Історія України-Русі, Том 3. Частина 1

Орлик

Скоро після того між ханом Кримським Девлет-Ґіреєм і Орликом було уложено умову. По тій умові Хан повинен був допомогти козакам визволити з-під держави Московської Україну, а з нею й Слободську Україну, і поєднати її з Гетьманщиною. 17-го березоля (марта) 1711-го року Орлик з Білгородськими та Буджацькими Татарами рушив на Лівобічну Україну, а Кримські Татари із ханом повинні були виступити на Слободську. Орлик послав вперед себе універсали до Українців та Скоропадського і запрошував їх, щоб вони допомогли йому у тій справі визволення рідного краю з-під Москви. Але Скоропадський вислав проти Орлика Генерального осавула Бутовича, а сам з генералом Бутурліном виступив проти Кримців, що йшли у Слобожанщину. Царь Петро боявся, що до Орлика пристане де-хто з полковників, і через те наказав зараз же зібрати у Глухів усіх жінок полковницьких і держати їх там в заставі за своїх чоловіків. Проте жителі полків Білоцерківського та Корсунського і Уманського пристали до Орлика. Під Лисянкою Бутовича розбито і узято в полон, і тоді Орликові охоче піддалися й инші міста та містечка. В руках Московських осталася тільки Біла Церква, де засіло московське військо з бригадіром Анненковим на чолі. Орлик обложив її своїми силами, але Татари не любили ніяких облог; вони не схотіли дожидатися, поки вона кончиться, покинули Орлика і розбіглися по містах та селах, грабуючи та забіраючи у ясир людей. Того ради Орлик мусів зняти облогу і податись за Дністер. Але Татар трудно вже було спинити, - вони розсипалися по полках: Кальницькому, Уманському, Торговицькому Брацлавському та Корсунському, скрізь руйнували, грабували та гнали в полон людей. Ніякі благання Орлика не помагали, і спільники сі багато пошкодили йому в його замірах.

Кримському ханові у Слобідській Україні попереду було пощастило. Після того, як він узяв містечко Сергієвське і забрав там Москалів у неволю, села та міста стрічали його з хлібом-сіллю. Хан подарував козакам вольні Кримські степи, куди вони й подалися, щоб оселити їх, аж тут на них напав Полтавський військовий суддя Петро Кованько, завернув їх назад, і у Полтаві, за те, що вони піддалися Ханові, кожного десятого, по жеребку, покарано було на смерть, а останніх із жінками заслано у Москву. Звідти уряд позасилав їх в далекі краї.

Тим часом султан Ахмед III, послухавши Карла XII, обявив війну Петрові і рушив з величезною армією проти його. У липні (юлі) 1711-го року він оточив навкруги Царя з військом коло річки Пруту і був би забрав Петра в полон, та помогли гроші. Царь одкупився, але мусів пристати на дуже ганебні умови; між ними була й така:

Царь обовязувався не мішатись у справи Польщи й України і ніколи ніяк не турбувати їх, - се б то Україна, як і Польща, робились на віки вільні. Крім того, Царь мусів знищити Таганрогську кріпость і оддати Азов, а за се вимагав у Турків, щоб короля Шведського випроважено було за Турецькі границі. Та ні та, ні друга сторона не поспішали додержувати сі умови, і зімою знов мало не спалахнула війна. У грудні (декабрі) 1711-го року Орлик вирядив у Константинополь до Султана своїх послів, полковника Горленка, Генерального суддю Довгополенка, Генерального писаря Максимовича, Генерального осавула Герцика та Кошового Гордієнка. Вони мали клопотатись, щоб Турки не кінчали війни і допомогли визволити Україну. Хоч Султан і пристав на се, та московські гроші, що дано було старшим урядовцям турецьким, допомогли Петрові, і через посередництво англійського та голландського посла, згода з Москвою була зложена на тих умовах, що Царь одцурався Правобічної України, окрім Київа, і залишив під своєю владою Лівобічну. Сією згодою були знищені усі заміри Орлика і його прихильників. Щоб забезпечити себе од усяких дипломатичних хитрощів у Константинополі з боку Орлика і його прихильників, Московський уряд забрав жінок та дітей тих прихильників у Москву і силував їх писати звідтіль до чоловіків і родичів своїх листи, благаючи їх покинуги Орлика і вернутись до-дому, бо через своє противенство Московському урядові вони їх підведуть під муки і кари. Сі листи багато таки помогли, і багато старшин та козаків почали вертатись до-дому. Орлик з кількома прихильними до себе: Войнаровським, братами Герциками, Назимовським, Маркевичем, Довгополенком та Третяком, пішов за Карлом XII у Швецію, і там прожив аж до смерті сього короля. Після того, як Швеція склала згоду з Москвою, Орлик боявся, щоб Шведи не оддали його Московському урядові і утік, попереду у Францію, а потім у Грецьке царство, в Салоніки, і там пробував аж 12 років, усе не кидаючи надії на визволення України. Увесь час листувався він про се із королями Французьким, Польським, Шведським, з Портою Оттоманською (Туреччиною) та Кримським Ханом, котрі обіцяли йому допомогти. Але надії його не справдилися, і він помер у Салоніках у 1728 році, не діждавши бачити свою Україну вільною.

Гетьман Скоропадський, після Полтавських подій, 17-го вересня (сентября) 1709-го року, тоді, як Петро І був у Решетилівці, подав йому прохання про те, щоб він ствердив права і вольності Українців, як стверджували їх царі Олексій Михайлович та Хведір Олексійович. Царь обіцяв, що се буде зроблено, проте призначив, як казано вище, щоб при Гетьманові був ближній стольник Андрій Ізмайлов. Та скоро, замість одного Ізмайлова, було прислано вже двох московських урядовців: стольник Хведір Протасьєв і думний дяк Вінніус. Щоб як-небудь підлеститись до Царя і запобігти його ласки до України, Гетьман віддав у вічність любчикові царському Меньшикову міста Гадяч, Батурин, а з ними повернув у його підданство цілу сотню Стародубського полку, і з-за сього козаки дуже на його ремствували. Се були перші маєтності, котрими володіли на Україні не Українці. Пізніше Гетьман ще роздарував кілька маєтностів по инших місцях і полках московським урядовцям Головкіну, Шафірову, Шереметьєву, Протасьєву та иншим, а далі Царь звелів, щоб Гетьман дав землі тим Сербам, Чорногорцям та Молдаванам, що були у царському війську, як він ходив походом на річку Прут. На Україні постановлено постоями драгунів та московське військо. За постій той нічого не оплачувалось, і люде мусіли содержувати чуже військо своїм коштом. Окрім того, виряжено було в 1716 році, - як кара за те, що Україна прихильна була до Шведів, - 10.000 козаків, під проводом Генерального хорунжого Івана Суліми, на линію - обороняти московські границі од Орди Кубанської та копати канал, щоб поєднати Волгу з Доном.

У 1717 році царь Петро поїхав у Францію. Пробуваючи заграницею, він довідався, що у Гамбурзі проживає Мазепин племенник Войнаровський. Він звелів його арештувати. Войнаровського схопили на вулиці і одпровадили до Москви. Там його допитували, а після допиту заслали на Сібір.

У 1718 році, на бажання Петра, Скоропадський віддав свою 15-літню дочку за сина царського любчика Петра Толстого. Сей Толстой у 1719 році, по царському указу, був настановлений Ніжинським полковником. Се був перший полковник не з Українців: право Гетьмана самому давати сі посади було одібране у нього ще в 1714 році, і Петро тепер сам настановляв полковників на Україні з чужинців та всяких людей, кого забажає. Так, Гадяцьким полковником призначив Царь серба Михайла Милорадовича, котрий дуже гнітив полчан, брав з них хабарі та притискав людей; полчане жалілись на його Гетьманові, але не сила була Скоропадського скинути того, кого призначив сам Царь.

У 1718 році Петро повернувся з-за границі, і Гетьман Скоропадський з Генеральним бунчужним Яковом Лизогубом, полковниками. Чернигівським - Павлом Полуботком, Лубенським - Андрієм Маркевичем, Гадяцьким - Михайлом Милорадовичем і 200 козаків приїхав до Москви, щоб вітати Царя. З Москви Царь скоро зібрався у Петербург і покликав туди із собою Гетьмана та старшину, щоб похвалитися їм своєю новою столицею. Поки вони там пробували, Царь призначив суд над сином своїм, царевичем Олексієм Петровичем. На суді тому, по приказу Царя, були й Гетьман з старшиною. Коли скінчився суд і усі, хто там був, запобігаючи царської ласки, поспішили постановити страшний рішенець, котрого бажав Царь, Українці, коли запитали про їх думку у сій справі, одмовили так: „Не можемо ми бути суддями між батьком-царем та сином, бо в такому разі не можна бути безстороннім”.

