Історія України-Русі, Том 2. Частина 1

Олександер Казимирович 1492-1506

У 1492 році помер Казимир, і королем польським став його старший син Ян-Альбрехт, а Великим князем Литовським вибрано меншого сина Олександра. На вибори було запрошено депутатів од всіх земель: Київської, Луцької і т. д. Сі виборці обмежили де в чому вдасть Великого князя: наприклад, що ухвалить „рада великого князівства“ (завів її Свитригайло), то князь того не може перемінити; без згоди ради Вел. князь не може відбірати урядів, призначати воєводств, тратити доходи Великого князівства та инше.

Але обмеживши де в чому Вел. князя, литовські пани добилися того, що року 1499 у Вильні списано нову „унію“ між Польщею і Литвою, і по сій унії обидві держави стали рівноправні - між ними був тільки союз. Заведено в унію, що Вел. князя не можна вибрати без участи польських панів, а короля - без участи литовських. Але не минуло й два роки, як помер польський король Ольбрахт, і Поляки знов носяться з пляном, щоб з Литви й Корони утворилася „одна держава, оден народ, і в них оден король і одно право“. Польським королем обрано Вел. князя Литовського Олександра, і він справді видав панам польським акт (1501 р.) про „одну державу й один народ“, тільки Литва од того й руками й ногами одхрещувалася, і з того часу Поляки все визнавали унію 1501 року. а Литва говорила, що вона знає тільки унію 1499 р.

Тим часом р. 1506 помер Олександер. Литовські пани послали по молодшого брата Олександрового Жигимонта і оголосили його Великим князем навіть без польських панів, як се стояло в унії 1499 року.

За Казимира литовсько-руські пани-католики взяли велику силу в державі і православним не дають ходу. Так напр. коли в Раді Вел. князя завжди є латинські єпископи, не бачимо там ані одного руського; Литвини-католики сидять на урядах в чисто білоруських або українських землях, навіть в таких слабко звязаних з Литвою, як Київщина або Волинь, а Русинів ніде не бачимо на чисто литовських посадах. Ото тільки й пільги (для аристократії руської) зроблено було за Казимира, що утворено два руські князівства: Волинське та Київське, та й то не надовго, бо як помер р. 1470 київський князь Семен Олелькович, то Казимир посадив там намістника Литвина-католика Мартина Гаштовта. Се дуже обурило Киян: „Литвини колись Киянам дань давали - говорили вони - а тепер ними будуть правити!“ Аж р. 1499 Кияне діждалися православного князя, Дмитра Путятича.

Так само й на Волині, по смерти Свитригайла (р. 1452) садовили на вищі уряди луцького старости та маршалка Волинської землі то Русинів, то Литвинів, щоб Волинь забула про свою окремішність. Ясне діло, що литовські пани чули себе дужими, щоб правити не тільки без Русинів, але й проти Русинів. Се відчули руські князі, і року 1481 бачимо змову: кілька князів (Іван Гольшанський, Федір Більський та Михайло Олелькович) змовилися „відірвати землі по р. Березину й прилучити до Вел. князівства Московського“. Але змову викрито, і князі наложили головою. Далі бачимо, що пограничні дрібні князі, особливо в Сіверщині, утікають під Москву цілими юрбами, піддаючись їй з усими землями й добром. Давніще, поки Литовські князі покладали найбільшу вагу на руських людей і все руське, то вони були міцні й дужі, і Московські князі вважали Литовських володарів за вищих, приїздили до них на поклін. Але з того часу як головну вагу в державі пересунуто з руських людей на литовсько-католицьких, то й держава почала до-долу хилитися: католики тягли до Польщи, Русини знов до Москви. А тут у Московському князівстві як раз настав здібний князь Іван III Василєвич, і почав переманювати Русинів з Литви, а Литву общіпувати. Починаються пограничні войни, і Литві зле все виходить: Москва підбила усі руські землі, що одділяли її од Литовських і підсунулась під саму Литву. Року 1493, пишучи до Олександра, Іван вперше ужив собі титулу: „государь всея Руси“. Литва проти того опиналася: звідкіля, мовляв, він такий титул взяв? Але Москва була дужча і глузувала з Литви. Бачучи, що з Москвою лихо, литовське правительство оженило Олександра на доньці Івана, Олені, але й се не багато помогло: Олена конче хотіла держатися православної віри, а на католицькому дворі в Вильні се було не до речи. Почалися всякі скарги в Москву, що зневажають, мовляв, православну віру та таке инше. Року 1500 перейшла під Москву вся Чернигівщина. Іван розпочав війну - ніби то щоб оборонити православну віру підданих литовських, і забрав решту Сіверщини. Москва забрала тоді 319 міст і 70 волостей. Коли зять Олександер просив потім Івана, щоб вернув йому забране, бо йому шкода своєї „отчини“, то Іван одповів, що й йому шкода своєї отчини - тієї, що ще лишилася під Литвою: всі руські землі, мовляв, мої, а твоя отчина - Польща та Литва. От що наробило братання Литви з Польщею та зневажання Русинів!

