Історія української мови

УКРАЇНСЬКА МОВА — одна з 30-40 найбільш поширених мов світу, державна мова в Україні, мова українських меншин у багатьох країнах світу. Загальна кількість носіїв української мови дорівнює приблизно 40-45 млн, відповідно ця мова посідає 2-ге або 3-тє місце серед слов’янських мов щодо кількості мовців (на першому місці російська мова, на другому — українська або польська.).

Як слов’янська мова, українська належить до сім’ї індоєвропейських, поряд з романськими, германськими, кельтськими, грецькою, албанською, вірменською та (найближче спорідненими зі слов’янськими) балтійськими мовами.

На підставі деяких спільних генетичних рис українська мова з початків наукової славістики в 19 ст. класифікується як член групи східнослов’янських мов (разом з білоруською й російською), яка протиставляється групам західнослов’янських (польська, кашубська, верхньо- та нижньолужицькі, словацька, чеська) та південнослов’янських (словенська, боснійсько-сербсько-хорватсько-чорногорська; македонська й болгарська) мов (тут не наводимо вимерлі індоєвропейські та слов’янські мови).

Але це протиставлення сьогодні вже є радше даниною традиції. Хоча класифікація української мови як «східнослов’янської» прийнятна й досі, сучасне мовознавство інтерпретує її вже інакше, ніж у рамках ранішої теорії генеалогічного дерева. Тоді українська мова описувалася як відгалуження праіндоєвропейського дерева й праслов’янської (можливо, через прабалтослов’янську) та прасхіднослов’янських гілок.

Але на сьогодні остаточно спростовані теорії про «давньоруську мовну єдність». Уже за часів середньовічної Русі протоукраїнські діалекти відрізнялися від проторосійських.

1. Загальнослов’янська доба й протоукраїнські діалекти (600-988 рр.)

Згідно з найпереконливішими сучасними теоріями, вкрай одноманітна праслов’янська мова (Proto-Slavic), яку можна умовно реконструювати на підставі найдавніших запозичень з неї до сусідніх мов і навпаки (включно з назвами осіб і місць), а також на підставі порівняння слов’янських мов, розпалася близько 600 р. н. е., тобто вже після великого розселення слов’ян по Східній, Центрально-Східній та Південно-Східній Європі.

Згодом до 1000 р. н.е. сформувалися діалекти все ще мало диференційованої «загальнослов’янської» мови (Common Slavic).

Пізніше ці діалекти як «протодіалекти» (включно з протоукраїнськими (Proto-Ukrainian, згідно з Ю. Шевельовим) лягли в основу сучасних слов’ян. мов. Слов’ян. діалекти на території середньовічної Русі відрізнялися найдавнішими властивостями, що постали у слов’янськомовному ареалі після 600 р. н. е., напр.: розвитком приголосних kg> ц´, з´, с´ перед так званим «другим ятем» (ѣ2)1 та новим (i2) (ці голосні переднього ряду постали після спрощення («монофтонгізації) дифтонгів (двозвуків), зокрема *oj2 > ѣ2(давньоновгородське кѣл- супроти цѣл- деінде, пор. суч. укр. цілий),3 розвитком приголосного х між голосним переднього й голосним непереднього ряду (давньоновгородське вьхо супроти вьсе деінде (у західнослов’ян. мовах вьше) (пор. суч. укр. усе, польське wszechświat), розвиток давніх груп tldl, які збережені в західнослов’ян. мовах (пор. суч. польс. wsiedli) та в давньопсковському діалекті перейшли в кл, гл (пор. давньопсковське въсѣгли < въсѣдли), а в інших східнослов’ян. (і південнослов’ян.) діалектах спростилися в л, див. суч. укр. усіли, розвиток ь, ъ4 (<ї, й) також перед у проторосійських діалектах, на відміну від усіх інших слов’ян. мов і діалектів, пор. рос. бей, мой, дурной супроти укр. бий, мий, дурний тощо.

Саме тому припущення щодо «прасхіднослов’ян.» (або й «праруської») мови необґрунтовані. Спільність певних прикмет насправді типова для всіх східнослов’ян. діалектів, але й там є окремі винятки: напр., е- > o- на початку слова в певних умовах (один) супроти > je-, e- в інших слов’ян. діалектах (польс. jeden, хорват. jedan, болг. един тощо) (з деякими діалектними особливостями), розвиток давніх груп CeLC, CoLC5 (*serda, *gоrdъ, *melko, *volsъ), див. середа, городъ, молоко, волосъ у східнослов’ян. діалектах (цей типово східнослов’янський процес називається «повноголоссям», є винятки) супроти форм з перестановкою («метатезою») в інших слов’ян. мовах: sreda/srědagrodъ/gradъ, mleko/mlěkovlosъ/vlasъ, заміну довгих прикметникових закінчень займенниковими (добраєго, добрааго > доброго) тощо.

1 «Ять» — окремий давній слов’янський голосний, який в усіх слов’янських мовах згодом перейшов в інші голосні: в укр. стандартній (літературній) мові, як і в більшості укр. діалектів, в і, у російській стандартній мові, як і в більшості рос. діалектів, в е. Див. давнє тѣло > укр. тіло, рос. тело. Перший ять — це з походження довге *ē, а другий постав з дифтонгу (двозвуку) *ој.

2 Знак «*» означає, що певна форма не засвідчена в текстах. Ідеться про так звані «реконструйовані» форми (тобто, мовознавці виходять з того, що такі форми існували, на підставі наявних мовних даних).

3 Цей розвиток називається «друга палаталізація задньоязикових приголосних». Один з її слідів в українській мові — чергування на кшталт рука, на руці.

4 У давній мові це не м’який і твердий знаки, але так звані «єри»; ішлося про дуже короткі голосні, які згодом або зникли або перейшли в звичайні голосні, залежно від позиції, див. розділ про давньоукраїнську добу.

5 Це означає групи: приголосний + голосний е або о + «плинний приголосний» (л або р) + приголосний.

Остромирове Євангеліє. 1056-1057 рр. Сторінка із заставкою та ініціалом

Іншими важливими внутрішньомовними змінами, що відбулися в протоукр. діалектах загальнослов’ян. мови, були: постання носових голосних та їх дальший розвиток > ’a, у; розвиток м’яких приголосних з приголосних перед (звідки писати, пишу, ходити, ходжу, любити, люблю тощо);6 постання палаталізації приголосних перед ь та ě, але не перед е та (на відміну від усіх сусідніх західнослов’ян. та східнослов’ян. діалектів), перестановка на початку слова в групах oLC- (робота, рало, залежно від інтонації; ця риса єднає всі слов’янські діалекти півночі);7 початки перебудови давньої інтонації, яка спочатку ґрунтувалася на зміні висоти тону (решти такого «музикального наголосу» є, наприклад, у діалектах хорватської й сербської мов), але протягом століть перейшла в сучасну систему наголосу (який ґрунтується на посиленні вимовлення наголошеного складу), втрата розрізнення довгих і коротких голосних (які досі відрізняються, наприклад, у чеській і словацькій мовах); початки перебудови давніх систем основ іменників.

Серед слов’янських діалектів українські територіально займають центральну позицію, межують з західнослов’янськими (східнословацькими, східними малопольськими й частково з східномазовецькими) та східнослов’янськими (південнобілоруськими та південноросійськими) діалектами, межували колись із південнослов’янськими діалектами — до того часу, коли простір між протоукраїнцями й південними слов’янами зайняли мадяри (угорці) та румуни.

Іншими важливими безпосередніми контактними мовами для української були тюркські мови жителів степів на півдні України, мови меншин і деякі поширені європейські мови, які часто впливали на українську через інші слов’янські мови, зокрема польську (переважно до 17 ст., а на західних територіях до 20 ст.) та російську (з 18 ст.).

6 Ці зміни відбулися в різних слов’ян. діалектах по-різному. В ареалі східнослов’ян. діалектів також є певні специфічні риси, зокрема у Пскові.

7 Рос. работа тощо, — це запозичення з церковнослов’ян. мови.

Так само, як в історії інших слов’янських мов, зокрема мов православних слов’ян, особлива роль в історії української мови належить так званій церковнослов’янській мові (модерна назва, традиційно вона називалася просто «слов’янською»), першій слов’янській писемній та літературній мові (в умовному, середньовічному значенні). «Апостоли слов’ян» Кирило та Мефодій створили церковнослов’янську мову в 860-х роках, тобто ще за загальнослов’янської доби, на підґрунті південнослов’янських діалектів, які тоді були в ужитку в околицях їхнього рідного міста Фессалоніки (слов’янською — Солунь, тепер Салоніки, Греція), аби перекласти Біблію з грецької на мову зрозумілу слов’янам.8

Київські глаголичні листки (назва від місця збереження), одна з найдавніших пам'яток церковнослов'янської мови, написана, мабуть, на колишній слов'янськомовній території сьогоднішньої Угорщини. Кінець IX — початок X ст. Пергамен. IP НБУВ, ф. 301 (ЦАМ КДА), № 328 п, арк. 2 зв. — 3

8 Де-не-де навіть у фаховій літературі некритично вказується на загадкове речення з середньовічного «Житія Костянтина-Кирила», де написано, що він, мовляв, знайшов у Херсонесі «євангеліє і псалтир, руськими письменами написані». Переважна більшість славістів переконані, що це міф: ніяких вказівок на правдивість такої інформації нема. Були різні спроби пояснення цього речення. Найпереконливіше те, що йдеться про помилку: що замість «руськими» слід читати «сурськими», тобто «сирійськими».

Деінде чимало аматорів поширює міф про «Велесову книгу». Окрім безлічі елементів змісту, що вкрай сумнівні (а частково просто смішні), не треба бути занадто висококласифікованим славістом, щоб зрозуміти, що мова цієї підробки смілива вигадка цікавого, але не дуже обізнаного аматора. Мови «Велесової книги» не могло існувати ніде, на підставі всього того, що ми знаємо про історичний розвиток слов'ян, мов (включно з вимерлими).

Кирило й Мефодій створили глаголичне письмо, яке, здається, не ґрунтується на чужих зразках. Уже з 10 ст. слов’яни майже повсюдно замінили глаголичне письмо кириличним, яке загалом спирається на грецьке письмо. Хорвати зберегли глаголичне письмо до кінця 19 ст. (і відновлюють його нині), тоді як значення глаголичного письма для слов’ян Русі мінімальне.

З церковнослов’янської походить основна християнська термінологія в усіх слов’янських мовах. Церковнослов’янська стала мовою літургії у всіх православних слов’ян, в хорватів, а тимчасово і в чехів (так само, впродовж століть, у румунів). У всіх православних слов’ян вона стала слугувати за літературну мову в царині всієї високої культури, яка фактично збігалася з релігійною.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст