Історія української мови

2. Давньоукраїнська доба, давньоукраїнські діалекти, руська й церковнослов’янська писемні мови середньовічної Русі (988-1349)

Відколи Русь за Володимира Святославича прийняла християнство, південнослов’янська за походженням церковнослов’янська мова так само, як скрізь, де вона була в ужитку, прийняла певні прикмети місцевих слов’янських діалектів. Вона залишалася відносно «чистою» лише в списках (ще «чистіших») зразків.

В українському мовному ареалі вона розвилася у «церковнослов’янську мову української редакції» (науковий термін).

Поряд з церковнослов’янською писемністю в світській сфері склалася писемність на основі місцевих слов’янських діалектів, що дала початок новій добі в історії української мови, яку ми називаємо «давньоукраїнською» (стосовно українських земель) або «давньоруською» стосовно усіх земель Русі.

Обидва глотоніми9 «давньоукраїнська» та «давньоруська» — сучасні терміни, оскільки вислів «роусьскыи языкъ» у ранніх середньовічних джерелах стосується лише варягів-скандинавів та їхньої мови (при цьому «языкъ» зазвичай означає «народ»), зокрема щодо назв дніпрових порогів у творі «Про управління імперією» візантійського імператора Константина VII Багрянородного середини 10 ст., аналогічно у «Руській правді», де «русинъ» протиставляється «словенину».

Руська Правда. Аркуш Синодального списку. 1282.

9 Глотонім — назва мови.

Лише на пізнішому етапі існування середньовічної Русі (коли саме, невідомо, але до кінця 12 ст.), «руський» починає означати «житель, Русі»; лише на ще пізнішому етапі (коли саме, невідомо), «роусьскыи» починає означати слов’янські мовні різновиди (перші приклади з письменства взагалі походять лише з 13 ст.). Раніше вони в джерелах просто так і називаються: слов’янськими.

Внутрішньослов’янську мовну ситуацію середньовічної Русі (на Русі жили не лише слов’яни), яка постала, починаючи з прийняття писемності, можна описати приблизно так:

Слов’янськомовні мешканці середньовічної Русі розмовляли своїми місцевими діалектами (про ці діалекти найкраще свідчать найбільш побутові тексти, зокрема берестяні грамоти, які, на жаль, переважно збереглися з неукраїнських земель; таких суто побутових текстів доволі мало).

У їхньому письменстві співіснували дві мови:

• у сфері релігії — церковнослов’янська мова східнослов’янської (в українськомовному ареалі конкретніше: української) редакції. У «найчистішому» вигляді — там, де існували зразкові тексти зі слов’янського Півдня (зокрема з середньовічної Болгарії);

• у світській сфері писемна мова на народному підґрунті, якій були притаманні певні риси «койне»10 за зразком мови Києва, наприклад у царині права й адміністрації («Правьда Роуськая» 11-12 ст., Мстиславова грамота 1130).

Усі названі мови зазвичай просто називалися «словѣньскыи языкъ», та вони очевидно вважалися різновидами однієї мови; у деяких жанрах вони вживалися в сильно змішаному вигляді, — зокрема у літописах.

Щодо внутрішньомовного розвитку давньоукр. доби, найважливішою зміною була втрата згаданих вище ь, ъ («єрів»), які протягом 12 ст. остаточно зникли або розвинулися в інші голосні (у звичайних позиціях в о, е: сънъ, дьнь > сон, день (ден’) (але родовий відмінок сну, дня). Унаслідок цих процесів постали нові закриті склади, що в них голосні о та е перетворилися в інші голосні, результатом чого є сучасні чергування на кшталт стіл, столу та шість, шести; у давньоукр. рукописах цей процес відображений (на відміну від інших давньоруських) у написанні так званого «нового ятя» (тобто ѣ замість етимологічного е в відповідних позиціях, напр. камѣнь).

Мстиславова грамота. Бл. 1130 р.

10 Койне (з грецької) — загальновживана мова або така, яка є зрозумілою для багатьох.

Іншими важливими фонетичними процесами були заміна кы, гы, хы > ки, ги, хи, яка не охоплювала південноукр. діалектів, а згодом стала непомітною внаслідок розвитку ы, и (i) > и (з 2-ї половини 13 ст.); постання г (h) з давнього г [ґ] (поширення «гекання»), початки ствердіння губних приголосних та р (у певних позиціях і по-різному по діалектах).

Щодо морфології (граматичних словоформ), на особливу увагу заслуговує розвиток дієслівних форм, зокрема постання нових форм наказового способу з ѣ (замість и) в дієсловах на -ити, див. хвалѣте (хваліть!) постання нового закінчення -мо в формі 1-ї особи множини теперішнього часу дієслова бути: єсмо, яке згодом поширилося на всі дієслова (звідки суч. укр. знаємо); поширення нового скороченого закінчення -ш (< -ши) в 2-й особі однини теперішнього часу та поступова втрата певних часових форм (зокрема, простих форм мунолої доби, «аористу» та «імперфекту»,11 які наприкінці давньоукр. доби вже вживалися лише в церковнослов’ян. контексті.

За давньоукр. доби церковнослов’ян. мова дала укр. мові слов’ян. христіанську термінологію (воскресіння, празник, спаситель), включно з запозиченнями з грецької мови (ангел, ікона, є й інші запозичення з грецької, див. корабель)12; чимало запозичень надійшло з тюркськомовних народів (каган, болярин, лоша, ім’я Борис тощо), а деякі з германських (якір, ім’я Ольга).

Давньоукраїнський період розвитку місцевої мови тривав приблизно до середини 14 ст.

11 Див. давні форми быша. бяху. які трапляються дуже часто в церковнослов’ян. Біблії.

12 На відміну від сучасної російської мови, яка з походження є фактично сумішшю церковнослов’ян. і питомої російської мови (та й містить чимало запозичень з інших мов), українська мова має порівняно мало запозичень з церковнослов’ян.