Історія України-Русі, Том 3. Частина 2

Внутрішній устрій і культура

Кожда держава потрібує багато часу і праці, щоб виробити собі добрий і відповідний для себе устрій, щоб кождий єї горожанин знав, які його права і які обовязки, що, як і куди треба і вільно робити, Чим той устрій лучший, тим держава сильнійша, але, як сказано, до вироблення доброго устрою треба багато часу, треба праці і спокою. Україна XVII і XVIII віку не мала часу на таку працю, вона вела безнастанну боротьбу о свою независимість, о те, щоб могла сама собою управляти, а не мала як і коли подумати об тім, щоб тая управа була добра і корисна і для всіх справедлива. Длятого нам нині тяжко говорити про внутрішний устрій України від часів Хмельницького, бо багато в тім питанню є нерозслідженого й непевного, а часом навіть дивного. От так дивує нас приміром питання, яка властиво власть була в українській державі, найвисшою властию, чи козацьке військо, чи народна рада?

Заступником війська був Гетьман, але його вибирала рада - отже в нім зєдинялися властиво дві силі - воля народу і сила війська козацького. Рада, се відгук віча, нїби теперішний парлямент, тільки, що до парляментів вибирають послів, а там збиралася уся громада. На раду старшин приходили старшини генеральна і полкові, на раду козацьку козаки, на чорну раду йшов кождий, хто хотів.

Виговського й Многогрішного вибрала рада старшин, Самойловича й Мазепу козацька рада, а Брюховецький став Гетьманом з волі чорної ради.

Всі три ради не мали свого терміну, вони збіралися тоді, як було треба, отже Україна не мала певної і сильної верховної інституциї народньої. В тім лежала велика хиба і се було одною з головних причин єї слабости. До абсолютизму, т. є. до необмеженої власти гетьмана народ не хотів допустити, сам трівкої законодатної інституциї, як тепер парлямент, не витворив, отже як властиво мала Українська держава кріпко держатися?

Гетьмана, вибраного на котрійсь з рад, затвержував до часів Богдана Хмельницького, польський король а по Хмельницькім царь московський. На знак затвердження гетьманови доручувано бунчук, булаву, коругов і літаври. Богдана ніхто не затверджував і він був аж до Зборівської угоди Гетьманом з волі народа.

З тих потверджень йшло для України багато лиха. Ті, що хотіли стати гетьманами, заздалегідь запопадали ласки у московських воєводів, що стояли з військами по Україні, їздили до Москви (як приміром Данило Апостол), торгувалися, один другого перебігали, а те все діялося коштом самостійности й поваги українського народа.

Потверджений Гетьман був начальником війська, головою суду й адміністрації.

Навіть польські й московські війська на Україні ішли йому під руку.

Гетьман адміністрував краєм, видаючи універсали, які списувано в гетьманській канцелярії і розсилано з підписом Гетьмана і з його печаткою. (На зеленім полі козак з мушкетом через плече). Він роздавав також землі і се була дуже важна функция, котра підносила його вдасть і робила з його дуже важного чоловіка.

Після Мазепи, земельні грамоти, т. є. письма, котрими Гетьман надавав комусь землю, стверджував московський центральний уряд.

До Гетьмана належало також право збирати податки. Були се переважно оплати торгові й промислові. Фінанси велися погано. Не було осібної каси гетьманської, а осібної державної, тільки гроші йшли в суміш. Перший Мазепа додумався до того, щоб перевести реформу скарбу, а переведено єї аж за Данила Апостола. Тоді й настановлено над грішми осібного урядника, генерального підскарбія, по нинішньому - міністра скарбу (фінансів).

Гетьман рішав також в деяких важних судових справах. До нього належало потвердити присуд смерти, або ні. Словом - він мав таку вдасть, коли не більшу, як нинішні монархи і значіння його було також не меньше, хоть значіння залежить звичайно від чоловіка.

Гетьман, як і вся козацька старшина, не брав пенсиі з державного скарбу, тільки удержувався з маєтків, котрі приписані були на се.

В Правобережній Україні до Гетьмана належало ціле староство Чигиринське і містечко Обухів з округою; в Лівобережній Батурин з дооколичними селами, Гадяч з округою і теж велика Шептаківська волость на півночі Чернигівщини. Доходи з них і були Гетьманам замість жалування. Помалу Московський уряд зробив з Гетьмана слухняного урядовця, котрий прислухався до бажання уряду, а не народу, і Гетьман, спираючись на уряд Московський, почував себе незалежним од народу, - ми бачимо, що не раз навіть обірають Гетьмана не по своїй охоті, а з примусу.