Як помер Олександер, то новий Вел. князь Московський Василь Іванович писав до своєї сестри Олени, вдови Олександрової, щоб вона порадила його литовським панам за Вел. князя і поручилася, що він ніякої кривди латинській вірі не робитиме, і ласка їм буде від нього ще більша, як за Олександра. Олена одписала, що він „опізнився“: вже був обраний Жигимонт. Але найцікавіша тут згадка про латинську віру: вона показує, як мало щирости було в тім запалі московських великих князів до православя, що вони все його витикали Литві: православіє їм потрібне було тільки, щоб підгарбати ще добрий шмат земельки.

За Олександра сталося повстання руських князів і панів. Се була остання проба боротьби руських людей з ворожим ладом Вел. кн. Литовського. Підняв повстання князь Михайло Глинський. Замолоду він пробував по королівських дворах заграницею, жив в Італії, в Гіспанії і по тій загранишній школі вернувся на двір Олександра. Олександер зробив його маршалком дворним - міністром двора, і він був найблизчим порадником князя. Бувши сам Русином, хоч і католицької віри, він почав виводити в люде Русинів. Русини уважали його за свого вождя і покладали на нього чимало надії, а за те литовські пани - католики ненавиділи його. Пустили скрізь про нього поголоску, що він отруїв Олександра і сам хоче зробитись Великим князем Литовським. Здається, що він думав, з поміччю Москви й Татар, здобути власть хоча б над руськими землями Вел. кн. Литовського. Глинський розпочав те, що задумав, а за підмогою вдарився до Московського Великого князя Василя ІІІ, але той дав йому дуже малу поміч. Татари збрехали і зовсім не помогли. Через се Глинському не пощастило нічого зробити і він з братами та прихильниками утік у Московщину. З його намови, Московський князь Василь ІІІ почав війну з Литвою, намагаючись узяти Смоленск і пообіцяв, що як здобуде, то оддасть Глинському. Спочатку литовський гетьман Константин Острожський під Оршею до-ноги розбив московське військо, але Москва таки одібрала у Литви Смоленск. Проте Глинському його не дано. Се обурило Глинського, і він почав вести пересправи з королем Жигимонтом. В Москві про се довідалися і засадили його в вязницю, де він і помер.

Так закінчилась остання проба українсько-білоруської аристократії вибороти права Русинам у Вел. кн. Литовському. Була се панська справа, як і раніші усякі такі. Не піддержали великих панів навіть дрібніщі пани: вони вже помирилися з своєю долею. Тепер Русинів перестануть зовсім за людей вважати. Галицьке боярство упустило з рук національну справу ще р. 1349, з походом Казимира; литовське - 1439 р., як упав Свитригайло. Змова ж р. 1481 або повстання Глинського - се безнадійні спроби. Українську справу в Польсько-литовській державі вирятують незабаром инші люде - не пани-аристократи. Та про те буде мова трохи далі.

***