрійському царстві. 13-го березоля (марта) у Відні, столиці Австрійській, після крівавих розрухів на вулицях, тодішній цісарь Австрійський Фердинанд І мусів був завести в своїй державі констітуційний лад. Констітуція ся хоч і не довго продержалася (у 1851 році вона була скасована), проте для Галичини була дуже корисна: через неї 16 квітня (апріля) 1848 року скасована була панщина, себто примусова праця селян на панських ланах, що особливо в Галичині, під насилою польської шляхти, далася українському селянинови добре в знаки. На памятку знесення отсего тяжкого обовязку скрізь по галицьких селах побудовано памяткові хрести і день 15 мая обходять ту немов радісне свято знесення панщини. Тогож, 1848 года, Фердинанд І зложив свою корону, і цісарем Австрійським зробився Франц-Йосиф І, котрий царює і досі.

Та хоч панщина була й скасована, проте доля селянська у Галичині не багато краща стала: великі податки, обмаль власної землі, малі заробітки, дешева плата, народня темнота - довели до того, що через скільки років Галичане, не знаходячи собі ніякого рятунку або способу, щоб допомогти собі, мусіли були шукати кращого життя далеко за Окіяном і, як побачимо далі, їх чимало вже є тепер у Америці.

Революційні події у Австриї та Угорщині дуже налякали Австрийський уряд і він обернувся за допомогою до Російського імператора Миколи І. Микола І з радістью одгукнувся на те і послав своє військо в Угорщину допомагати Австрийському урядові проти його революціонерів; він сподівався, що як і йому доведеться коли шукати помочи, то він знайде її у Австрийського цісаря. Проте, як через шість літ почалася Кримська (Севастопольська) війна, то Австрия не згодилася допомагати Росії, і вона осталася сама і в тій війні мала великі втрати. Ся війна одразу виявила усе, що було негаразд у російській армії, усі непорядки у внутрішніх справах та управлінню і кончилась вона тим, що Севастополь, після 11-місячної оборони, узяло спільне військо Французів, Англичан та Турків. Росія мусіла була замиритися на тяжких умовинах, котрі складено було і підписано у Парижі. По тих умовах забрали од неї частину Бесарабії, а крім того вона мусіла зректися права мати свої воєнні кораблі та кріпості у Чорному морю.

Царь Микола не стерпів такої тяжкої втрати й образи і вмер ще до кінця сієї війни. Згода була підписана вже молодим імператором Олександром II. Через ту війну видніще стало те безладдя та неправда, що панували в державі. На се звернув увагу й Царь. Він справедливо розміркував, що старі порядки не можуть далі бути і казав про се так: „Краще зробити реформи зверха, ніж дожидатись, поки зачнуть їх робити із низу”, - себ-то, що треба урядові самому узятись та позаводити нові кращі порядки, а не дожидатись, поки почне се робити сам народ. І справді, скоро після війни, 19 лютого (февраля) 1861 року, на віки було скасоване у Росії кріпацтво, потім заведено земство, нові суди і виборніх мирових суддів. Почалося нове життя й на нашій Україні.

Тепер вернемося назад та поглянемо, як відродилася Україна і що здобула вона з того часу аж досі. А як ся нова пора в житті Українського народу однаково обнімала й Галичину і Україну і нове життя переливалось з однієї в другу, то ми й розглядатимем його разом, у обох частинах нашого краю. Про життя та праці наших письменників ми ширше не говоримо, бо хто захоче більше про них довідатись, той обернеться до історії нашого письменства. Ми зараз спиняємося на них для того, щоб показати ту велику вагу, яку мали вони в новій історії нашого краю. Дякуючи сим працьовникам на ниві письменства, історія наша не скінчилася разом з політичним життям України, а ті діячі на ниві науки та письменства на своїх плечах винесли усі важкі її удари, не переставали будити народню свідомість: хто ми й що ми є? - не давали їй загинути, хоч і як захожувалися та старалися наші вороги. І на Україні і в Галичині боролися та боряться й досі завзято великі і малі діячі народні за кращу долю свого народу, і зброя їх - не меч або гармата, а духовна сила та безмежня любов до свого народу, до рідного краю. Про сю боротьбу і буде у нас мова далі, щоб краще можна було зрозуміти життя Українського народу за останні часи.

