Історія України-Русі, Том 3. Частина 1

Семен Палій

Семен Палій, як його звичайно взивають, був родом з Борзни, з діда-з-прадіда козак, добре освічений чоловік (вчився у Київській колегії). Слава про нього далеко сягала і на Лівобережній Україні; звідтіль до нього йшов народ, невдоволений московськими порядками і своєю старшиною, котра все більше й більше переверталась на справжніх панів і, з допомогою Московського уряду, все дужче гнобила та гнітила підлеглих і осілих по їх землях людей.

З кожним годом Палій все дужче почав ворогувати з Поляками. Він не раз прохав Мазепу поклопотатись у Царя, щоб його і його козаків прийнято було у підданство, але Петро не хотів сваритись із Польщею, то й не хотів пристати на те. Проте Хвастовський полковник із своїми козаками не раз допомагав московському військові у війні з Кримом та Турками. Поляки тепер не раді були своїй вигадці, бо бачили, як жваво козаччина розвивається, боялися її, бо через козаків скрізь були розрухи, ворохобня та непокірство по-між їх хлопів; тим-то вони почали вже клопотатись про те, щоб козаччину скасувати. Тільки що помер Ян Собєський, як на його місце у 1699 році королем Польським став Август II. Він зараз склав згоду з Турками, і коронний гетьман польський оповістив наказного Гетьмана підлеглих Польщі козаків, Самуся, і полковників Палія, Искру, Абазина, Барабаша та усіх козаків про те, що сейм ухвалив розпустити козацьке військо, і що з сього часу козаки не мають права жити по маєтностях королівських, духовних і шляхетських. Се було все одно, що зовсім скасувати козаччину в Правобічній Україні. Але Палій мало вважав на те, хоч Поляки були й напали на його Хвастів. Правобічне козацтво почало лихим духом дихати на Поляків, а далі незабаром підняло повстання: почали вигонити шляхту та Жидів, котрі оселилися по містах. Лівобічні теж одгукнулися на те, і вже в Переяславському полку почали бити Жидів. Утікачів з лівого боку Дніпра на правий все більшало; перелякана шляхта Київського, Подільського та Волинського воєводства проголосила „посполите рушення” на козаків, а наказний Гетьман Самусь вирушив під Білу Церкву. Звідтіль послав він до Мазепи лист і розіслав універсали до всіх старшин, а в них оповіщав, що він присягнув бути вірним Цареві і покірливим Мазепі та присоглашав усіх охочекомонних збіратися у сотні і полки і одностайне іти на Поляків. У Самуся було 2.000 козаків. Під Білою Церквою Палій прийшов йому на поміч із 1.500 своїх полчан. Поляки, під проводом пана Якова Потоцького і регіментаря Рущиця, із 2.000 війська рушили визволяти Білоцерківську залогу, що зачинилися у замку. Під Бердичевом Самусь напав на них і розбив у-край. Потоцький і Рущиць ледве встигли утікти, - увесь їх табор достався козакам. Розбивши польське військо, Самусь вернувся до Білої Царкви, обложив її і, простоявши під нею сім тижнів, узяв. Після того козаки узяли Немирів. У Немирові Поляки страшенно лютували й тяжко карали людей за те, що приставали до козаків; але як козаки взяли Немирів, то віддячили Полякам тим, що вирізали усю шляхту й усіх Жидів. Упоравшись тут, вони пішли на Бар, котрий теж узяли. Після того Палій подався із своїми на підмогу Подністрянському полковникови Абазину, що орудував на Поділлю. Шляхта та Жиди звідтіля, рятуючись, утікали в Польщу. Польський король Август II послав універсал до Палія і докоряв його за те, що він накоїв, а царський намісник у Варшаві, князь Довгорукий, писав до Мазепи, щоб він поклопотався про те, щоб Українські люде не допомагали Самусеві, бо через сю козацьку ворохобню Поляки не можуть налагодитися в поход на Шведів, у поміч Московському цареві. Після того Поляки гостріще взялись, щоб приборкати козацьке повстання, і гетьман польський Сєнявський рушив на Немирів та узяв його. Самусь утік до Богуслава, а козаки з Немирова подалися до Ладижина. Там полковник Абазин замкнувся у замку із 2.000 своїх козаків. Після завзятої оборони Ладижин узято; Абазина Поляки посадили на палю, а козаків та міщан, котрі осталися живі, люто замордували. „У Подністрянщині і Побужжю, - одписує про се в Москву Мазепа - Поляки страшенно катували підлеглих їм Українців: одних вішали, других на цвяхи кидали, або садовили на палі”. Тим, про кого думали, що він брав участь у тому повстанні, одрізували ліве вухо, і таких значених - як свідчить сучасник - було більш 70.000 чоловік… Таке коїлося в Правобічній Україні аж до 1703 року. За сей час Мазепа инший став до Палія. Мазепа бачив, як зростає любов народня до Палія; він боявся, щоб се йому не завадило, і надумав якимсь побитом зіпхнути Палія з свого шляху; - він писав Московському урядові, що боїтся, коли б Палій не погодився із тими Поляками, котрі перейшли на бік Шведського короля.

У початку 1704-го року Правобічний Гетьман Самусь, а з ним Корсунський полковник Искра прийшли у Переяслав і покірливо сказали: „Не можемо ми разом жити з Поляками і, коли нас не прийме православний Царь і Гетьман обох боків Дніпра, не знаємо, де й подітись”. 24-го січня (января) Мазепа, з дозволу Царя, у Ніжині прийняв од Самуся гетьманські клейноди, котрі дав йому був Польський король. Таким побитом, на правому боці Дніпра остався один лишень борець за козацьке українське діло - Семен Палій. Се був спражній Запорожець, оборонець народніх прав, свободи і політичної автономії України. ненависник і лютий ворог усякого рабства та самоправства.

Така вдача його одповідала тому, що було на серці й на мислі у кожного Українця, тим-то він без міри був любий народові. А се дуже турбовало Мазепу, бо він, схиляючись до шляхетства та потураючи старшині, не надіявся на народню любов… А без неї правителеві, котрого обрав той самий народ, не легко було вдержатись на своїй посаді.

Довго Мазепа не міг нічого заподіяти Палієві, але те, що Палій завзято не хотів оддавати Білу Церкву Полякам, спільникам в той час Москви, допомогло Мазепі. Про се оповідатиметься далі, а поки що - вернемось трохи назад.