У Москві ще у 1700 році помер патріарх Адріян, і царь Петро не хотів вже, щоб було обрано другого, а замість патріарха задумав встановити яку-небудь коллегію (управу з кількох душ), і от у 1721 році і засновано було „Святъйшій Правительствующій Синодъ”. Покиж що, патріарха заступав тим часом ученик Київської Академії - Рязанський митрополит Стефан Яворський. Другий Українець, архиєпископ Псковський Феофан Прокопович, працював над статутом (уставом) і регламентом (порядком, що і як робити) для того Синоду, і щоб його вислухати і ствердити, у Петербург покликано було і українське старше духовенство, з Київським митрополитом Іоасафом Кроковським на чолі. Але з доноса якогось ченця, Ірінія, Царь довідався, що митрополит Іоасаф на духовному соборі у Київі радив не приставати і противитись тому регламентові. Тим-то, як приїхали українські єпископи у Тверь, Іоасафа схоплено і посажено в тюрму в тамошньому манастирі, де він скоро і вмер; останні ж єпископи, налякані тим, підписали усе, що їм було звелено. Повернувшись до Київа, вони почули, що у Печорській лаврі була страшенна пожежа і що згоріла уся лаврська бібліотека, де багато віків, ще од часу князів Київських, зберегалися старовинні документи.

Ся пожежа на віки знищила дуже багато історичних документів і творів нашого українського письменства.

Царь Петро все дужче і дужче стискав у своїй важкій руці усі вольності народа Українського: у 1720р. він обмежив права Генерального судді, установивши при йому судову канцелярію, а так само і права Генерального писаря, при котрому встановлено військову канцелярію. У тому ж році Царь звелів Гетьманові вирядити 12.000 козаків копати Ладожський канал (коло Петербургу). На сю важку і незвичайну роботу козаки були виряжені під проводом Чернигівського полковника Павла Полуботка і Лубенського - Андрія Маркевича та Генерального хорунжого Івана Суліми. Ся робота затяглася на довгий час, з 1721 аж по 1725 год, і що-року провадили туди з України по 20-30 тисяч козаків на сі, так звані, канальні роботи. У багнищах тих од хвороб, з голоду й холоду, загинула більша половина козацтва, що ходило туди.

У тому ж 1721 році вийшов царський указ, котрим заборонялося друкувати по українських друкарнях Святе письмо осібно або передруковувати з своїх давніщих книжок, а дозволялося тільки передруковувати з Московських. Се був перший натиск на українське письменство.

Війна із Шведами скінчилася Нейштадською згодою 20-го серпня (августа) 1721-го року. По сій умові Росія здобула собі Ліфляндію, Інгрію, частину Карелії і Фінляндії. Згоду сю бучно справляли у Петербурзі, і Царь прийняв новий титул „Імператора”.

Гетьман Скоропадський приїхав у Москву 18-го січня (января) 1722 року, щоб вітати Царя з новим титулом. Із Гетьманом були: його зять, Ніжинський полковник Толстой, Генеральний писарь Савич та Генеральний бунчужний Лизогуб. Царь дуже приязно вітав старого Гетьмана, ласкаво прийняв його скаргу на князя Меньшикова за самоуправство його на Україні, та проте, на прохання Гетьмана, щоб з України виведено було московське військо, що стояло там постоями, Царь не зволив, а на друге прохання - ствердити права і вольності України - 16-го травня (мая) вийшов Імператорський маніфест, котрим заводилася на Україні „Малороссійская коллегія”, з бригадіром Вельяминовим на чолі, щоб керувати поруч з Гетьманом усіма справами.

Дуже засмучений повернувся Гетьман до-дому. Тим часом, по указу Царя, було виряжено 12.000 козаків у Персидський поход, під проводом Миргородського полковника Данила Апостола. При ньому були ще полковники: Київський - Антін Ганський і Прилуцький - Гнат Ґалаґан. Вони дійшли аж до Дербенту і як повернулися до-дому, то Гетьмана вже не застали живого. Усе те, що скоїлось за останні часи: подорож у Петербург, образа та зневага Гетьмана, як гетьмана і як заступника цілого народу, так дуже засмутила і вразила старого, що він заслаб 3-го червня (юня) 1722-го року і помер у Глухові, у гетьманській столиці. Тут його поховано у Гамалійовському дівочому манастирі, що коло Глухова.