Історія України-Русі, Том 2. Частина 1

Гетьман Богдан Хмельницький 1647-1657

Богдан, по хрещеному батькові Зиновій, Хмельницький був син Богдан Чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Народився він на світ у кінці XVI віку. Підучивши дома, батько оддав його в науку в польську єзуїтську школу у городі Ярославі, що в Галичині, і там він навчився польської та латинської мови, що тоді нею велося всяке діловодство по судах, по урядах, то що. Потім, як був у турецькій неволі та їздив у Францію, навчився там мов французької, турецької і татарської. За-молоду він жив на батьківськім хуторі в Суботові під Чигирином, що був дадений батькові його Михайлові за його службу.

Як Богдан скінчив вчення, то батько послав його у Січ в науку і ми бачимо його за Сагайдачного у 1620-1621 рр. на війні з Турками. Там під Цецорою його батька, сотника Михайла Хмельницького, вбито, а його Турки узяли в неволю у Константинополь. Там він пробув аж два роки, поки не виміняв його Сагайдачний на турецьких невольників, а тоді подався на Запорожжя; був з козаками у поході на Москву, і за те з рук королевича Володислава дістав дорогу шаблю. Як повернувся до-дому, то під його отаманством козаки запорожські робили нераз морські походи на турецькі городи, а у 1629 році були аж під самим Константинополем. За гетьмана Павлюка у 1637 році ми вже бачимо Богдана військовим писарем, і тоді він часто їздив у Варшаву із старшиною козацькою на сейм і до короля. А писар у Запорожському війську був великої ваги чоловік. Він вів у війську все діловодство: писав листи до короля польського і до заграничних держав, до всяких панів і урядів, видавав всякі грамоти, універсали, патенти, бо військо Запорожське було мов осібне царство, а писар військовий - як найстарший міністр. Кажуть, що як Конецпольський збудовав кріпость Кодак, то приїхав із французьким інженером Бопланом оглядати її; закликав він і козацьку старшину, щоб вона на свої очі побачила сю твердиню, що мала одрізати Запорожців од України, а Українців од Запорожжя, і, спитав, глузуючи старшину:

- А що, як здається вам Кодак?

Хмельницький, просміхаючись, одказав по латині:

- Manu facta, manu destruitur. - Се означає: що руками зроблено, те руками можна й зруйновати.

Пробувши довгий час між Низовим товариством, він повернувся до Чигирина, став сотником і одружився він тут з Ганною Сомківною, од неї мав він трьох синів: Тимоша, Юрася та третього - не знати, як звався - і дочок Степаниду та Катрю.

У 1646 році ми бачимо Хмельницького між старшиною козацькою у короля. Наказного (тоб то такий, що заступає в потребі справжнього гетьмана) гетьмана Барабаша, полковника Ілляша й Нестеренка, а з ними й Богдана Хмельницького закликав Володислав у Варшаву ось за-для чого. Володислав любив славу. Гірко було йому почувати, що він, король, у всьому залежить од сейму і шляхти; і от, замислив він війну з Турцією. Через сю війну, як би вона скінчилась гаразд за-для Польщи, він мав на думці приборкати панство. Сам він нічого не зміг би подіяти, бо шляхта не давала дозволу на війну; тим-то, покликавши до себе козацьку старшину, став він потайки з нею радитись, а в подяку за будучу підмогу козацьку, передав Барабашеві грамоту, де прописав, що реєстрових козаків збільшується аж до 12.000, вернув козакам усі колишні права їх, дав червону корогву із білим орлом і 6.000 талярів, щоб зготовились вони до тієї войни. Барабаш побачив у Варшаві, що сі заміри короля не до вподоби панству, а добре знав, що у Польській державі шляхта верховодить і королем і усіма ділами; то як повернувся він до-дому, узяв та й сховав сю грамоту, не показуючи її козакам. Але Богдан, що знав про сю грамоту й добре бачив, які муки терплять його земляки од панської сваволі, задумав покористуватись тією грамотою, а для того він закликав до себе, на зімнього Миколи, на бенкет чи на хрестини, гостей, а між ними й Барабаша. Він добре його напоїв, а як той заснув, то зняв з мизинного його пальця перстінь, вийняв з кишені ключі, із-за пояса хустину, віддав їх свойому джурі і наказав йому зараз сідлати коня і, яко мога найшвидче, скакати до пані Барабашихи у Черкаси та сказати їй, що Барабашеві на-щось знадобилися ті грамоти королівські. Барабашиха, бачучи перстінь, хустку й ключі чоловікові, повірила і віддала ті листи, що були заховані під муром біля воріт у шкатулі. Ось як говориться про се в козацькій думі:

Оттоді то Хмельницький добре дбав,

Із правої руки, із мезинного пальця щиро-злотний перстень ізняв,

Із лівої кишені ключі виймав,

З-під пояса шовковий платок висмикав,

На слугу свого вірного добре кликав-покликав:

„Ей слуго ти мій, повірений Хмельницького!

Велю я тобі добре дбати,

На доброго коня сідати

До города Черкаського до пані Барабашевої прибувати

Королевські листи до рук добре приймати”.

Роздобувши листи, Хмельницький був дуже вдоволений і ніби то тим королівським листом збунтовав людей.

Але вернемось трохи назад. Ще перед тим, як добув він лист королівський од Барабаша, скоїлась сварка у нього з підстаростою Чаплинським - не знати добре зза чого. Підстароста почав приставати, що Богдан Хмельницький держить хутір Суботівський не по праву. А воно справді у Хмельницького не було документів на хутір, бо батько його держав його на слово од старости. Одного разу Чаплинський напав на Суботів - а Хмельницького як раз не було тоді вдома - забрав усе добро, худобу, збіжжя, а найменшого сина Хмельницького, хлопця 10 год, звелів так бити різками, що хлопець на другий день помер. Повернувшись до-дому, Хмельницький зараз кинувся до старости Конецпольського і став жалітись йому, а той одказав йому, що ся річ йому не належить і спровадив Хмельницького, щоб він позивався із Чаплинським у суді. Але ж хіба можна було у ті часи козакові знайти правду у суді проти шляхтича! Судці пораяли йому жалітись королеві. Тоді Хмельницький, бачучи, що з суду того нічого не вийде, викликав Чаплинського на поєдинок, сам-на-сам, але сей сам не пішов, а узяв із собою трьох збройних людей і з ними напав на Хмельницького. Хмельницький вихопив шаблю із пихви і гукнув: „Маю шаблю у руці, - ще не вмерла козацькая мати!“ Кинувся на ворогів і попрогонив їх, але за сі слова Хмельницького вхопили й вкинули на якийсь час у тюрму.

На весні 1647 року Хмельницький подався у Варшаву до вищого суду позиватись за свій хутір, та й там нічого не помоглося. Тоді він обернувся до короля Володислава, що добре його знав з давніх часів. Король приязно стрів Богдана, і, як він росказав йому про свою кривду і про те бідування, яке терпить народ, Володислав одказав: „Здається, час би б усім вам згадати, що ви - вояки, маєте шаблі. Хто ж вам не дає постояти за себе? А я усе буду вашим добродієм“. Сі слова короля були рішучі за-для Хмельницького. Вертаючись з Варшави, по дорозі він добре бачив, як Ляхи-пани, а з ними Жиди-орандарі, дуже тиснуть народ; бачив, що однієї искри було б доволі, щоб знялася страшенна пожежа. Народ терпів і мовчав, бо не бачив собі ні звідкіль допомоги. Як він приїхав до-дому, то зібрав потайну раду у густому гаю. Тут Хмельницький росказав козакам, що він бачив, їхавши по Україні, і показав їм листи короля, що одняв у Барабаша. Громаду так се зворушило, що усі кинулися до шабель і зараз готові були розпочати велике діло боротьби за волю, за рідний край. Але Хмельницький спинив їх і вговорив до якого часу не давати й знаку, що вони щось замишляють, а сам тим часом хотів залучити на поміч Запорожців і Татар. Та Поляки якось довідались, що він задумав щось непевне, і польський гетьман Потоцький схопив його та вкинув у тюрму.

Він навіть хотів, кажуть, повісити його, та, на щастя, полковник реєстрових козаків Кричевський (кум Хмельницького), що під доглядом його був Богдан, взяв його на поруки. Хмельницький утік на Запорожжя із сином своїм Тимошем і прибув туди перед Різдвом 1647 р. На Запорожжі його добре вітали і усі радо відгукнулись на його думку визволити з-під лядського ярма усю Україну. Хмельницький перезімував у Січі, а по весні із сином і де-ким з старшини Запорожськоі поїхав у Бахчисарай до Кримського хана. Тим часом Запорожці розсипались, переодягнені старцями та кобзарями, скрізь по Україні та закликали людей до повстання. Народ заворушився і сунув на Запорожжя, куди вже повернувся й Хмельницький. Хан йому дав помочи, звелівши Перекопському мурзі (генералові) Тугай-бею із ордою своєю йти на поміч козакам; а за-для безпешности хан зоставив у себе, як заручника, сина Хмельницького Тимоша. Сюди, у Січ кошовий зібрав велику силу Запорожців - і кінних, і піших, і голоту, що жила по запорожських хуторах, не маючи навіть у-віщо зодягтися (звалася вона „лугарями“), Козаки корсунського полка, що стояли з польським військом на Січи, збунтовалися, повязали свою старшину й пристали до Хмельницького. Назбіралося багато люду. Тоді на раді, усі в один голос козаки обрали Хмельницького гетьманом, і кошовий передав йому корогву, золоту булаву і срібну військову печать.

З сусідніх міст і сіл почали втікати сміливійші в степи до Хмельницького. Чутка про нього пішла по всій Україні, і люде готовили зброю й припас, щоб зараз пристати до козаків, як тільки прийдуть на Вкраїну.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст