Історія української мови

3. Середньоукраїнська доба, постання й занепад руської літературної мови ранньомодерної доби (1349-1798)

Згідно з найбільш поширеними науковими традиціями, нова доба української мови, а саме «середньоукраїнська доба» (або, переважно в українській науці: «староукраїнська доба»), починається з середини 14 ст., коли після занепаду давньоруських держав (остаточно 1349 р.) українські землі ввійшли в склад Великого князівства Литовського (більшість українських земель, разом з білоруськими) та Королівства Польського (Галицька Русь, Західне Поділля, Белзька земля, Холмська земля) й на відміну від російських земель опинилися в зоні потужних культурних впливів з Західної Європи.

У землях, що належали Польщі, мовою діловодства стала латина, натомість у Великому князівстві Литовському «руська мова» («руський язик») не перестала слугувати мовою адміністрації й судочинства; вона також стала офіційною мовою сусіднього Молдавського князівства.

У царині релігії далі вживалася церковнослов’янська мова (української редакції), яка зі зламу 14 і 15 ст. зазнала реформ за болгарськими й сербськими зразками, що призвело до додаткового збільшення відстані між мовою літургії з одного боку, та народною й канцелярською з другого (т. зв. «Другий південнослов’янський / Другий церковнослов’янський вплив»).

Універсал короля Сигізмунда III з нагадуванням шляхті та всім жителям Речі Посполитої, а також урядовцям Київського, Брацлавського і Волинського воєводств про відкладення розгляду в судах усіх справ з брацлавським підкоморієм Лавріном Пісочинським до звільнення його від депутатських обов'язків щодо укладання миру з Австрією. 1589 р., 20 травня.

ЦДІАК України, ф. 220, оп1, спр. 73. Мова староукраїнська. Пергамен

Другий аркуш Октоїха, 1491 р. (з друкарні Ш.Фіоля)

«Руська мова» в діловій сфері була інколи ближчою до української, інколи ближчою до білоруської мови, при цьому в багатьох документах виявляла яскраві риси надрегіональності (адже не всі прикмети народних мов фіксувалися на письмі).

За середньоукраїнської доби в учених колах розвилося усвідомлення різноманіття слов’янських мов («руська» й «московська» мови зазвичай вважалися різними, дивись граматику Arclicae horulae Адама Богорича 1584), хоча погляди про існування лише однієї слов’янської мови з різними діалектами були доволі поширені аж до 19 ст. (ще Я.Коллар 1837 р. писав про діалекти слов’янської мови).

У Московії мову документів з українських земель зазвичай називали «литовською» або «білоруською», лише з часів Петра І «малоросійською».

Упродовж 16 ст. українські й білоруські землі потрапили під вплив Реформації, яка дала величезний поштовх розвиткові української культури загалом та української мови зокрема.

Водночас перші друковані видання, що були призначені для «русинів» (білорусів та українців), починаючи з краківських видань (етнічого німця) Ш.Фіоля 1491 р., означили запровадження цілком нових форм спілкування, причому друкування «руських» книжок (друки Ш.Фіоля були церковнослов’янськомовними, це саме загалом стосується й друків білоруса Ф.Скорини, 1517), як і в інших спільнотах, суттєво посприяло подальшій розробці надрегіональних і тенденційно одноманітних мовних норм.

З 2-ї половини 16 ст. — зокрема з 1569 р., внаслідок Люблінської унії практично всі українські землі опинилися в складі польської частини новоствореної Речі Посполитої (окрім закарпатських, які вже з середньовіччя входили в склад Королівства угорського, та Буковини — частини Молдавського князівства). Тоді польська мова, яку польські інтелектуали лише щойно перетворили на одну з потужних європейських культурних мов ранньомодерної доби, дедалі міцніше впливала на українську (й білоруську), зокрема на ту літературну «руську мову», яка протягом 16 ст. постала на основі традиційної ділової мови.

Приблизно між 1570 та 1670 рр. ця «руська мова» часто була фактично тотожною з польською мовою щодо лексики й синтаксису, проте фонетика / фонологія й флективна морфологія [словозміна] стояли на «руському» підґрунті, а кирилиця підкреслювала цю «руськість» та була її виразним символом.

«Руська мова», що нею користувалися в багатьох жанрах, зокрема і в релігійних (Пересопницьке Євангеліє 1556-1561), була ґрунтовно опрацьованою літературною мовою й як така доволі далекою від справжньої «народної» української (та й білоруської) мови, якою розмовляли мешканці українських земель, і яка віддзеркалена лише в поодиноких творах, наприклад в інтермедіях Я.Ґаватовича (1619). Вона таки вважалася світською «простою» мовою (мабуть, катка з німецького «gemeine Sprache»), на противагу церковнослов’янській.

Пересопницьке Євангеліє. 1556-1561 рр. Сторінка з ініціалом.

Острозька Біблія. 1581 р. Сторінка із заставкою та ініціалами.

Універсал гетьмана Івана Мазепи чернігівському і новгород-сіверському архієпископу Лазарю Барановичу з дозволом будувати склозавод на р. Білиця сотні Новгородської полку Стародубського на кафедральних ґрунтах. ЦДІАК України, ф. 133, оп. 1, спр. 116, арк. 1. Мова староукраїнська

Під тиском польської Контрреформації українські й білоруські інтелектуальні еліти, які зорганізувалися в братських школах, працювали не лише над «руською», але й над «священною» церковнослов’янською мовою. З 2-ї половини 16 ст. саме українські (частково й білоруські) землі стали наймогутнішим центром церковнослов’янської культури, де було створено початки нової доби в історії церковнослов’янської мови (Острозька Біблія 1581 — перша повна друкована церковнослов’янська Біблія), «Грамматіку словенску» та «Лексис, Сирѣчь реченїя, Въкратъцѣ събран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) діале(к)тъ истол(ъ)кованы» Л.Зизанія 1596 р. та надзвичайно впливову граматику церковнослов’янської мови М.Смотрицького (1619).

«Золотий період» руської мови ранньомодерної доби закінчується у часи «Руїни» після козацького повстання на чолі з Б.Хмельницьким. У Гетьманщині (Українській козацькій державі) руська мова надалі функціонувала як мова адміністрації, аж поки російська канцелярська мова не стала її заміняти з 1720-х років.

Українські вчені, зокрема вихідці зі створеного 1632 р. Київського колегіуму (згодом Києво-Могилянської академії), стали провідними культурними діячами в Росії, зокрема й письменниками російського бароко. З 2-ї половини 17 ст. до 1720-х років російська мова загалом була під сильним впливом української (а також польської й білоруської) та українсько-церковнослов’янської.13

Проте впродовж 18 ст. сама українська мовна культура в Російській імперії занепадала, збереглися лише рукописи, в яких українська мова зазвичай вживалася в гумористичному контексті. На територіях, що залишилися в складі Речі Посполитої, «руська мова» з 1696 р. офіційно перестала бути мовою адміністрації, загалом вона зберігалася лише у царині катехетики14, гомілетики15 й церковних пісень (це саме стосується земель Угорського королівства, куди потрапляли літературні твори з північніших територій).

Щодо внутрішньомовного розвитку середньої доби, варто вказати на: постання довгих приголосних у формах на кшталт знання [знанн’:а] < знан’jа в багатьох частинах українськомовного ареалу; нові приголосні, що постали перед голосними на початку слова («протетичні» голосні): она, улиця > вона, вулиця); вставлення и, і у формах, що мали складотворчі плинні голосні (це р і л, тут зокрема р): крвавий > кривавий, на периферії кирвавий, кервавий; огублення твердого л наприкінці складу (читав супроти читала); остаточне ствердіння всіх шиплячих (натомість за винятком певних позицій зберігається м’якість ц’); перехід голосних, що постали з ѣ, та голосних у нових закритих складах > і; збіг о й у та е й и в ненаголошених складах; запровадження нового фонологічного ґ переважно внаслідок позичання лексем з польс. мови (ґрунт, ґанок); поява ф головно в запозиченнях з польс. (фальшивий); поява нових звуків (нових «африкат»)16 дж, дз (джерело, дзвінок); втрата двоїни;17 подальша перебудова й спрощення іменникової системи; поширення категорії назв істот; втрата іменникових прикметників та поширення усічених закінчень (добрая, доброє, добриї > добра, добре, добрі; запровадження форм нових неозначених форм дієслова на кшталт могти (замість мочи) та 1-ї особи однини можу (замість могу); постання дієприслівників; поширення орудного відмінка в предикаті, поширення конструкцій з предикатом на -но, -то з об’єктом у знахідному відмінку (як-от приставника оскаржено, 1556) тощо.

13 Серед російських запозичень з цих мов є такі: рос. «порядок», «причина», «доступ», «строгий», «если», майбутній час на кшталт «буду знать» і багато запозичень з німецької, латинської й інших романських мов, що потрапили в російську мову через польск., укр. і білорусь. мови вже до часів Петра I («рынок», «аптека»...).

14 Катехизистичний метод — навчальна методика за допомогою навідних питань у релігійній освіті 17-18 ст.

15 Гомілетика — теорія і практика створення проповідей.

Поученіе христіанское, си єсть Катехизм вкратці собранный. — Почаїв: Друкарня Успенського монастиря, 1790. — [40] арк.; 8°.

Щодо лексики, багато слів потрапили в укр. мову переважно з польськ. мови (хлопець, бидло, міцний) або через неї (латинського походження: статут, адміністрація, школа; німецького походження: варто, дах; чеського походження: брама, власний); також було запозичено багато тюркізмів (козак, килим); дуже мало слів запозичено з литовської мови (клуня, скирта).

За середньоукраїнської доби на територіях, де селилися козаки (від Наддніпрянської України до Слобідської України й Кубані), сформувалися, як нові мішані діалекти, вкрай однорідні південно-східні діалекти української мови, які пізніше (у 19 ст.) було взято за основу нової української літературної (стандартної) мови.

16 «Африкати» — складні приголосні звуки.

17 Давня слов’ян, мова мала не лише однину й множину, але й так звану двоїну, що означала будь-що, що було наявне в парі. Деякі слов’янські мови зберегли двоїну до наших днів, зокрема словенська й верхньо- та нижньолужицькі мови. В українській мові, зокрема в діалектах, є залишки двоїни, див. інколи вживане досі зворот лві слові.