Історія України-Русі, Том 1

Татари

Тепер скажемо трохи про Татар, що з сього часу стають сусідами українського народу і цілих 600 літ даються йому в знаки.

Звідкіля взялися ті Татари, чи як иначе звуть їх - Монголи, і яким побитом вони опинилися на Україні?

В кінці XI та на початку ХІІ століттів у одній невеличкій орді, що кочувала по азіяцьких горах, там, де починається велика Сібірська річка Амур, настав ханом великий войовник Темуджін. Він злучив до купи всі частини Монгольської орди, а далі підбив усі краї від Китаю до Кавказу. Його внук Бату (або Батий) пішов походом в Чорноморські краї, і знищивши Половців, став воювати українські та московські землі.

Зімою 1237 року Бату із своєю ордою посунувсь на північ та почав руйнувати одне великоруське князівство за другим і дійшов аж до Новгороду. Але тут його спинили болота, та ще дотого порозливалися річки, бо тоді як раз була весна, і йти далі з ордою Батий не зміг. Тоді у 1239 р., покинувши ті краї, повернув він на південь, на Україну.

Страшенною хмарою йшла його орда. Попереду кінні ватаги її палили й грабували усе перед себе, за тими ватагами сунула головна орда із возами, гуртами скоту й верблюдів, табунами коней, отарами овець, жінками і дітьми. Стогін і плач стояв від орди, і здалека було чути, що вона наближається; де вона пройшла, земля ставала чорна, як після сарани. По спалених селах та містах усе, що можна було забрати, вони забирали; людей брали у неволю і гнали поперед себе, як отару, забирали худобу і коні, старих, малих та хворих без жалю вбивали, - по майданах після татарського гостювання валялися на землі непохований труп людей та коней; дивлючись у небо своїми мертвими очима та вишкіривши зуби, вони наче осміхалися до вовків та орлів, що шарпали та розтягали кістки їх навкруги.

Так пройшли Татари Чернигівське, Переяславське, Київське і Галицько-Волинське князівства. Князі одважно одбивалися од них по-одинці, - по-одинці їх і розбивали Татари. Не стали тоді князі одностайне на свого спільного ворога, - не стали, бо не переставали сваритися, а через те не змогли врятувати й оборонити свій рідний край. Коли орда була у Чернигівщині, то Бату послав до Київа свого небожа (племенника) Менгу. Побачивши прехороший город на горі, увесь усадках, Менгу ним зачарувався, і жалко йому стало, що такий город уде зруйнований; він послав послів своїх сказати Киянам, щоб вони доброхіть оддали йому город. Страшна була Киянам видюща смерть, та боялися вони й покластися на Татар і не пойняли послам віри, а думали так: хоч города і не вдержимо, а все-ж краще вмерти під рідними стінами, ніж понівеченому йти у страшну неволю.

Київ, як вже згадувалося, тоді був прилучений до Галицького князя Данила, і в ньому сидів воєвода Данилів - Дмитро. На раді Кияне положили не оддавати города і повбивали татарських послів, а Менгу пішов собі од Київа. Через рік, у 1240 році, присунула вся сила Батиєва, а з нею і сам Батий, і облягли город навкруги. Літописець каже, що від рипу возів татарських, реву верблюдів та іржання оней, гомону та галасу Татар, голоса в місті не можна було чути. До вечора Татари узяли город, і кріваві річки потекли по його вулицях. Татари порізали і повбивали усіх людей; порубаного Дмитра взяли у полон, але Батий, за його одвагу, не звелів його вбивати, а оставив при собі; город спалили. Хоч церкву св. Василія, Десятинну і Київо-Печерський манастир вони й зруйнували, - бо там, по церквах тих, позамикалися люде і відтіль оборонялися, та проте над святинею Татари не знущалися, бо вони поважали чужу віру, кажучи, що усяка віра веде до Бога: як пальці на одній руці усі однакові для чоловіка, так і віри, хоч і ріжні, усі однакові за-для Бога. У самій навіть Орді, у городі їх Сараї, недалеко ханського стану, була христіянська церква і у ній правилася служба Божа.

Од Київа Татари подалися на Волинь та на Галичину і там теж починили величезні спустошення, спалили Володимир, Кремінець і Галич. Князі розбіглися, хто куди бачив.

Після того Батий, послухавшись ради Дмитра, що хотів скоріще спровадити Татар з України, поділив свою орду на-двоє: одну послав на Угрів, а з другою пішов у Польщу, і там теж ні один город не встояв проти них. Спалили вони й столицю польську Краків. На Угорщині Батий розбив угорське військо і сам остався там, а орда його тим часом пустошила Сербські та Болгарські землі. Весною 1242 р.

