Історія України-Русі, Том 1

Церква і духовенство

Усі землі Руської держави - були одною митрополією "руською", під рукою константинопольського патріарха, що звичайно, не питаючись ані князів, ані єпископів руських, присилав на Русь своїх кандидатів на митрополита - найбільш Греків. Та вже Ярослав зробив по свойому: взяв та й поставив митрополитом Русина - Іларіона. Сто літ пізніш так само зробив був Ізяслав Мстиславич, але решту митрополитів увесь час висвячує й присилає патріарх константинопольський. Коли ж, після татарського погрому, Суздальські князі переманили до себе й митрополита з Київа, то Галицько-Волинські князі добились того, що дано їм свого осібного митрополита - Ніфонта (правда, не на довго).

До упадку Київа, до руської (у Київі) митрополії належало аж 16 єпископських катедр: переяславська, чернигівська, білгородська, юрївська, володимирська (на Волині), луцька, перемиська, галицька, угровська (холмська), туровська - все українські, і не українські: новгородська, полоцька, смоленська, ростовська, володимирська (на Клязьмі) і рязанська. Осібно була ще тмутороканська (після находу Татар зникла юрївська, а переяславська злучена з сарайською в Орді). Єпископа вибірали на соборі єпископів, а висвячував митрополит. Митрополією правив митрополит з єпископським собором, а єпархією - єпископ з "крилосом" (громадою городських священників). Єпископи, чи взагалі церква, повинні були дбати про "людей церковних", що годувалися при церкві або були в шпиталях та гостинницях, що належали до церкви. Церковні люде були, крім причту: проскурниця, ігумен, ігуменія, розстрижені ченці, лікарь (шпитальний), раби, дані на церкву або пущені на волю "за душу" (за спасення души), каліки, вдови, та ще "ізгої": попів син, що не вміє грамоти, викуплений невільник, зруйнований купець. Цікаво, що єпископи мусіли пильнувати, чи добра міра і вага у місті.

Про парафії не багато знаємо. Бачимо дияконів (певно тільки по великих церквах), дяків, паламарів і проскурниць (у Візантії такогої уряду не було).

Звідки бралося духовенство? Коли Володимир охрестив Русь; то духовенство було потроху своє, бо христіяне були на Руси й перед тим, а потім грецьке, привезене з Корсуня та з Царгорода, разом з митрополитом. Але й одних і других було мало, то Володимир почав забірати од батьків дітей силоміць і оддавати в науку на попів, - "матері ж плакали по дітях, наче по мертвих, - каже літописець - бо ще не утвердилися в вірі". Так само робив і Ярослав: він теж набірав дітей у науку, але вже не кого попало, а "оть старостъ й поповыхъ дътей", аж 300 душ. Уже в другій половині XI в. Священників на Руси не бракувало, хоча церков було вже дуже багато (в самому Київі налічують не одну сотню - очевидно, домові церкви у бояр). Бояре, бажаючи мати свого священника, часто давали в науку своїх рабів і вони й по висвяченню оставалися невільниками. А що духовенство так множилося, то се тому, що од них не вимагали великої науки: аби був письменний. А щоб знати, як одправу в церкві робити, то кандидат учащав довгенько до катедральної церкви на службу і там під доглядом "старійшого" вчився. Висвячували на священника часом кого будь, хто тільки мав охоту, а се ще й тому, що з того був чималий дохід для єпископа: за висвячення платилося йому 7 гривен, а то й більш. То ж не диво, що одного єпископа Суздальського скинули за те, що без потреби намножив парафій, щоб більші доходи мати: "умножила бяше церковь грабя попы", - як каже літописець.

Духовне зайняття передавалося од батька до сина: попів син так само виходить на попа, а як же не вийшов, не умів грамоти, то ставав "ізгоєм". Звичайно ж тоді, як і багато пізніш на Вкраїні, попові діти поволі привчалися дома: спочатку за паламаря, потім за дяка і нарешті виходив на священника. Дуже часто попова родина мала усі церковні посади: батько був священником, один син - паламарем, другий - дяком, а хтось з родини - за проскурницю. Так було по селах.

Визначнійші церкви та манастирі мали од князя "десятину" (десята часть його доходів), крім того од князів та багатих людей - маєтности: села та хуторі з людьми. Правда, церковні маєтності в ті часи не були великі, бо взагалі тоді не було ще великих приватних (частних) маєтностей. Плата за церковні треби була вже тоді велика, коли напр. за сорокоуст платилося 8 гривен (коло 200 рублів на наші гроші!), але се тільки по містах, а по селах найбільш платили хлібом.

Татарська влада для церкви була дуже прихильна: Татари не брали податків ані з духовенства з їхньою родиною, ані з земель та маєтностей церковних та церковних підданих. Хто зневажить руську віру, того Татари карали на смерть.

Окрім православних церков, по великих торговельних містах були ще громади й церкви римсько-католицькі, особливо з XIII віку, коли почали працювати ченці ордену Домініканів та Францішканів.

Але єпископа католицького на самій Руси не було ще навіть в XIV столітті.

***

Перейдемо тепер до того, з кого складалося було громадянство на Руси в ті часи. Усе громадянство поділялося на: людей княжих, або дружину, людей церковних - духовенство і просто "людей" - громаду.