Історія України-Русі, Том 2. Частина 1

Григорій Лобода

Гетьманом у них був тоді Григорій Лобода. Лобода не знав, що йому робити з Наливайком: чи йти з ним поруч, чи ні, бо Наливайківці не мали доброї слави. Та все так склалося, що він таки мусів пійти з ним на згоду. Жолкєвский, бачучи те, послав до Лободи гонців, щоб Запорожці не приймали до себе Наливайка з його ватагою. Але козаки не послухали його і таки поєдналися та разом почали поступатися близче до Київа. Коло озера Острий Камінь, недалеко Білої Церкви, Жолкєвский напав на них, але вони одбилися од нього, одступили до Київа, перейшли на той бік Дніпра і отаборилися під Лубнами на урочищі Солониця. Тут Жолкєвский оточив їх з усіх боків. Довго билися з Поляками козаки, але не сила була вже козакам оборонятися, бо до Поляків надходили все свіжі сили, а козаків було тільки кілька тисяч таких, що могли одбиватися; до того ще поміж Наливайківцями та Запорожськими козаками завелася сварка. Наливайківці вбили Лободу, але на його місце настановили не Наливайка, а Кремпського. Через ті сварки та ще через голод і згагу козаки не змогли далі здержувати натиску Поляків і мусіли піддатися, на умовах дуже тяжких і неславних: вони повинні були оддати Полякам увесь свій скарб, гармати, корогви й срібні труби, що прислав австрійський цісарь, видати Наливайка і инших головних проводирів повстання. Козаки згодилися на се, але коли вони віддали зброю, то на них накинулись Поляки і вигубили не одну тисячу. Один польський письменник каже, що рубали їх немилосердно, так що на милю або й більш труп лежав на трупі. Було усіх в таборі, з жінками й дітьми, до десяти тисяч, а не втікло більш як півтори тисячи, під проводом Кремпського. Товаришів Наливайкових скарано лютою смертію у Варшаві зараз, як їх привезли, а Наливайка держали до сейму р. 1597, мало не рік, і як зїхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували по місту на палях його руки, ноги й голову. Пізніш багато про нього навигадували: ніби то його посадили на розпаленого коня, і так замучили, або що його посадили в розпеченого бика і він там згорів на попіл, та инше.

А все ж таки „гадина“, як звав Жолкєвский українське своєвілля, була тільки придушена, а не задушена. І не було ради на неї… Тільки того, що король видав універсал, щоб не пускати нікого з України на Запорожжя, арештувати і ловити людей „безъ службы“, а хто вчинить якусь „збродню“ (злочин), то смертію карати, не пускати Запорожців на Україну, усіх козаків, не записаних у реєстр, повернути у поспільство; за гетьмана („старшого“) козацького щоб мали тільки того, хто призначений за гетьмана у реєстрових козаків.

Як би вважати на заходи польського уряду проти козаків, то могло б здаватися, що козаччині прийшов вже край. Проте нічого не помогли ніякі кари, і не минуло й два роки, як козацтво набралося знов такої сили, що його жахалася уся Польща. А ще два роки далі - той самий польський уряд, що вигадував yайхитріщі способи, як би винищити козаччину, мусів сам обернутися до козацтва за поміччю. Поки Запорожжя з своїми дніпровими та наддніпрянськими нетрами не опинилося в руках у панів, не можна було задушити козаччину.

Після Солоницького бойовища козацтво позбулося кращих своїх сил, артилєриї (гармат та иншого), почесних військових знаків (клейнодів): бубнів, литаврів, коругов і таке инше. Тільки півтори тисячі козаків, з Кремпським на чолі, видерлося якось з облоги на Солониці і втікло на Запорожжя.

