Історія України-Русі, Том 3. Частина 1

Гетьман Іван Самойлович 1672-1687

Здихавшись таким побитом небажаного кандидата, Московський уряд через Ромодановського назначив раду, щоб вибрати Гетьмана. Рада зібралася біля містечка Козачої Діброви 17-го червня (юня) 1672 року і обрала Гетьманом, заздалегідь призначеного, Генерального суддю Івана Самойловича. Він був син попа, чимало освічений, був до всього здатний, розпорядливий, мав добрий розум. Саме тоді, по весні 1672 року, насувалася страшенна хмара на правобічну Україну: сам султан Мухамед IV, а з ним хан Кримський Селім-Гірей, виступили на підмогу Дорошенкові. Король польський Михайло Вишневецький прохав царя Олексія Михайловича, щоб він вернув Сірка із Сібіру, як доброго вояку і чоловіка, що мав великий вплив на Запорожжі. Сам Царь боявся тієї сили Турків та Татар, послухав Короля, і в червні (юні) 1673 року Сірко знову вже був на Січі; у липні (юлі) він із Запорожцями вже руйнував Кримський город Арслан, а 21-го серпня (августа) напав на Очаків. Та усе се мало пособило Полякам, і як ми знаємо, війна із Турками скінчилася Бучацькою згодою, - по сій згоді Польща мусіла зректися усієї Правобічної України. У тім же таки 1673 році з'явився на Січі якийсь парубок з Донських козаків, котрий обявляв себе за сина царя Олексія - Семена Олексійовича. Його начеб то ще малим хотіли отруїти, але він утік на Дін, а тепер шукає правди у Запорожців. Сірко, як хитрий чоловік, щоб покористуватись такою нагодою і держати Московський уряд у своїх руках, вдавав, начеб то справді вірить усій тій байці про царевича, хоч добре знав, що справжній царевич давно вже помер ще малим хлопчиком. Уряд Московський, через Гетьмана Самойловича і своїх посланців, довго силкувався дістати того самозванця, але Сірко усе ухилявся і тільки у 1675 році, після того як одібрав від самого Царя „грамоту”, одіслав того парубка у Москву, і там його покарали на смерть.