Коло Гетьмана було чимало урядовців - Генеральна старшина. У Генеральній старшині, з титулом „Вельможних”, були: Генеральний обозний, - по теперішньому „начальник Штабу”. Він завідував усією арматою (артілєрією) військовою, городовою і кріпостною. Під час походу він повинен був поставити на кватирі військо, ставити обоз та укріпляти його. В ті часи обоз треба було обкопувати валами та ровом, і сим завідував Обозний. Тим-то вся армата була під його рукою. Арматня наука на Україні стояла тоді дуже високо, і в Глухові та Батурині були свої людвисарні, де виливали гармати. (Перший подбав о се Мазепа. Гармати виливано з гербом і іменем Гетьмана).

Генеральний обозний так само, як і инші козацькі урядовці, замість жалування мав „рангову маєтність”, так звалося село, або кілька сел, котрі були одписані якомусь урядовцеві. На Генерального обозного одписувалася рангова маєтність у 400 дворів.

Далі йшов Генеральний військовий писарь, - те, що тепер кажуть канцлер. Він мав найбільшу силу на раді старшин; він був начальником Генеральної канцелярії, в котрій були старші та молодші канцеляристи. В канцелярію йшли люде освічені, - такі, що кончили Київську Духовну Академію. Знаком власти писаря була печатка та каламар (чорнилиця). Через руки писаря переходили усі найважнійші державні справи і документи гетьманські універсали, зносини з урядом Московським чи Польським і з чужоземними державами, поки Гетьман мав право зноситися з ними.

Генеральні судді (двох - мабуть тому, що оден не годен був дати ради тількій праці). Вони по черзі бували за предсідателів в Генеральному суді. Се був найвищий суд на Вкраїні, і на нього подавати апеляції не можна було. В сей суд подавали апеляції з сотенних та полкових судів. Були й такі справи, що просто йшли в Генеральний суд: справи земельні, з городськими магистратами, то що. І писарь і Генеральні судді мали свої рангові маєтності: писарь - 400 дворів, судді - по 300.

Генеральний Підскарбій - міністер фінансів. Завідував він Генеральною скарбовницею і скарбовою канцеляриєю і глядів усіх прибутків і видатків державних. Заведено сю посаду пізно, - аж за Гетьмана Данила Апостола.

Генеральний військовий осавул. Се мов теперішній „старший чиновник особих порученій”. Завідував він усіма військовими справами на Україні. Усі полковники були йому підвладні. Їх було при Гетьманові один, а опісля двох. Осавул мав рангову маєтність на 200 дворів.

Ще були два урядовці, котрі мали право засідати в Генеральній раді, - се Генеральний військовий хорунжий і Генеральний бунчужний. Вони були потрібні тільки для церемоній: Хорунжий носив хоругов на парадах і в поході, а Бунчужний носив бунчук (кій з кількома кінськими хвостами, привязаними до нього). Обидва сі уряди були й при полковникові та сотникові, - тільки бунчуки у них були менші.

Коли Мазепа задумав завести свою українську шляхту, він завів ще так званих бунчукових товаришів. Се була тільки почесна сторожа коло Гетьмана.

Генеральний арматний отаман був начальником усіх пушкарів.

Отсі усі урядовці, з Гетьманом разом - Генеральна старшина - і були центральний (осередковий) уряд на Україні. Далі йдуть полковники і полкова старшина, бо ціла Українська територия ділилася на провінциї, як нині ділиться в Росії на губернії, а в Австриї на повіти. За польського уряду на Україні було 6 до 8 полків. Від Хмельницького далеко більше, бо 20 до 30.

Після Зборівської умови установлено було 10 полків на правому боці Дніпра, а 10 на лівому. На правому були: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Кальницький, Подольський, Брацлавський і Паволоцький. В Лівобережній були полки: Переяславський, Ніжинський, Київський, Чернигівський, Прилуцький.

Полковників вибірав увесь полк, але й сю виборну посаду Московський уряд (після Мазепи) скасував і почав полковників сам настановляти. Полковникові були підвладні усі справи військові, земські, судові і поліційні у свойому полку і уся полкова старшина. Клейноди полковницькі схожі з гетьманськими: хоругов, бунчук і, замість булави, пернач, - се теж булава, тільки не кругла, а з листків якого-небудь металю. Пернач носив полковник завжди з собою на війні і дома, коли виходив куди, як полковник. Крім того, у кожного полковника були ще невеликі перначі залізні або мідні; їх давав він, замість пашпорта, тим людям, котрим доручав якусь справу.

Полковий обозний - завідував полковою арматою і пушкарями.

Полковий суддя завідував судовими справами полкового, а після гродського суду.

Полковий писарь - начальник полкової канцелярії.

Полковий хорунжий - носив полкову хоругов.

Полковий осавул - їх було по двох у полку, се ніби отамани полкові.

Полковий канцелярист - їх було 10-16 чоловік у полку. Кожний полк поділявся на сотні, немовби на повіти: в полках було їх не однаково: 10-20, а часом 20-24. Деякі з полків виставляли по кілька тисяч козаків.

Сотник був старший у сотні; завідував усіма справами своєї сотні. Сотників було стільки у полку, скільки було сотень.

Отаман сотенний - другий після сотника, немовби поліцмейстер у сотенному місті. Він був заступником міщан.

Осавул сотенний - третій після сотника.

Хорунжий сотенний - однаковий з осавулом.

Писарь сотенний - завідував сотенною канцелярією.

Поодинокі села в сотні мали свого осібного урядовця - Курінного отамана. Се те, що тепер голова, війт, солтис або староста по містечках і селах.

Крім того, були ще значкові товариші при полках - се те, що Бунчукові при Гетьмані, та ще були Військові товариші - вони займали низчі уряди у сотні.

От які посади були у війську козацькому і на Україні. Окрім кінних козацьких полків, були ще полки піші, що звалися сердюками, і полки охочекомонні або компанійські. У тих полках були такі самі посади, що й в козацьких реєстрових полках. При боці Гетьмана, щоб його стерегти, була окромна невеличка ватага, що звалася придворна корогва.

Тепер поглянемо на суд і урядовців в ньому. Вони теж були виборні. Найвищий суд на Україні був - Генеральний суд, де, як вже згадувалося раніще, засідали: Генеральних суддів двох, уповноважених од полків - десять і писарь Генерального суду - за секретаря.

Потім був Гродський суд. Головою в ньому був полковник, суддею - Полковий суддя, писарем Гродським був Полковий писарь.

Далі - Підкоморський суд. Суддею в ньому був: Підкоморій - один, коморників (помічники Підкоморія) двох і Писарь підкоморський - за секретаря.

Нарешті - Земський або Повітовий суд. Земського суддю вибірали з шляхти української з того повіту, в котрому був Суд, Земський підсудок - все одно, що тепер член суда; Земський писарь (секретарь) і Возний - те, що тепер судовий пристав. Окрім того, по всіх сих судах було чимало канцеляристів і підканцеляристів.

Усі судові посади оплачувалися з тих справ, що до них вступали. Найвища судова установа на Україні був - Генеральний суд; вище вже за нього був Гетьман. До Гродського суду належали карні справи, або як їх тепер звуть „уголовні”, до Повітового, або Земського суду, належали справи земельні, про права і грошові. Низчий од його (немов наш волостний) був суд Підкоморський. Як бачимо, була се військова організация краю, добра для воєнного часу, але невигідна в час миру; бо не все знати було, яка справа куди належить круг ділання урядників і права горожанина не були докладно сформуловані.

Шляхта

Шляхта українська була з старшини і дідичів (дідичами звали тих, що держали землю) і з тих чужоземних дворян, котрі здавна осіли на Україні. По статуту Литовському вони мали такі привілеї:

1. Мали право вибірати на всякі виборчі посади, а так само й вибірати короля;

2. Мали волю продавати, застановляти або дарувати, кому захочуть, своє майно земельне, котре досталося їм або через наслідство або через вислугу, або куповане;

3. Вільні були од постоїв і усякої повинності натурою;

4. Ніхто не мав права одняти од них їх посади і позбавити їх шляхетства по-за очі;

5. Ніхто не мав права заарештувати їх без суду;

6. Мали право їхати, куди завгодно і в чужі краї, окрім ворожих;

7. Усі шляхтичі, од найзаможніщого до найбідніщого, були рівні.

В українськім суспільстві шляхтичі не мали окремого політичного значіння, тільки перед польською державою вони хіснувалися такими великими правами. Були се дуки, котрим і в українськім військовім устрою було лекше виплисти, чим бідному козакови. Через те між визначними козаками було так богато шляхтичів, як ось Хмельницький, Мазепа, Виговський і тільки иньших.