Історія України-Русі, Том 1

Володимир Великий 980-1015

За Володимира, а потім ще за сина його Ярослава, держава Київська була найславнійша й найсильнійша за ввесь час. Ставши київським князем, Володимир позбірав усі українські землі та й инші, що до Київа належали, приборкав неслухняні землі, що не хотіли йому коритись і прилучив де-які нові, дальші. Так знаємо з літописи, що він ходив походом під Карпати, в теперішню Галичину, і забрав назад од Поляків українські міста Перемишль, Червень та инші на західньому пограниччю держави. За сі пограничні міста завжди була колотнеча Русинів з Поляками: Поляки підгарбували їх під себе, а київські князі йшли та одбивали. Так само мусів Володимир забрати назад свої землі і на Побужу, що підбили були Ятвяги (литовське племя). Певно під час тих походів заглянув Володимир і на полудневе згіря Карпаття, де тепер угорські Русини, бо воно теж належало до Київської держави. З тих часів ото задержалося у закарпатських Русинів наймення "Русин", "Руснак".

Приборкав Володимир і Вятичів та Радимичів, що були перестали слухатися його, ходив походом на Волзських Болгарів, але мабуть не мав великого там щастя. Літопись, згадуючи про сей похід, додає, що Добриня (дядько Володимира) так сказав Володимиру: "Я оглянув взятих в полон Болгарів - вони в чоботях (то б то великі пани, як на нас), дани нам давати не будуть - лучче шукаймо "лапотників" (таких, що в личаках ходять). За кілька літ Володимир мав уже величезну українсько-руську державу, що сягала від гір Карпатських до Кавказу, а на півночи до Волги, до великих озер, що недалеко теперішнього Петербурга. На місце бояр і намісників по великих городах по тих землях Володимир посадив своїх синів: він мав багато дітей, бо мав багато жінок. Так от в Новгороді посадив Вишеслава (потім Ярослава), в Пскові - Судислава, в Полоцьку - Ізяслава, в Смоленську - Станислава, у Турові (в Дреговицькій землі) - Святополка, в Володимирі (на Волині, певно разом з карпатською Русю й польським пограниччям) - Всеволода, в Тмуторокани (Полоне, кримські та кавказькі волости) - Мстислава, в Ростови (в землі давнішої Мери) Ярослава (потім Бориса), в Муромі (по Оці) - Гліба. Сам Володимир мав в своїх руках землі Полян, Сіверян, Радимичів та свіжо приборканих Вятичів. Тепер уже Київська держава була міцно звязана, бо була в руках одної князівської родини, хоч і тут бувало не без того, що той або инший син перестане слухатися й повстане проти батька. Се зробив наприклад Святополк, а пізніш Ярослав.

Але не тільки сим Володимир звязав усю державу, що порозсажував скрізь своїх синів - він захотів звязати її звязею иншою, добровільною, щоб городи та землі корилися київському князеві не тільки з страху перед його дружиною, але щоб бачили свою користь, свою вигоду з того, що належать до Київа. Для того він старався придобрити собі громаду: закликав на нараду громадських "старців"- людей старших, поважніших; крім того робив дуже часто бенькети й на них скликали людей з ріжних городів, усих прихожих годував та поїв. Обдаровував усячиною людей бідних, калік, сиріт. А з того всього пішла скрізь про нього слава, як про князя "ласкавого", прозивали його "ясним сонцем".

Але найважніщим ділом Володимира було те, що він завів на Руси христіянську віру. Правда, ще й перед Володимиром були на Руси христіяне; так от князь Аскольд був христіянин, за князя Ігоря була вже навіть у Київі церква св. Ілії, бабка Володимира Ольга була христіянка. Але Володимир задумав охрестити всю державу. Він добре розумів, що для державного життя христіянство матиме величезну вагу, бо сю віру заводить сам князь, правительство; духовенство буде держати руку князя, научатиме людей коритися князеви та шанувати його. З христіянством прийде на Русь освіта, наука і се ще дужче гуртуватиме людей коло Київа, столиці київської держави. Де-ж було позичити того христіянства? А певно, що у Візантії. В ті часи Візантійська держава для усих дрібніших та менш культурних народів здавалася чимсь величнім, якимсь немов світилом небесним і коли воно кине хоч проміньчик світла на якийсь "варварський" нарід, то то вже велика честь і слава для нього. Усі хилилися тоді перед величністю Візантії, бо й справді культура в ній була тоді висока. Ото-ж і Володимир захотів перейняти багато дечого з Візантії, щоб підняти силу й повагу своєї держави. Але переймаючи всячину, не міг він не перейняти звідти й христіянства. А тут як раз і добра нагода трапилась: грецькому імператорови Василєви сталася скрута, бо збунтовались проти нього його-ж війська. Він удався за поміччю до Володимира, а той одказує: добре, помочи дам, тільки оддаси за мене свою сестру Анну. Се була тяжка умова для імператора: де-ж таки, оддати "порфирородну доньку порфирородного імператора" за якогось північного варвара! Але не було иншої ради, і імператор згодився, тільки зажадав, щоб Володимир охрестився. Володимир теж згодився на се, пішов на поміч імператорови і врятував його. Але коли лихо минуло, імператор не додержав слова: не оддав за Володимира своєї сестри. Тоді Володимир вирушив походом у Таврію й там обложив грецький город Корсунь (недалеко теперішнього Севастополя). Се було року 988.

Греки заперлися у городі і так добре оборонялися, що Володимир, як не силкувавсь, нічого не міг їм заподіяти. На той час якийсь корсунянин Анастас чогось зрадив своїм і кинув до Володимирового стану стрілу із написом: "На схід сонця од города є криниця, а з неї проведена вода у город: одведи воду, і здобудеш місто". Так Володимир і зробив. Через згату мусіли корсунці оддати свій город, і Володимир увійшов у нього.

Тоді візантійський імператор побачив, що треба додержати обіцянки. Він вблагав свою сестру поїхати у Корсунь і одружитись із Володимиром, хоч вона дуже того не хотіла й казала, що їй смерть краща, ніж отой нелюб. Та проте послухалась брата й поїхала. Там у Корсуні й відбулося весілля її з Володимиром, а Корсунь Володимир вернув Грекам немов дарунок за жінку. Де саме охрестився Володимир, напевне не знаємо, але найскоріш таки у Киіві, і то ще перед походом на Корсунь.

Незабаром після того Володимир, покликавши з Візантії митрополита та священиків, став заводити христіянство в своій державі - перш за все у Київі. Літописець оповідає, що грецький митрополит з священиками похрестили людей у Дніпрі: матері й батьки держали малих дітей на руках. Як скінчилась церемонія, усім новохрещеним понадівали хрести. Після того пішли священики по инших городах та деяких селах хрестити людей.

Сам Володимир тим часом пішов на Волинь, куди приїхав до його єпископ (архиєрей) і вони там теж заводили христіянство. На Волині князь збудував город і назвав на своє імя Володимиром (Волинським), а в ньому постановив церкву пресвятої Богородиці. Так ширив Володимир нову віру, але ще довго, більш як 300 літ після нього, було ще багато в Київській державі людей, що держалися своєї старої прадідівської віри.

Багато мав клопоту Володимир з Печенігами. В кінці Х віку та на початку XI вони безнастанно нападали на Полянську землю й робили величезну шкоду. Про ті печенізькі войни чимало оповідає найдавніща літопись так, як розсказували про те старі люде.

Одного разу, говорить літопись, Печеніги прийшли під Київ, і Володимир вийшов проти них з своєю дружиною; обидва війська зійшлись і стали одно проти одного на річці Трубежі, але ніхто перший не хотів переходити її. Тоді печенізький князь став на тім боці, на крутім березі і почав гукати на Володимира. Як Володимир вийшов, то печенізький князь сказав йому: "як ми маємо воювати та вбивати людей своїх, висилай краще, кого хочеш, з дружини своєї, - нехай побореться із силачем моїм; як що твій поборе, то ми підемо собі у свої степи й три роки не займатимемо вас; а якщо подужає мій, то ми три роки будемо грабувати землі ваші. Володимир пристав на се і повернувшись до свого табору, зібрав раду та почав питати, чи не знає хто такого чоловіка, що зміг би подужати Печеніга. Вийшов тоді до князя дідок один та й каже: "у мене пятеро синів, князю; чотирі у твоїй дружині, а пятий, найменший - Микита, чинбарює дома, бо з його вийшов добрий кожумяка: той піде боротися, бо сильно дужий". Покликали до князя того Микиту кожумяку, і схотів князь уперед спробувати його силу. От привели бугая, дуже роздратували його, і став той бугай ревти та ганятися за людьми; розігнавшись, він був кинувся на князя. Тоді підскочив до нього Микита, ухопив його збоку за шкуру та й спинив його, аж вирвав з мясом шматок шкури, скільки захопив у жменю. Князь був дуже радий, що знайшовся такий силач, і на завтра звелів йому вийти боротися. З ранку зійшлися обидва війська, а на середину вийшли борці. Печеніг - великого зросту чоловік, собою дуже страшний, - засміявсь з Микити, бо то був росту невеличкого, але кремязний чоловяга. Счепилися борці, й згріб Микита того Печеніга у оберемок, та так здавив його, що той і помер у його в обіймах. Тоді кинув ним мертвим об землю, та й наступив ногою наголову. Зраділа й загомоніла Володимирова дружина, а Печеніги, перелякавшись, стали тікати. На місці тому, де вони боролися, постановив Володимир город і найменував його Переяслав, себ-то місце, де він перейняв славу од Печенігів. Таку легенду переказує літопись.