Тим часом Дорошенко бачив, що народ неприязно ставився до того, що Правобічна Україна піддалася Туркам, і великими юрбами став переходити на Лівобічну; колись велелюдна, роскішна країна - ставала пустинею. То він і почав перемовлятися з Московським царем, щоб він тепер, коли Поляки вже зреклися України (а, виходить, що й Андрусівська умова не мала вже сили) поєднав Правобічну і Лівобічну Україну під своєю рукою. Уряд Московський охоче слухав його, але Самойлович боявся, щоб тоді, замість його, не став Гетьманом Дорошенко. Він і почав усяково підбурювати Московський уряд проти Дорошенка, і от у січні (январі) 1674 року бояринові Ромодановському звелено було, разом із Гетьманом Самойловичем, іти походом проти Дорошенка. 17-го березоля (марта) 1674 року Гетьман правобічний Ханенко віддав свою булаву Самойловичові, і Правобережні полковники, котрі були із ним під зверхністью Польщи, тепер проголосили своїм Гетьманом Самойловича. Дорошенко зостався сам один і наостанці ще раз покликав собі на підмогу Татар і Турків. У серпні (августі) вони насунули на Україну, як сарана, усе руйнуючи, а тут ще Ромодановський з Самойловичем наступали з-за Дніпра. Скрізь по-між людей і козаків чути було ремство на Дорошенка. Він бачив, що його мріям за самостійну Україну годі було справдитись; він бачив, що дальші заходи його за-для того тільки у-нівець знищать Правобічну Україну, і він, за-для спокою свого рідного краю, положив зректиса свого гетьманства. Він не хотів скласти булави перед поповичем, як він взивав Самойловича, а обернувся до Сірка. Сірко у кінці 1675 р. прийшов із Запорожцями на Україну. Тоді Дорошенко скликав раду у Чигирині і склав перед Запорожцями свої клейноди. Тоді саме слава про Сірка лунала од краю до краю по Україні, і от через що Турецький султан Мухамед IV, забравши під свою руку після Бучацької згоди усю Правобічну Україну, задумав винищити усе військо Запорожське і зруйнувати самий кіш. В-осени 1674-го року вирядив він з Константинополя 15.000 найкращих яничарів, звелів і Кримському ханові узяти своє військо і першого дня на Різдво облягти Січ та вирізати усіх Запорожців. На четвертий день Різдва о-півночі тихо підійшов Хан із 40.000 військом і 15.000 яничарів до Січі. Ніч була темна. За кілька верстов навколо Січі стояли вартові-Запорожці, нічого не сподіваючись. Турки тихо підкралися, повирізували їх, а одного зоставили і звеліли провести їх у Січ. Той повів їх крізь одчиняну хвіртку у саму Січ. Яничари раптом сунули у ту хвіртку і так натовпились на Січовому майдані і по-між курінями, що навіть не можна було й руки підняти; так стислися, - каже літописець - як у церкві. А Хан тим часом густо обліг Січ, щоб не пустити ні одного Запорожця живого. На той час у одному куріні прокинувся козак Шевчик і, відсунувши кватирку, хотів подивитись, чи скоро світатиме. Коли побачив він несчисленний натовп Турків, по тихенько збудив курінного отамана і товариство. Усі схопили зброю і, відсунувши вікна, почали густо стріляти з рушниць по Турках. По других курінях почули ту стрільбу, попрокидалося козацтво і теж почало стріляти. Як вже багато яничарів було вибито, Запорожці гукнули: „до ручного бою!” і, вискочивши з курінів, кинулися добивати недобитків. Почало вже світати, як вони кінчали Турків. Окрім 13.500 убитих яничар, досталося до рук Запорожців 150 чоловік бранців, а серед них і 4 аги (начальники); за них Хан прислав великий викуп, і їх пущено. Сам Хан, побачивши таке лихо, утік з усим своїм військом у Крим. У сій завірюсі Запорожців було вбито всього 50 чоловіка і поранено щось з 80. Не подарував Сірко сього похода Татарам, і на другий год літом із військом своїм через Сіваш уступив у Крим, щоб „нещадно струснути увесь Крим”. І справді, струснув. Поділившись на кілька ватаг, Запорожці на своїх „вітроногих” конях зненацька наскочили на кримські села і городи, пускаючи усе з вогнем і рубаючи мечем. Такою фугою промчали вони по городах Козлову, Карассу, і опинилися у самій столиці ханській Бахчисараї. Хан Селім-Ґірей ледве встиг утікти в гори, а Сірко, поруйнувавши Крим, вернувся знов на Січ.

Переказують, що перед походом сим Мухамед IV прислав на Запорожжя такий лист: „Султан Мухамед IV Запорожським козакам. Я, Султан Мухамед, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, державець царств - Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, Царь над Царями, державець над державцями, надзвичайний лицарь, ніким непоборимий вояка, невступний оборонець гробу Ісуса Христа, пестун самого Бога, надія і утіха мусульманів, острах і великий оборонець христіянів, наказую вам, запорожські козаки, з доброї волі піддайтеся міні без суперечки і мене вашими наскоками не беріться турбувати. Султан турецький Мухамед IV”. На сей лист Запорожці одписали йому так: „Запорожські козаки Турецькому султанові. Ти шайтан Турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Луципера секретарь. Який ти в'чорта лицарь? Не будеш ти годен синів христіянських під собою мати. Твого війська ми не боїмось, землею і водою битимемось із тобою. Вавилонський ти кухарь, Македонський колесник, Єрусалимський броварник, Олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинарь, армянська свиня, Татарський сагайдак, Каменецький кат, Подолянський злодіяка, самого гаспида онук і усього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень. Числа не знаємо, бо каляндаря не маємо; місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас, як і у вас, - поцілуй за се ось куди нас… Кошовий отаман Іван Сірко з отоманнею і зо всім старшим і меншим Дніпро-низовим війська Запорожського товариством”. Сі листи може й вигадані, але вигадані дуже влучно.

