Історія України-Русі, Том 2. Частина 1

Самійло Зборовський

А тим часом козаки як і раніш роблять шкоду Татарам та Туркам. Року 1583 вони вибіралися в Молдавію. Знайшовся якийсь новий охочий на молдавський стіл, звав себе Мануілом, сином Івоні. Ватажком у них був родовитий шляхтич Самійло Зборовський. Але разом з тим він хотів бути добрий і з Татарами і з султаном турецьким, та й перед королем польським чистим бути. Трудно було йому те зробити, але хитрий шляхтич викручувався, як вьюн. Щоб прислужитися султанові, він почав був підмовляти Запорожців, щоб вони, разом з Татарами й Турками, йшли походом у Персію. Тяжко розгнівалися були козаки на Зборовського за те, що він їхнім ворогам хоче допомагати, і коли Зборовський почав був гостро до них ставитися, то вони хотіли вже були насипати йому піску в пазуху та в Дніпро вкинути.

Так він і не повів їх у Персію. Так само нещасливий був і похід його в Молдавію. По дорозі туди перейняв його з козаками староста браславський Струсь і погромив їх. Тоді козаки кинулися на турецькі городи: зруйновали Ягорлик (на Дністрі), здобули й пограбили Тягиню і околицю, забрали гармати й велику здобич і продали її на ярмарку за 12 тисяч золотих. Се розлютило Баторія, бо Турки грозили походом. Королівське військо погналося за козаками й загнало їх за Дніпро. Там в степу люде з голоду мусіли їсти коні, гризти кістки, що валялися в полі. А як вернувся Зборовський на Україну, то Поляки його схопили. За ним було багатенько всяких гріхів, так що його навіть позбавлено було горожанських прав. І коли він тепер попався, то його покарали на смерть.

Козаки ж собі і далі шарпали татарські та турецькі землі; через те Татари й Турки все дужче гнівалися на Польщу, особливо коли при кінці 1584 року козаки спалили Очаків і заграбили силу худоби. Король вислав на Поділля й на Волинь свого післанця Глембоцького - шукати винуватих, але зачепився з козаками, і ті не довго з ним розмовляли та - „пустили у Дніпр води пити…“

Тим часом помер Стефан Баторій, і на польський престол за короля обрали Жигимонта III, сина шведського короля. Королював Жигимонт III од 1587 до 1632 року. Сьому королеві можна було б скласти з Польщи, Литви, України, Московського царства і Швеції одну величезну державу. Але його гордість, любов до підлесливости і надмірна прихильність до латинства, нездарність у державних справах і дуже мізерна душа, не тільки не помогли йому дійти до того, а зробили початок загину України, а за нею й Польщи. Через свою нездарність втеряв він свою спадщину (наслідство) у Швеції, не спромігся настановити на Московське царство свого сина Володислава, а завівши унію на Україні, порізнив українців навіки - наробив те, що український народ позбувся був своєї інтелігенції - вона перекинулася в Поляків.

Смерть Баторія ще додала духу козакам: вони знов здобули і спалили Очаків, а разом з тим підняли похід на море, під Козлов (тепер Євпаторія), здобули місто, позабирали товари. Спалили й Білгород (Аккерман). Султан розгнівався - велів і турецьким і кримським військам іти на Україну. Польща перелякалася і призначила сейм. Багато на тому сеймі (1590 року) говорилося про козаків: одні ладні були винищити козаків до щенту, другі знов говорили, що без козаків буде ще більша біда: хто ж боронив би Україну від Турків та Татар. „Треба, щоб були, але щоб держати їх в порядку“ - так присудили панове-шляхта. „Як би Україна була в німецьких руках, або венецьких, не були б вони такі недбалі як ми“ - признавалися польські верховоди. Ото ж треба набудовати замків, розставити козаків на пограниччі з Татарами, але треба їм платити. Але попереду треба, мовляв, зробити „порядок“: гетьман коронний має піти на Запорожжя, організувати там козацтво; людей своєвільних вигнати, усіх козаків списати в реєстр; без дозволу гетьмана коронного козаки не мають права одїздити нікуди з того місця, де вони житимуть; не вільно поспільству (простим людем) переходити у козаки; карати на смерть того, хто ходитиме в Поле або на Низ на заробітки, за здобиччю, - хиба покаже пашпорт від начальства. І багато отакого страшного по-ухвалювала шляхта, тільки одна біда: усе те так і осталося на папері. Турків якось загодили - грізна туча проминула. А що скарбова каса була порожня, то й великі пляни про найм козаків треба було скоротити: найняли два полки по 500 душ. Найближчий їх начальник - той самий Оришовський, а зверхній - Язловецький, староста снятинський. Військо має стояти над Дніпром, наприклад в урочищі Кременчуці, де має бути збудований замок. Селяне з кожного господарства мають давати по мірці муки і доставляти тим козакам реєстровим. До козаків ніхто не має діла крім їхнього старшого, або „поручника“.

Але нічого з того всього не вийшло. Кременчуку вибудовано не було, провіянту козакам посилати ніхто не спішився, скарб козакам не платив - то й знову пішло все по давньому.

Козаччина все множилася, чула в собі силу, і коли не було їй роботи десь на стороні - в степах з Татарами, в Волощині, в Московщині, то робила клопіт польським панам. Уже на сеймі 1587 року нарікала шляхта на козаків, що вони приходять в подільські, села та грабують, а на сеймі 1590 року вже говорили, що і нам (шляхті) дають себе знати, поводяться з нами наче Татари, накладають великі окупи на народ шляхетський і міста - тільки що маєтностей не палять. Так говорили р. 1590, а на другий рік було вже зле й з панськими маєтностями. Почалася справжня війна з панством, а саме з князями Острожськими, і почав її козацький ватажок Криштоф Косинський.