Тим часом на Запорожжі було неспокійно по-між самими Запорожцями. Низове козацтво поділилося на дві партії, як се й пізніще бувало, од гетьмана Сагайдачного почавши і аж до Остряниці; одні стояли на тому, щоб і в походи на Татар та Турків ходити і робити усе так, як козацтву завгодно, а не зважати на те, що се, мовляв, польському правительству не подобається - між иншим треба б покарати тих з панів, що громили козаків на Солониці; другі ж були тієї думки, що треба оглядатися на Польщу, не сердити правительства і слухатися його. Сі слухняні року 1596-1597 мали за гетьманів Христофора Нечковського, а потім якогось Ігната Василевича, а р. 1598 вибрали Тихона Байбузу; тіж, що не хотіли на Польщу зважати, обрали собі Федора Полоуса. Між козаками почалася бійка. Полоусовці перемогли Байбузовців, і в бійці тій не одна сотня козаків наложила головою. Одначе року 1599 на Запорожжі було вже спокійно: козаки підняли тоді якийсь морський похід проти Турків і ходили в поміч воєводі Мунтянському, що перестав слухатися Турції і р. 1599 зайняв Семигород. На чолі козаччини стояв лицарь-гетьман Самійло Кішка, що про нього складено найкращу думу - про те, як він утікав з турецької неволі.

Самійло Кішка

Склалося так, що в 1599 році польське правительство мусіло забути, що козаки - „розбійники“ та „свавільники“, і звертається до них, щоб вони допомогли йому втихомирити отого воєводу Мунтянського Михайла, що здобувши Семигород, хотів був і Молдаву підгорнути. А в Молдаві перед тим недавно Польща посадила за господаря одного з волоських бояр, Єремію Могилу; Туреччина згодилася на се, і Молдава стала польською провінцією. Треба було її рятувати. Сам король вислав листа до козаків - закликав до походу. Козаки були не від того, але сказали, щоб їм вернуто було „усі вольності, що мали предки наші, живучи на сих місцях“ - щоб було все, як перед Солоницею. Король сказав, що зробить по-їхньому і гроші їм заплатить, і незабаром 4.000 Запорожців, з гетьманом Самійлом Кішкою, рушили в поход. З допомогою Запорожців польський гетьман Замойський скоро звоював Михайла, а місяців через два козаків знову запрошено у новий далекий похід - у Ливонію проти Шведів. Діло в тім, що дядько короля Жигимонта, Кароль, зсадив з шведського престола Жигимонта, захопив Естонію, а далі брався вже й до польської Ливонії. Його військо перейшло ливонську границю і брало один за одним ливонські замки. Ото ж треба було тут козаків. Замойський хотів, щоб Запорожців пішло не менш як 6.000. Запорожці згожувалися, але, крім жалування, вимагали, щоб їм повернуто було їхні вольності, що вже й обіцяно було їм перед Молдавським походом. Сейм, що зібрався в січні, в значній мірі сповнив козацькі бажання і королівські обіцянки, але всіх старих прав і привілеїв таки не було вернуто. Але козаки тим часом і сим вдовольнилися і рушили у холодний і непривітний північний край. Довелося воювати саме зімою. Їсти не було чого, скрізь - пустиня; до-того такий холод і земля так замерзла, що навіть куріня на ній не можна було поставити. А вдодачу - уряд Польський, як звичайно, не платив грошей. Козаки не раз поривалися покинути й вернутися до-дому. Кішка спиняв їх та впевняв, що гроші їм буде заплачено.

Більш року просиділи Запорожці в Ливонії, - обдерлися, охляли; багато їх загинуло од стужі. „Ми не тільки того, що заслужили у короля, але й того, що замолоду придбали в ворожих землях, - усього тут позбулися. Довго памятатиме військо Запорожське інфлянтську (ливонську) службу!…“ - так писали Запорожці до польського коронного гетьмана. Під час облоги одного міста убито було й Кішку - хтось таки з своїх ненароком його застрелив.

Вертаючись з Ливонського походу, козаки „лежали“ якийсь час на Білоруси - одпочивали та збірали окуп з людей грошима й припасами. Але не вспіли вони вернутись на Україну, як Польща знов удається до них. В році 1603 Вишневецькі ведуть на Московський стіл „царевича Дмитра“, ніби то законного сина царя Івана. Підняли Поляки похід на Москву, і в ньому брало участь 12 тисяч самого Запорожського війська. Аж до року 1609 товклися козаки в Московщині, помагаючи то одному, то другому охочому на Московський стіл.

А разом з тим не переставали вони робити шкоду Туркам та Татарам. Особливо допікали вони своїми сміливими морськими походами. Року 1606 ходили на Кілію, Білгород, зруйновали місто Варну, що про неї й пісню склали:

Була Варна здавна славна,

Славнійшії козаченьки,

Що тої Варни дістали

І в ній Турків забрали.

Не заростала козацька стежка й у Молдаву.

А тим часом Жигимонтови заманулося ось чого: скинути московського царя Василя Шуйського, сісти там самому, а тоді вдарити на Швецію й вернути собі батьківську корону. На се треба було багато війська, але в короля була порожня кишеня. Треба було шукати такого війська, що у борг воюватиме. Крім козаків - ніхто инший на се не пристав би. І вони пристали. Уже спочатку назбіралось їх під Смоленськом з 30 тисяч, а потім приходили ще й ще. Инші ж (тисяч 10-15) воювали Сіверщину - узяли Чернигів, Новгород Сіверський. Стародуб та инші міста. Дякуючи козакам діло пішло так добре, що московські бояре, зсадивши Шуйського, згодилися, щоб царем був у них син Жигимонтів Володислав. Але Жигимонт, замість того, щоб кувати поки горяче і одразу йти на Москву, товкся під Смоленськом і упустив і Москву і царську корону назавжди. А тим часом платити війську не було чим, бо король вів війну по козацьки: „не на те пє, що є, а на те - що буде“. Тільки козаки українські сим не дуже журилися не платять, то треба десь промишляти. І вони заходилися пустошити та грабувати московські землі, заходячи Бог знає куди на північ - аж під Вологду, Тотьму, Сольвичегодск, Архангельськ, Олонець і т. и. Чотири роки (1609-1613) десятки тисяч козаків латали злидні свої московським добром. Сам король намножив тієї козаччини, кличучи як найбільш людей собі на поміч, а коли вони вернулись на Україну, не діставши за працю й ломаного шага, то в подяку їм сказали. „вертайтесь до своїх панів на панщину, а то ми вас, своєвольників, на смерть каратимемо!“ Тільки та біда, що ніхто тих грізних наказів не боявся.

А тим часом треба було до чогось руки прикласти, кудись свою силу приложити. І от в роках 1613-1620 піднімають козаки такі морські походи, про які досі ніхто й не чував. Року 1614 дві тисячі козаків на 40 чайках перепливли Чорне море навпростець під Трапезунт і спустошили багате та пишне побережжя, зруйновали кріпость Синоп, попалили кораблі, галери, - зробили пустиню. Шкоду рахували на 40 міліонів. Туреччина за се обіцяла Польщу розгромити. А на другий рік козаки на 80 човнах вибралися походом, не більше не меньше як на самі околиці Царгорода, султанової столиці. Вийшли на беріг між Мізевною і Архіокою, царгородськими пристанями, і спалили їх. Султан був тоді на ловах і сам бачив з свого покою дим від того козацького огню. Награбили і вернули. Турецька фльота догнала їх, але козаки не злякалися, кинулися на турецькі галери і погромили Турків. Самого адмирала взяли в полон. Султан за се наслав Орду на Україну. Вона пройшла Поділля, і ніхто й пальцем не рушив, щоб її одбити. А хан потім вислав до короля глумливий лист, де писав: „воювати держави - се нам од батьків переказано, а вам де братися воювати? То не ваше діло… Та й надалі, за божою помічю, того не занехаємо, а ви - то вдячно приймайте“.

А козаки ізнов (р. 1616) прославилися. Року 1616 Турки вислали на козаків фльоту під проводом Алі-баші. Він приплив до Дніпрового Лиману, але козаки вдарили на нього, фльоту знищили, взяли кільканадцять галер і до сотні човнів. А тоді пішли на кримське побережжя, здобули там та спалили Кафу, випустивши на волю велику силу невольника. Се було голосне діло, і тут вперше ми стрічаємо славного гетьмана Петра Сагайдачного - се він був привідцею в сьому поході.

Але скажемо попереду про козаччину та про козацький устрій при кінці XVI століття та в перших десятках літ XVII в.