Історія України-Русі, Том 1

Освіта та книжність

Уже за часів Володимира Великого і Ярослава були школи при єпископській катедрі: треба було вчити на священиків, дяків і простих співаків. За Ярослава, наприклад, одразу було в такій школі по 300 душ. Але крім церковних шкіл по великих містах, як Київ, Чернигів, Володимир, Галич і т. и., мусіли бути й приватні (частні) школи. Найважніша наука була - навчитися читати, потім писати й рахувати і се потрібно було для тих, хто йшов за урядовця-писаря на службу до князя чи до купця якого. Вчили ще й грецької мови, бо тоді Русь найближче стояла до Візантії, а за те в західніх українських землях учили латинської та німецької мови.

Якою ж мовою учили в школах та якою писали книжки (кажемо писали, бо друковати тоді ще не вміли - аж при кінці XIV віку до сього дійшли). Ото ж і вчили і писали мовою церковно-словянською, - позичили її од Болгарів, де святі Кирило та Методій перші придумали словянську азбуку та почали на свою, болгарську мову перекладати святе письмо та инші церковні книжки. Ті книжки з тією мовою принесли й до нас на Русь, почали по них одправляти в церкві, а крім того по тих книжках та тією ж мовою й учити по школах. Ся мова була чужа для нашого народу, що й тоді говорив українською мовою, тільки трошечки одмінною од теперішньої, але все ж розбірати де шо в церковно-словянській мові міг, міг легко її вивчитися, тим більш, що читалося по українськи, тобто хоч і стоїть там наприклад "свътъ", але читали та вимовляли: "світ"; "Богородице Дъво"-"Богородице Діво" і так далі. Наші письменні люде, пишучи літопись чи житія святих, хоча й писали церковно-словянською мовою, а проте так і видно скрізь, що то писав українець; знайдемо там і "парубок", і "кожух", і "призьба", а на призьбі "кітка", і "глечик" і багато-багато инших суто українських слів.

Ото ж сталося так, що за князівських часів на Руси було дві мови: народня, українська, що нею люде розмовляли між собою, співали пісень, справляли обряди усякі (весілля, то що), а друга - письменницька, старо-словянська. Всі книжки писані були сією мовою.

Що ж то за книжки були і які тоді були письменники? В ті часи, коли заводилося христіянство, манастирі та таке инше, думали, що тільки й можна говорити про святі та божі речи, щоб душа спаслася, а решта - то все нічого не варте. То ж і бачимо превелику силу усяких "Слів", житій святих та взагалі богословських творів (самого Івана Златоустого було щось з двісті "Слів"). Але все ж як не-як, не могли письменні люде обійтися самою богословською стравою - хотілося знати де-що й про світ божий, про инших людей, про всячину на землі - не тільки на небі. То й почали перекладати усячину з грецької мови та складати з того "Изборники" (збірники), де можна було дещо знайти з історії, з географії, з природничих наук та инше. Се ніби як у нас тепер журнали. Проявилися у нас, а найбільш очевидно в Київі та поблизу його, свої письменники. Одні були добре вчені і писали дуже мудро, як от митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський. Прозивали їх "фільософами". Другі знов писали дуже по простому і в фільософію не вдавалися: се Лука Жидята, Теодосий Печорський, Яків Мніх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон та багато инших. Між ними найбільш письменників-богословів, але є й такі, що писали літописі, і завдяки їм ми ото й знаємо про те, що діялося тоді в Київській, а потім Галицько-волинській державі.

Зовсім осібно стоіть "Слово о полку Ігоревім" невідомого письменника, якогось дружинника чернигівських князів. Оповідається в ньому про те, як Ігор Святославич, князь Новгороду Сіверського, захотів прославитися побідою над Половцями і року 1185 вибрався з братом Всеволодом Курським, сином Володимиром Путивльським і небожем Святославом Ольговичем, князем Рильським, аж на Дін. Тут стріли Половців. Зразу були перемогли руські князі, а потім, коли їх одрізано було, Половці страшенно їх погромили і забрали в полом. Князь Ігор утік з полону, а син Володимир оженився на доньці половецького хана Кончака і через два роки вернувсь на Русь з Всеволодом. Се твір не церковний, а світський, і до того дуже поетичний. Правда, поезія його не народня, а тільки одною ногою операється на народню, а другою - на всякі твори візантійського та русько-візантійського письменства. Отже се показує, що тоді була не тільки поезія чисто народня, але й учена, серед вищої верстви людей. Крім "Слова о полку Ігоревім" деякі уривки такого ж характеру трапляються в літописях.

А чи дійшло що до наших часів в народньої поезії? Чимало. Ми вже згадували, що й досі в піснях співають про Романа та його дітей. Далі - в колядках, щедрівках, весільних піснях бачимо сліди князівсько-дружинного життя: молодий і молода - "князь і княгиня", їх окружають "бояре", з старшими боярами на чолі, велика "дружина", напр.:

Ой зацвіла калинонька з ожиною -

Приїхав Івась з дружиною…

В колядках бачимо походи на руські волості й на чужі землі, напр.:

"Ой пустимося ж на тихий Дунай,

Долів Дунаєм - під Цареград.

В иншій знов колядці:

"Ой одзоветься злий паниченко,

Славного отця і пані-матки:

Я ж в тому війську да паном стану,

Велю гармати наворочати,

В Чернигов город велю стреляти!»

Ой бє да бє він в Чернигов город,

Там його не знали ні царі, ні пани,

Винесли йому миску червінців -

Він тоє забрав, шапочки не зняв, не подякував.

Так само бере він дань з Переяслава, де дають йому коня у збруї, і нарешті з самого Київа, де дають йому панну в наряді. Ото ж сим колядкам буде з тисячу літ!

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст