Історія держави і права зарубіжних країн

§2. Мусульманське право

2.1. Основні риси мусульманського права

Мусульманське право — одне з найбільш значних явищ у середньовічній цивілізації Сходу. Це правова система, що вийшла за межі однієї держави і згодом набула світового значення. Характерною рисою мусульманського права було те, що воно ґрунтувалося на релігійних законах ісламу і тому всі мусульмани, в якій країні вони б не знаходилися, повинні були керуватися тільки мусульманським правом. Прийняття тією або іншою країною ісламу спричиняло за собою обов’язкову рецепцію мусульманського права або як його ще називали — шаріату. Шаріат, від арабського sharia — шлях, тобто «праведний шлях», який було вказано пророком-законодавцем Мухаммедом.

Ранній іслам і шаріат характеризувалися наявністю настанов (норм), відомих ще з часів общинного ладу, які містили елементи колективізму, милосердя, турботи про калік і інших знедолених. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявлення про безсилля людини перед богом, а звідси і покірність. Для шаріату, особливо на перших етапах його розвитку, характерна увага не до прав мусульманина, а до його обов’язків по відношенню до Аллаха. Норми, що містили такі обов’язки, визначали все життя правовірного мусульманина (щоденну молитву, дотримання посту і правил поховання тощо). Містико-релігійна оболонка шаріату обумовила велику своєрідність його правових конструкцій і понять, гальмувала формування в ньому раціоналістичних початків і логічно обґрунтованої внутрішньої системи, як це мало місце в римському праві. Проте до VIII—IX ст., коли шаріат вже переріс рамки патріархально-общинного і племінного сприйняття світу і зіткнувся із суспільними відносинами, які переживали процес феодалізації, він, завдяки активній діяльності мусульманських богословів-правознавців, значною мірою зазнав переходу від божественного праворозуміння до раціоналістичного, від казуальних методів виведення правових норм — до логіко-системного.

Мусульманські вчені-юристи, не пориваючи з основними і традиційними початками шаріату, виробили цілу серію нових правових норм (фікх), що мали суто юридичну природу. З них особливу популярність і авторитет у мусульманському світі набули вчені-юристи VIII—IXстоліть: Абу Ханіф, що отримав титул «великого вчителя», Малік ібн Анас, Мухаммед ібн Ідрис Шафія, Ахмед ібн Ханбаль. Подальша розробка мусульманського права мала своїм наслідком створення величезної кількості нових правових норм (ускладнення фікха), пристосованих до нових умов.

Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права (особливо в перші століття) була його відносна цілісність. Разом з уявленнями про єдиного бога — Аллаха — затвердилася ідея єдиного правового порядку, що мала універсальний характер. Більше за те, виниклий спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право, з розширенням меж халіфату, розповсюджувалось на нові території. Але на перший план воно висувало не територіальний, а конфесійний принцип. Мусульманин, знаходячись у будь-якій іншій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу.

Поступово, з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу, шаріат, набагато раніше ніж у Європі, став своєрідною світовою правовою системою (сім’єю права). Він набагато швидше, ніж у західноєвропейських середньовічних державах переборов такі негативні моменти, як партикуляризм, обмежені сфери дії, внутрішню неузгодженість.

Як конфесійне право шаріат відрізнявся і від канонічного права в країнах Європи. Він регулював не суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав у ролі всеохоплюючої нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді країн Азії й Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії.

У той же час досить широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою й усе більший прояв у ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів і рішень конкретних правових суперечок. Так, із затвердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином відбувся розкол у шаріаті. Поряд з ортодоксальним напрямком (суннизм) виник і інший напрямок — шиїзм, що аж до сьогоднішнього часу має домінуючі позиції в Ірані, а також частково в Лівані і Йємені.

Протиборство між цими напрямками знайшло своє закріплення в правових нормах, що стосуються різних сторін життя держави і суспільства, у появі правових шкіл того або іншого напрямку (мазхаба). Діяльність основних шкіл-мазхабів сприяла подальшому розвитку мусульманського права, раціональному осмисленню нових явищ громадського життя, виробленню цілої низки абстрактних правил, відмові від деяких явно застарілих норм. Але поступово заглиблювалися протиріччя і розбіжності між цими школами з найважливіших питань права.

До кінця середньовіччя шаріат, доктринальна (наукова) і нормативна основа якого ускладнилася і зазнали істотних змін, став надзвичайно складним і незвичним правовим явищем.