За те, що Дорошенко склав клейноди перед Запорожцями, Сіркові з Москви був присланий докір. Дорошенко ж, бачучи, що він немов би на всій вині за ту колотнечу, що діється на Україні, у жовтні (октябрі) 1675 року, після невеликої потички із військом Ромодановського і Самойловича, що облягло Чигирин, вийшов із духовенством з города, склав свою булаву, бунчук і прапор перед Гетьманом і присягнув на вірність Московському цареві. Тепер Самойлович немов би ставав Гетьманом усієї України. Та воно тільки так здавалося. Як дійшла до Турків чутка, що Дорошенко передався Москві, вони зараз вислали своє і Татарське військо до Чигирина і обложили його у серпні (августі) 1677-го року, але Самойлович і Ромодановський прогнали їх.

Знова Юрась Хмельниченко

Тоді вони у 1678 році у червні (юні) прийшли знову під Чигирин із візірем (міністром Султана) і привезли з собою Юрия Хмельниченка, проголосили його Гетьманом, посадовили його у Немирові, а Хмельниченко скинув чернечу рясу та почав уже в-третє гетьманувати і став підписуватись досі нечуваним титулом; „Гедеон-Георгій-Венжик-Хмельницький, князь Сарматський і Гетьман Запорожський”. Знову почалася колотнеча із Юрієм, котрий мав при собі тільки Турецькі та Татарські сили; за його часу Правобічна Україна чисто обезлюдніла.

Султан мав надію, що Хмельниченко, як син любого козакам Богдана, матиме вплив на Україні. Але його нікчемність виявлялася й тепер, як і тоді, коли він був у-перше Гетьманом; народ його не любив, бо й не було за-що. Турки та Татари, що були із Юрієм, пустошили країну. Самойлович теж руйнував городи і села і жителів силком виселяв у Лівобережну Україну. Сам Юрій своїми здирствами та лютістью наробив те, що турецькі власті, котрі з ним правували в Правобічній Україні, самі випровадили його під караулом у Константинополь, а на його місце посадили Молдавського Господаря Дуку.

Про смерть Юрася не маємо певних звісток. Оповідають, що смерть йому сталася у Камянці, і от через що. Зробившись Гетьманом, Юрась звелів, щоб усякий, хто жениться, платив йому за те мито. Одного разу мав оженитись син дуже заможнього турецького підрядчика, Жида Оруна, котрого добре знали усі турецькі властті; він і не думав, що мусить теж питатись дозволу Гетьмана. Коли прочув про той непослух Хмельниченко, то ускочив в будинок і, заставши тільки жінку Оруна, звелів з неї живої дерти шкуру. Орун кинувся жалітись Паші. Хмельниченка судили у Каменці, і суд присудив: задушити його вірьовкою і кинути у річку. Инші ж джерела кажуть, що Хмельниченко кончив життя у Константинополі і перед смертью побусурменився.

Поки усе се діялося на Україні, у сусідніх державах теж настали поважні зміни. У Польщі після смерті короля Михайла Вишневецького у 1673 р. став королем Ян Собєський, справжній лицарь, що вкрив Річпосполиту в-останнє військовою славою. Коли Турки з 200.000 армією у 1683 році облягли Відень, він із 50.000 спільного польського та австрійського війська, - а між ним були й Українці тих країн, що підлягали Польщі,- у-прах розбив і вигнав Турків і визволив Відень. За королювання Собєського унія стала швидко міцніти у Галичині і польській Україні, - одна по одній епископії: Перемишльська, Львівська, Луцька, а наостанці й Львівська ставропігія, перейшли під зверхність Папи Римського; тільки Могилівська епископія та манастирь „Скит” у Галичині держалися православія.

У Москві 30-го січня (января) 1676 року помер царь Олексій Михайлович, і царем став син його Хведір Олексійович. Боротьба за Україну із Турками та Татарами надокучила і втомила вже Москву. Самойлович у 1679 році писав туди, що сподівається, що Турки нападуть на Київ. Військо українське і московське справді зібралося у великому числі під Київом, щоб дати одсіч ворогові, як що він прийде, але Турків не було. Тим часом поблизу Січі на пасіці помер 1-го серпня (августа) 1680 року кошовий Сірко. Могила його й досі стоїть у Катеринославській губернії, того ж повіту, у селі Капулівці, що над річкою Чортомлик, де була колись Чортомлицька Січ Запорожська. На камені висічений хрест і написано: „Року Божого 1680-го мая 4-го приставися Рабъ Бож Іванъ Сърько Днипрови атаманъ кошовий війська Запорожського, а за його ц. п. в. (царського пресвітлого Величества) Феодора Алексъевіча. Память праведного со похвалами”.

Місяць і день смерти на камені неправдиві через те, що після Полтавської побіди царь Петро I за те, що Запорожці помагали Мазепі, звелів чисто розкопати і зрівняти із землею усе те місце, де була Січ. Як прийшло московське військо, Запорожці так завзято держалися у Січі, давали таку одсіч, що Москалі страшенно розлютувались і, як каже самовидець, дійшли до того, що викопували з могил мерців, викидали їх з домовин і розкидали, ламали памятники; певно, таке сталося s з памятником Сірка. Той памятник, що зараз стоїть, поставлено у-друге, пізніще, по згадках старих Запорожців, а через те на камені зроблено помилку. Про смерть Сірка писав Гетьманові новий кошовий Іван Стягайло і сповіщав, що турецькі бранці запевняють, ніби Турки на Україну не прийдуть, бо завелися воюватися із Французьким королем. Про се Самойлович сповістив Московський уряд. Москва, маючи нагоду, почала перемовлятися про згоду, і от у 1681 році між Москвою і Турцією, а з нею й Кримським ханом, 4-го березоля (марта) у Бахчисараї була ствержена згода на таких умовах, щоб Дніпро був границею Московських земель, а край між долішнім Дніпром і Бугом, теперішня Херсонщина і полуденна Київщина, оставався б нічий, - незаселена пустиня. Скоро після того у 1682 році помер царь Хведір Олексійович, і на царство ступили його брати Іван та Петро Олексійовичі, а за їх малолітством правителькою стала незаміжня сестра їх Софія Олексійовна; найпершим порадником й найблизчим чоловіком у неї був молодий князь Василій Голіцин.

Тим часом Польща задумала заселити спустошену Правобічну Україну. Замість Ханенка вона настановила якогось шляхтича Степана Куницького, котрого скоро - у грудні (декабрі) 1683 року - вбито, і козаки, ті, що признали були зверхність Польського короля, обрали замість його козака Андрія Могиленка. Самойловичеві не хотілося, щоб заселялася та країна, бо він не хотів, щоб Татари мали до нього претензію, чому він не додержує Бахчисарайської згоди. Він написав Переяславському полковникові Леонтію Полуботкові, щоб він усякими способами переманював козаків з правого боку Дніпра на лівий. Полуботок за-для того послав на правобічну Україну двох братів Яковенків, котрі й зуміли підмовити там полковників Палія, Дрібазку і Кришталя із 4.000 козаків, щоб вони перейшли на лівий бік. Частина їх, із Палієм на чолі, перейшла на Запорожжя, а частина - пішла у Трахтимирів, а тоді й на лівий бік Дніпра.