Історія України-Русі, Том 2. Частина 1

Козаччина на початку XVII ст.

Хоч і небезпечне було життя козацьке в Задніпрянських степах, обік Татарина, проте Українці з західніх та східніх сторон України сунули туди лавою: гірш Татарина були для них тяжкі податки, панщина, грабіж їхніх ґрунтів. Тікали люде з білоруського Полісся, з Побужжя й Галичини, з північно-західньої Волини. В середині XVI століття на полудневий схід від шляху з Київа до Браслава зовсім не було постійних осель, крім трьох правительственних замків, а при кінці XVI стол. тут вже налічували десятки міст та місточок, а села лічили сотнями. За пятьдесят літ від першої „реформи“ (оновлення) козаччини (за короля Августа) людність східньої України зросла подекуди в 15-20 разів, а то й більше. А разом з тим і козацька сила дужчала. Але за втікачами посунуло слідом панство: пани випрошували собі у короля привілеї на ті „порожні“ землі, де осів втікач, де він збірався господарювати. І знов опинилися втікачі в руках нових панів, в новому підданстві. Правда, підданство се не було тяжке. Містечка та слободи, що їх закладали пани на те, щоб ловити пересельця-втікача, обіцяли йому звичайно свободу на багато літ - на десять, двадцять і навіть тридцять. Землі тоді ще пани не обробляли - доволі було з них і того, що винищували ліси - робили поташ, селітру та брали податки з корчем, з млинів, а згодом позаводили й инші, як поволовщина, пчільна десятина, частину від улову риби та звіря, брали за перевоз, торгове мито та позаводили усякі помічні роботи. Се все дражнило осадчих: вони понесли свої голови під татарський аркан і шаблю, пішли на край українського світа, щоб не знати пана й панщини та на волі господарювати собі - і от не вспіли розташуватися, як уже якісь панські посіпаки починають чіплятися, обмежувати їхні права: не дають вільно випалювати горілку, варити мед, молоти збіжжя та таке инше. Не бійсь, поки селяне не осілися, поки не скропили землі своєю кровю й потом, то про панів там й чутки не було! Що було робити бідному селянинови, щоб од тієї непрошеної панської опіки одчепитися? На се був дуже добрий спосіб: стати козаком. Козак не платить ніяких податків - не тільки сам, але й уся його родина, не знає ніякого суду та власти, окрім своїх козацьких, ніякі панські права його не торкаються. - Такі привілеї для козаччини потвердило само правительство польське. Правда, потвердило воно се тільки для козаків реєстрових, що було їх дуже не багато, але на ділі ніколи того реєстру не списувалося, бо й само правительство того не пильнувало, а як треба було для якоїсь війни, то кликало козаків взагалі, не дивлячись, чи він реєстровий, чи ні. Через се й сталося так, що хто признав над собою вдасть та присуд козацький, той і був вже козак, а разом з тим чоловік вільний од усякого панського права. І от при кінці XVI та на початку XVII ст. українські селяне почали гуртом писатися в козаки, їх зовсім не тягне до „козацького хліба“, до далеких походів та воєн - для них смачнійший хліб звичайний, хліборобський; вони тільки хочуть під покривкою козаччини, під козацькою зверхністю та обороною спокійно собі господарювати, не знаючи ні панів, ні їх посіпак. А як треба було часом і їм, хліборобам, козацьку службу одбувати, то й се не було їм страшне або чуже, бо кожен в ті часи мусів бути воякою і йдучи за плугом мати мушкет за плечима. Тепер і козаччина стала вже инша: одні - справжні вояки, що тільки з того й жили, що ввесь вік воювалися та в походи ходили, а ще більш було отих хліборобів-козаків, що порпаються в землі, але як треба - стануть плече в плече з рештою козаків. Давнійше козаччина - то було лишень військо, що обороняло Україну від Татарів чи инших ворогів, а тепер се вже і військо, а разом з тим і будівничі нового життя українського в „диких степах“: вони як ті комахи вкрили безлюдні степи, запалили на давніх українських руїнах новий огонь і поєднавшися незабаром з українськими освіченими людьми, тодішньою українською інтелігенцією, почали боротися і вибороли таки перед усім світом право жити самостійним українським життям. Але про се буде мова далі.