Батий покинув Україну і з усією ордою повернув на схід. Осівся він на р. Волзі, на острові, що лежить у Волжських гирлах, недалеко теперішнього города Астрахані. Тут заснував він столицю, що звалася Сарай, а орда його з того часу зветься Золотою Ордою. Се нове Царство простягалося од Урала до Дунаю і од Балтицького до Чорного моря. З того часу великоруські і українські князі стають тільки підручними татарських ханів, збірають і одсилають їм дань, допомагають Татарам у війні. Проте ні до чиїх внутрішніх розпорядків або віри Татари не мішаються - хиба що котрий князь сам удасться до них. Кожен князь мусів їздити у Орду, щоб уклонитися ханові і здобути собі ярлик, себ-то грамоту на князівство, і князі, один одного попережаючи, їздили в Орду, уклонялися ханові, доставали той ярлик і спокійно верталися до-дому, - тоді вже вони були певні, що ніхто не насмілиться суперечити їм, бо боятиметься ханського гніву.

Після того страшенного нападу Україна на де-який час, хоч не на довго, стала пустелею; люде, що зосталися живі, поховалися по лісах; голі степи позаростали бурьянами та тирсою; по городах скрізь валялися купи людських і кінських кісток.

Як пішов Батий з України, Данило саме тоді вертався од Угрів до-дому і спускаючись з гір Карпатських, став стрічати багато Галичан, що купами ховалися по горах і лісах од Татар. Вони росказали, що сталося з Галичем, і Данило подався у Польщу шукати свою княгиню та брата Василька, що в той час переховувалися у князя польського Болеслава Соромливого. Знайшовши їх там, Данило із Васильком поїхав у Галич і дорогою хотів був спочити у городі Бересті, але через сморід од людських та кінських трупів до города не можна було близько підступити. Скрізь стрічав він руїну. У Володимирі не зосталося ні одної живої душі, тільки церква, де ховалися люде, була повнісінька обгорілих кісток. Скрізь було пусто, ніде не чути живої душі, - тільки по лісах стрічалися перелякані люде, що ховалися там од Татар.

Поки Данила не було дома, бояре, зараз як пішли Татари, позахвачували багато спустошених земель і міст і думали вже сами правити Галичиною, але Данило, повернувшись з Польщи, пооднімав у них усе, що вони позабірали, і знов став князювати у своїй батьківщині, весь час йдучи у всьому рука в руку з братом Васильком.

Через сю єдність їхні землі були справді одне князівство: Галицько-Волинське.

Багата та країна, маючи розумних таких володарів, як Данило та Василько, почала скоро поправлятися. Поруйновані міста знову одбудовали й заселили; зявилися нові - напр. Львів, що вибудовав Данило для сина свого Льва, та Холм, куди Данило переніс навіть свою столицю, щоб бути як найдалі від галицьких бояр. Князі покладали великі надії на міцні городи, де б тільки й можна було одбитися од такого ворога, як Татари. Вони почали закликати в нові міста усяких ремісників та митців (художників) - все одно, чи то були Ляхи, чи Німці, чи Жиди, чи Вірмени. Татари та "люде татарскіе" (таки ж українські городи та села, що перестали слухатися князів, а оддалися просто під татарську опіку) одрізали Галицько-волинську державу не тільки від Придністровя (Пониззя, Поділля), але й від Придніпровя. То тепер торговля йшла вже не на схід та на полудень, а на північ, особливо з німецькими містами, як от Торунь. Та й Галицько-Волиньська держава почала тепер ширитись на північ і перш за все прилучено було Турово-Пинські князівства, од Литви одірвано Ятвяжську землю (Подляшшя), од Польщи забрано Люблинську землю.

Бачучи силу Данила, і сусіди почали иначе до нього ставитись: угорський король раніш ворогував з ним і не хотів оддавати доньки своєї за Данилового сина Льва - тепер оддав; литовський князь Мендовг, що за часів Данила склав серед Литви першу чималу державу, оддав доньку свою за наймолодшого сина Данилового Шварна; з польськими князями (краківським та мазовецьким) була згода; була навіть спроба здобути Австрію для сина Данилового Романа, що був жонатий на доньці австрійського герцога Фридриха ІІ, але нічого з того не вийшло.

