Історія України-Русі, Том 1

Мстислав ІІ Ізяславич 1167-1169

Коли Великим князем київським став Мстислав, Новгородці прогнали од себе Святослава Ростиславовича і ніяк не хотіли приймати його до себе, а прохали Мстислава, щоб прислав до них свого сина. Мстислав довго змагався, але наостанці згодився й послав їм свого старшого сина, Романа. Сим покористувався Андрій Суздальський і наче допомагаючи Ростиславичові, зібрав инших невдоволених князів і з великою силою підступив до Київа. Мстислав не був готовий до війни, поміч з Волині не поспіла; три дні він бився, але не встояв і мусів тікати, покинувши Київ. 8-го марця 1169 року, на другому тижні великого посту, зявилися спільники у Київі. Як дика орда лютували Суздальці у городі. Два дні - оповідає літописець - грабували вони й палили будинки, мордували городян, жінок їх та дівчат забірали з собою, старих та дітей убивали без жалю, обдирали церкви та манастирі, забірали ікони, книжки, ризи, дзвони. Настала у Київі велика туга, смуток і сльози. Не раз досі брали Київ усякі князі, але не руйновали; тепер брав його тяжкий ворог на те, щоб його знищити, зруйновати, ослабити.

Андрій зробився Великим князем, але не остався у Київі, а подався до свого Володимира на Клязьмі, де йому вільніще було князювати, а в Київі залишив свого меншого брата Гліба (Переяславського). З того часу Київ вже на віки перестав бути осередком політичним - не був вже більше столицею Української землі, і хоч князі й здобували його собі, то тільки через те, що він, хоч і зруйнований, а все ж був найкраще місто з усіх городів українських. З того ж таки часу правобічна Україна горнеться до князів Галицьких, що вбилися тоді в силу, а північна Русь починає своє осібне життя, шириться і міцніє, бо й умови були для того щасливі (хто там поквапиться на той холодний та бідний край!), а найбільше через те, що північні князі прибрали все громадське й політичне життя до своїх рук, не даючи найменшої волі людям. Се як раз було до души північним Словянам. Українці були тоді, як і тепер, не такої вдачи: їм здавна люба була воля і в домашньому, і в громадському житті; вони не терпіли ніякого гніту, а хотіли, щоб усі були рівні та вільні.

Ото-ж ще з того часу північна Русь зовсім одрізнилася від Руси-України і починає зватися спочатку "Великим Князівством Московським", а далі - царством Московським (од столиці Москви, що збудував Юрий у 1147 році).

Після того погрому Київа, що вчинив Андрій із Суздальцями, а трохи згодом брат Андрія Всеволод, північна Русь, чи Великоросія, як її стали звати пізніще, і Україна живуть кожна своїм осібним життям, мають осібну свою історію, свої звичаї, порядки, свою осібну мову й письменство і аж в кінці XVIII століття, більше ак через 600 літ, знову більша частина України починає жити спільним державним життям з Великоросією. А яке було життя України за той час - чи добре, чи лихе - і до чого довело її спільне життя з Великоросією, або Московщиною, будемо бачити далі.