Вже у перших десятиліттях XVII століття козаччина так розмножилася, що панів польських аж жах узяв. „Мало хто й до плуга має людей на Поділю“ - плачеться король - „назбиралося того гультайства стільки, що трудно мати хлопа або наймита: до тієї наволочи на своєволю пливе все, що тільки живе“ - окселентує королеви гетьман польський Жолкєвский. І справді, мало не всі міщане та селяне пішли в козаки: по городах та місточках в самій Київщині та за Дніпром у теперішній Полтавщині (крім сіл) налічували року 1616 сім з половиною тисяч „непослушних“ козацьких домів, а „послушних“ - і пятої части того не було. А правительство хотіло, щоб козаків було на всій Україні… не більш одної тисячи! А десять літ пізніш (1626 р.) король ось що говорить про козаків: „Домашня своєволя (козацька) так завзялася, що вже справді, забувши вірність і підданство, заводять собі свою удільну державу. На життя і маєтність невинних людей наступають. Вся Україна їм підвластна. Шляхтич в домі своїм не вільний. По містах і містечках королівських вся управа, вся власть в руках козаків. Заводять свої суди, закони видають“. І король, разом з високими панами, весь час шукають способу, як тих козаків приборкати на ділі, бо скільки ні писалося указів та наказів, нічого з того не виходило.

Загляньмо тепер в середину козацького життя. Козацький устрій, козацьке життя при кінці XVI ст. були вже добре вироблені. Осередок того життя був на „Низу“, (тоб то на низу Дніпра). Року 1594 наприклад козацька Січ була на острові Базавлуку, над Чортомликом. Вона командувала козацькими силами Низу та тією козацькою людністю, що сиділа по містах і селах та признавалася до Запорожців. Вже в 1590-их роках козаків було з 20 тисяч.

Військо козацьке було добре упорядковане. Була на Січи своя гармата (артілерия), була й військова музика (бубни, сурми), була своя флотиля, з самодільних чайок та забраних від Турків кораблів, був кінський ремонт: не тільки літом, а й зімою в степах стояли на паші козацькі табуни.

Військо ділиться на полки, кожен у 500 чоловіка; на чолі полку - полковник; полк ділиться на сотні (з сотниками на чолі), а сотні - на десятки, з „отаманами“ на чолі. Порядку у війську пильнують „осаули“, прибічні гетьмана. Та не завжди полк мав тільки 500 душ. У 1620 році наприклад було 11 козацьких полків, а в кожному від 1.600 до 4.000 душ. При кожнім полку є корогва, сурмач, довбиш, трубач. Гарматою завідує „обозний“. Канцелярію веде „писар“. Писар виготовляє і підписує усі важнійші листи, що виходять від імени війська. Крім підпису прикладалася печать (найдавніша з 1603 року: козак, а навколо напис: „Печать войска запорозкого“). Військо зве себе в листах „військом запорозьким“ або „рицарством війська запорозького“, а козаки себе між собою титулують „товаришами“, Поляки ж їх в листах титулують „панами молодцями“.

Найстарший у війську був „гетьман“ або „старший“. Польський уряд не скоро став признавати титул гетьмана у козаків (аж Богдана Хмельницького вперше), а до того все звав гетьмана „старшим“. У козаків же гетьманом звався всякий головний начальник чи всього війська, чи якоїсь частини його, коли вона в поході, - тим то часом рівночасно можна стрінути у козаків кілька „гетьманів“.

Гетьмана (чи там „старшого“) вибірає військо на раді. На військовій раді обмірковуються і всі важніщі питання. Часом, коли на військовій раді трудно було дійти ладу, то вибірали з себе тіснійшу раду, і та, обміркувавши, подавала свої думки усій (широкій) раді. Рада з своєю старшиною не церемониться, вибірає її і скидає, але раз вибравши, слухає її у всьому. Голосування в раді не було: рішенець обявлявся криком та киданням шапок вгору. Взагалі військова рада сильно пригадує старе українське віче.

Серед козацької старшини та тієї верхньої верстви козаччини, що явно чи не явно заправляла козацькими справами, було тоді чимало шляхтичів. На чолі козацтва бачимо часом при кінці XVI ст. родовитих шляхтичів, як Байбуза, Кішка. І двадцять літ пізніше, при переговорах з польськими комісарами, стрічаємо цілу низку шляхетських імен українських і польських. Але крім Поляків, були ще серед козаків Німці, Французи, Ішпанці, Італійці та инші.