Але все се мало потішало Данила - він хотів твердіше забезпечити свій край од Татар, а за-для того ще з 1246 року почав перемовлятися з Папою Римським Інокентієм, - бажав, щоб той скликав хрестовий похід на Татар. Та Папа хотів тільки пригорнути українсько-руський народ до латинської церкви, і хоч обіцяв Данилови і поміч усіх західніх державців, і королівську корону, одначе нічого не робив. Бачучи, що з тієї помочи нічого не буде, Данило залишив сю справу.

Року 1253 знову ся справа виринула: Папа видав булю (соборне посланіє) до усіх христіян Польщи, Чехії, Моравії, Сербії й Померанії, закликаючи їх до хрестового походу проти Татар, а до Данила вирядив послів з королівською короною; та Данило й сим разом не схотів прийняти тієї корони, бо не бачив ніяких наслідків од папської булі. Проте польські князі, а особливо мати Данилова - сама католицька прінцеса, вмовили його, і у 1253 р. у городі Дрогичині, підчас походу на Ятвягів, Данила коронував, без великої пишноти, без зїзду князів, папський легат Опізо, і Данило став зватися королем Руським. Але як Папа ніякої помочи проти Татар не подав, то й Данило нічого не зробив для справи Унії - тільки й осталося, що королівський титул.

Скажемо ще про те, який клопіт мав Данило з Татарами. Коли минуло чимало часу після находу Татар на Волинь та Галичину, народ став скоро заселяти край і, заспокоєний, узявся за свою роботу. Але у 1245 році Бату прислав до Данила своїх послів з грізним наказом: "Віддай Галич!" (Мабуть инший якийсь руський князь випросив у Батия Галич для себе). Засумував Данило і бачучи, що ще не здужає подолати Татар, як що вони прийдуть в його землі, одказав: "Невіддам Галича, а сам поїду до Батия", і в-осени виїхав у далеку дорогу. З Київа човнами подався він до Переяслава і там його стрів ханський "темник" (од слова "тьма" - начальник десятитисячного війська) Куремса і вирядив його аж у Сарай із своїми людьми. У хана Данило пробув три тижні. Хан ласкаво його прийняв і дав йому грамоту і ярлик на всі його землі: тоді Данило повернувся додому. Літописець каже: "Гірша лиха - честь татарська. Данило Романович, князь великий, що держить землю Руську - Київську, Волинську, Галицьку та инші, стоїть отеє навколюшки перед ханом, зве себе холопом, платить йому данину, боїться і грізного наказу мусить слухатися". Але Данило вважав, що краще так зробити, а-ніж на край свій накликати ізнову люте горе. Одначе Данилові важке було те підданство, і він завжди мріяв про те, яким-би побитом позбутися його. Через якийсь час (в 1253-4 рр.) Данило розпочав боротьбу з татарським воєводою Куремсою.

Довідавшись про те, що Данило поправляє та зміцняє городи свої, Куремса підступив до города Бакоти і був узяв його, та Лев, син Данилів, одібрав сей город назад; після того Куремса хотів був зруйнувати і Кремінець, але не подужав, бо трудно було доступитися до нього. Куремса був чоловік плохий і слабий, то не дуже й домагався городів Данилових, а як у 1260 році на його місце став другий воєвода, на призвище Бурандай, то він одразу зібрав велику силу Татар і пішов на Литву, а Данилові звелів, щоб він дав йому допомоги. Тоді Данило мусів послати йому на поміч брата свого Василька з військом, хоча й був у союзі та приязні з Литвою. У тому поході Татари, а з ними й Василько, багато попалили сіл і вигубили народу на Литві.

Але се нічого не помогло: на другий рік Бурандай звелів Данилові поруйнувати по городах усі кріпості, що він набудував. Данило не бачив ні звідкіль підмоги, мусів вволити його волю, і Лев порозкопував вали і позасипав рови, поруйнував кріпості у Львові, Данилові та Стожку, а Василько - у Кремінці, Лучську та Володимирі. Пропала вся довголітня робота Данилова.

Данило не довго пережив сю тяжку для нього подію, і у 1264 р. помер. Перед смертью він мабуть перебував у своїм улюбленім Холмі, бо там його й поховано, в церкві Богородиці, що сам збудовав. "Сей Данило був другим по Соломоні" - додає літописець, говорячи про його смерть.

Після смерти Данила зосталися: на Волині його брат Василько, у Галицькій і Перемишльській землі син Лев, у Теребовельській - другий син Мстислав і у Холмській та Белзькій - третій син Шварно.