Історія України-Русі, Том 1

II. Життя громадське

"У Словян і Антів - каже грецький письменник Прокопій (VI віку) - дає порядок не одна особа, але з давніх-давен усим порядкує громада й порішає усякі справи". Инший знов письменник каже, що у них багато начальників, бо кожне племя мало свого. Начальники ті не жили з собою в згоді і тільки коли насовувалось якесь лихо, коли треба було усім гуртом з ним битись, то тоді тільки народ вибірав одного з тих начальників за вождя усіх племен. Але ті вожді, чи начальники племен - не були якимись князями, що мали велику силу. Се були лишень кращі люде серед инших "старців" - старіших, поважніших голов. Уся ж сила була в руках "віча" - зборів отих "старців", старших з кожного племени. На тих вічах ухваляли всякі важні справи - як от щоб усім племенам виступити гуртом війною, зібрати воєнні сили, кого вибрати за привідцю. Так було десь в VI-VII століттях. А літ 300 пізніш (у Х в.) ми вже чуємо й про князів, як от Деревлянський князь Мал. Але виявляється, що князі ті, так само як і Антські вожді, не мали якоїсь більшої власти, а вся вдасть, як і давніше, остається в руках віча, зборів "ліпших мужів". В оповіданнях Літописі ніде нема й мови про князів, а тільки, що племена - Поляне, Уличі, Деревляне воюють, радяться, але все сами: про князів їхніх не чути. Вони справді були, але не мали сили перед вічем, перед волею волості-землі. Аж тоді як у Київі появляється дружина - аж тоді князь вбивається в силу й починає ту силу розтягати на сусідні землі та племена.