При кінці XVIII віку на Україні, як ми бачили, одна за одною скоро наступали великі реформи (переміни), котрі у-край перевернули та понівечили усе стародавнє життя. Народ запрягли у кріпацьке ярмо, і він не бачив собі просвітку; заведено було нові городські та сільські установи, нові суди із чужою, незрозумілою мовою; усякі урядовці, що наїхали на Україну та позаймали нові посади, не розуміли мови і не знали звичаїв того народу, що приїхали ним порядкувати. Панство, здобувши собі дворянський чин, одвернулося од свого народу, стидалося своїх звичаїв, своєї мови; школи, котрих було так багато на Україні, знищено, бо тепер вони були небажані для панів: панам краще було, як їх кріпаки будуть темні та неосвічені; духовенство на Україні, втративши свою автономію, опинилося під началом митрополитів, - здебільшого, за останні годи, з Великоросів, і вони нещадно винищували усе українське в Київській Академії та й скрізь, де тільки могли, і тим по-малу вони одірвали духовенство од його народу, бо стало воно народові чуже; у Галичині-ж, при кінці XVIII віку, духовенство було без міри темне та неосвічене, бо за гроші можна було купити священство, хочби й зовсім неписьменному чоловікові. Ясно, що такі пан-отці не мали ніякої сили у своїй парохії і їх ніхто не поважав; польські-ж пани просто знущалися над ними, казали їм робити панщину і не раз карали їх самовладне канчуками. Чи-ж могли вони піддержати свій народ у тяжку годину? Чи-ж міг і народ у таких пан-отців шукати собі помочи та поради? Отак в ту добу усе ущухло, усе завмерло. Народ покинула його інтелігенція, не могло його вести бідне духовенство; так він і не розумів, що з ним робиться, терпів і мовчав; від вищих він перестав вже чути свою рідну мову і потрохи став призвичаюватись до того, міркуючи собі так, що мова його - мова мужицька; що для панів, або й так людей трохи вищого стану, вона не годяща. Так воно діялося і на Україні, і у Галичині, - була тільки та одміна, що галицьке панство вживало польської мови, а українське - московської. Сих мов, замість своєї рідної, окрім панства і духовенства потроху стали вживати і крамарі і городяне та навіть і селяне, котрі пожили який час по городах. І так воно велося доти, поки на Заході Європи не заходилися Славянські народи прокидатися од сну до нового життя. Перші прокинулися Чехи, за ними Серби, Поляки та инші Славяне, а з ними й Українці. Немов новий вітер повіяв на Славянській землі і навіяв любов до свого народу, до його життя, мови, до його минувшини. Спочатку захожуються коло того поодинокі люде; потім їх стає все більше і більше, вони починають приставати до гурту, нарешті пристає до них і увесь народ, і тоді вже вони добиваються усі разом прав на самостійне культурне життя. Таке саме почалося і на Україні. Розпочалося з поодиноких людей, котрі почули своїм серцем любов до свого рідного слова, до свого народу.

Котляревський

Батьком нового українського письменства був Іван Петрович Котляревський (з Полтави). Він перший почав писати чистою народньою українською мовою; в році 1798 з'явилася на світ його „Енеїда”. Се ніби весела казка віршом про те, як Еней, по збуренню Трої блукав по сьвіті, шукаючи собі нової вітчини; а на ділі се великий образ життя на Україні по збуренню Січи та по скасованню гетьманщини. Отеє життя змалював Котляревський так живо та жваво, що люди не могли начитатися його Енеїди, а читаючи єї, привикали також до тої народньої української мови, якою вона написана і яка з тої пори стала літературньою мовою. З того часу зачинається нова пора в житті України.

Правда, і перед Котляревським були письменники, котрі оберталися часом до рідної мови, але оберталися вони до неї дуже рідко, та й то мішали її з чужою мовою, російською або польською. Такий письменник був і славетний Григорий Сковорода, перший український философ, - тоб-то чоловік, що хоче всьому найпершої причини дійти. Він складав пісні і байки, але мішаною мовою. Він був вчителем у Харьківській Колегії і мав великий вплив на сучасне громадянство. Дякуючи йому та Василю Каразіну, у 1850 році у столиці Слобідської України, в Харькові, заснований був університет, котрий робиться осередком, до якогось часу, духовного життя України. Тут з'являються один за другим українські діячі і письменники, як Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основяненко, відомий своїми оповіданнями з сільського життя; тут у Харькові вперше з'являється журнал, писаний українською і російською мовами, виходять альманахи (збірники); з 1819 року починаються видання збірників українських народніх дум та пісень - Цертелева, Лукашевича, Метлинського; у 1818 році вийшла перша граматика української мови (наука, як по українському говорити й писати) Павловського; тут починає свою діяльність славетний історик український Микола Костомаров, автор опису війн Хмельницького і багато иньших творів про минувшість нашого народа.

Тим часом ся, так звана доба славянського відродження, у 1820-1830 роках захопила й Галичину. Там ще у 1784 р. імператор Йосиф II заснував у Львові університет і визначено було кілька професорів, щоб вони українською мовою викладали науку. Незабаром і в Австрії знову перемінилося на гірше: пани знову взяли велику силу і понівечили усе добре, що робилося за-для селян.