Другого разу ізнов Печеніги прийшли в Полянську землю і напали на город Васильїв (тепер Васильків), що Володимир назвав його так на своє христіянське імя. У тому Васильїві раніш, як ще Володимир був поганином, були його тереми, а в них жили його жінки. Володимир вийшов проти Печенігів з невеликою дружиною, але Печеніги її розбили, а сам князь ледве втік.

Ще одну легенду переказує літопись - про те, як Печеніги не могли взяти города Білгорода (недалеко од Київа, тепер село Білгогородка). Він був добре обгорожений, і одразу взяти його було не легко, то Печеніги облягли місто й хотіли взяти його голодом. Довго так сиділи вони кругом города, а місто усе не піддавалося. Обридло Печенігам те сидіння й вони послали своїх послів сказати, щоб городяне піддалися їм, бо все одно вони замучать їх усіх голодом та згагою. Тоді Білгородці одказали їм таке: "завтра ми пришлемо до вас десять своїх чоловіка у заставу, а ви пришліть нам десять своїх, щоб вони подивилися, чому ми вам не піддаємося й ніколи не піддамо міста". На раді-ж, що була перед тим у Білгородців, один дідок присовітував їм от що зробити: "зберіть, каже, із кожної хати хоч по жмені вівса та пшениці, а в кого нема, то хоч висівок яких, та все те несіть до мене". Назбірали - де хто що знайшов, та й поприносили; із усього того наварив дід кисілю й звелів викопати глибоку яму; у ямі на дні поставив він великий переріз і всипав туди той кисіль; зверху опорядили ту яму, наче криницю, і поставили журавля з цебром. Так само зробили й другу яму, тільки у переріз всипали меду, що знайшли у княжім льоху й розвели його водою. Як прийшли печеніжські посли, то Білгородці повели їх до тих криниць і з однієї витягли кисілю, а з другої - меду, та й кажуть: "Дивіться самі: чого ми маємо піддавати вам місто, коли земля дає нам і харчі й питво!" Здивувалися Печеніги, насипали того кисілю й меду у кухлики тай понесли до свого князя й розказали йому, що ось яке диво є у сьому городі. Повірив князь, випустив білгородських заручників, зняв облогу з города й подавсь у степ.

Багато клопоту мав Володимир з сими Печенігами. Давніще Полянська земля з полудня мала городи по річці Роси, а тепер довелося Володимирови сипати вали та ставити городки ближче до Київа - по річці Стугні та Ірпеню (на р. Ірпеню він зміцнив отой Білгород, що про нього була мова). Так само й з лівого боку Дніпра, щоб забезпечити себе од Печенігів, понасипав Володимир валів і понаставляв городків три ряди - по річках Сулі, Трубежу й Сейму. А щоб ті городки не стояли пусткою, то Володимир сажав там людей з инших північних українських та білоруських земель.

Володимир, після того як охрестився, не ходив вже в далекі походи, а дбав про спокій і порядок в своїй державі та ще одбивався до Печенігів. Жив у злагоді з царями візантійськими, бо таки доводився їм родичем по жінці; так само був у миру із польським князем Болеславом Хоробрим, з угорським Стефаном та чешським Ольдрихом.

У Володимира од ріжних жінок було, крім дочок, дванадцятеро синів. Од Рогніди був у нього син Ізяслав. Як вже була мова попереду, Рогніду Володимир узяв собі силомиць, убивши її батька і братів. Сього не могла вона йому по смерть свою забути і все дожидалася тільки нагоди, щоб помститись за батька свого. Раз у-ночі - оповідає літописець - як Володимир спав, вона ніби-то підійшла до його ліжка й мечем хотіла зарубати його, але він прокинувся й вхопив її за руку. На другий день Володимир звелів їй одягти дороге убрання й дожидатися його. Вона догадалася, що князь хоче покарати її на смерть і прибравшись, вивела із собою за ручку малого сина свого Ізяслава, котрий держав у рученятах меч. Скоро увійшов Володимир, підступив до його маленький Ізяслав і промовив: "Батьку, ти тут не один!" а Рогніда сказала, показуючи на сина: "хоч ти й вбєш мене, так за мене є кому помститись!" Володимир пішов і порадившись з дружиною своєю, пустив Рогніду од себе й оддав їй батьківщину, город Полоцьк, де вона жила із сином своїм до смерти. Ізяслав зоставсь у Полоцьку і почав собою осібний рід Полоцьких князів. Инших синів своїх, ще за життя, Володимир порозсажував по всій державі (де саме - була мова раніш). Умираючи, він покинув в руках синів величезну київську державу.

Помер Володимир 15 липня (юля) 1015 року, у селі Берестові, де тепер стоїть Печорська Лавра. Поховали його у Десятинній церкві, поруч з жінкою Анною, що вмерла кілька літ раніш. Його, так само як і бабку його, княгиню Ольгу, православна церква почитує за святого.