Історія держави і права зарубіжних країн

1.2. Основні інститути далекосхідного права

Цивільно-правові інститути

Середньовічне далекосхідне право складалося в умовах протиборства соціально-класових сил, інтереси яких переважно були пов’язані або з державною, або з приватною власністю на землю.

Право власності. Общинне землеволодіння було знищено в Китаї ще в стародавні часи. Колективна власність на землю тривалий час продовжувала існувати у таких формах: неподільної сімейної власності; родової власності, тобто такої, що виділялася на підтримку культу предків і на общинні цвинтарі; власності буддійських і даосійських общин.

Відчуженість великосімейної власності припускалася лише у випадку крайньої потреби з правом наступного викупу. Ці обмеження і визначили широкий розвиток інституту застави землі, особливістю якого було те, що заставник тривалий час не втрачав на закладену землю права власності, зберігаючи право викупу землі після закінчення терміну сплати боргу.

За указом 962 р. право викуповувати землю, навіть після закінчення терміну сплати боргу, передавалося і нащадкам заставника. У випадку несплати земля, що продавалася, мала бути запропонована спочатку родичам, потім сусідам заставника.

У Японії, починаючи з VII ст., існувало три форми власності на землю: державна (казенна), громадська і великосімейна.

Державний фонд надільних земель ділився на ділянки, які отримали вільні, залежні і навіть раби (1/3 наділу вільного), а також державні подвір’я і державні раби, що, на відміну від всіх інших, не сплачували податки в державну скарбницю.

Сімейна власність всебічно охоронялася державою. Земля, що знаходилася в розпорядженні окремого двору (присадибна або садова ділянка, розорана або зрошена цілина), переходила у володіння трьом поколінням сім’ї. Заборонявся безпричинний поділ подвір’я, самовільний вихід із сім’ї тощо. Бажаючий виділитися мав отримати поручительство від п’ятидворок, що він не був «у бігах або обманщиком».

У суспільній власності знаходилися ліси, гори, пустовища, пасовища, якими міг користуватися кожний.

Разом із ліквідацією надільної системи і розвитком вассально-ленних відносин усе більшого поширення стали набувати такі форми феодальної земельної власності, як спадковий фонд і бенефіцій самурая-воїна, замінений згодом виплатою «рисового пайка».

Зобов’язальне право. У китайському праві зобов’язань особливе місце приділялося договору купівлі-продажу, при якому угода сторін була головною умовою його дійсності.

Купівля-продаж звичайних речей відрізнялася від купівлі-продажу не тільки землі, але людей і худоби. Під час продажу людей необхідно було свідчення, що людина, яка продавалася, з народження була особисто вільна. З епохи Хань китайське традиційне право знало продаж у кредит. Купівля-продаж звичайних речей, так само як рабів і худоби, потребувала складання купчої, відмова від якої погрожувала штрафом. Невчасне складання купчої каралося биттям товстими палицями.

Ретельно стежучи за станом ринку китайська держава створила систему контрольних окружних, повітових органів. Спеціально призначені чиновники стежили за діяльністю торгових рядів. Адміністрація кожні десять днів установлювала ринкові ціни, реєструвала всі лавки торговців, всі угоди по продажу нерухомості, людей, худоби, контролювала систему мір і ваги. Винні в укладенні торгових угод без добровільної взаємної згоди сторін, із застосуванням сили або по завищених цінах каралися биттям товстими палицями. Існувала державна торгова монополія на ряд товарів: сіль, чай та ін. При укладанні договору купівлі залучалися поручителі і свідки. При продажу землі спеціально обговорювалося, що продаються і надра, і те, що над поверхнею землі.

Китайське право відрізняло від договору позики договір позички, передачу в користування конкретно-визначеної речі, неповернення котрого спричиняло за собою кримінальну відповідальність. Особливо обговорювалася в кодексі заборона укладати договір позички чиновникам, у веденні яких знаходилися державні раби, худоба, коли річ позичалася самому собі або іншій особі, а також надання собі або іншій особі безвідсоткової позики з державних коштів.

У середньовічному праві Японії не склалося чіткого уявлення про зобов’язання в юридичному розумінні слова і причиною тому був слабкий розвиток товарно-грошових відносин. Європейському терміну «зобов’язання» у японській мові відповідало слово «гиму», яке означало те, що повинна робити кожна людина або що заборонено їй робити, виходячи з її статусу. Всі зобов’язальні відносини споконвічно визнавалися, таким чином, у суворо визначених межах.

У «Тайхо Йоро рьо» лише десять статей присвячено договорам купівлі-продажу, найму, позики, застави, які жорстко регламентувалися державою; за їх порушення, як правило, притягали до карної відповідальності.

Сімейно-шлюбне право. Нерозривний зв’язок сімейно — шлюбного права з релігійною традицією в Китаї визначав стійку спадкоємність його норм і в середньовічному праві. Підвалини патріархальної сім’ї — панування батька над членами сім’ї, чоловіка над дружиною і т.д. — визначили характер цих норм.

Шлюби між представниками окремих станів засуджувалися і навіть у ряді випадків переслідувалися за законом. Шлюб розглядався як обов’язок, виконання якого мало служити інтересам сім’ї, вимогам культу предків. Метою шлюбу була поява нащадка чоловічої статі. Шлюбу передувала змова сімей нареченого і нареченої, що не потребувала згоди тих, хто вступав до шлюбу, але передбачала обов’язкову згоду батька. Вік шлюбного повноліття в кодексах не закріплювався. Як правило, він обмежувався 15—16 роками для чоловіків і 14—15 — для жінок. Був поширений звичай заручин дітей, які ще не народилися.

Заборонялися шлюби вільних із рабами, із родичами по чоловічій лінії, з особою, що носила те ж прізвище. Заборонялася полігамія, другий шлюб при житті першої дружини визнавався недійсним. У чоловіків могла бути необмежена кількість наложниць, права яких визначалися звичаєм.

Китайський шлюб не носив священного, нерозривного характеру. Він міг бути розірваний за взаємною згодою обох з подружжя. Приводом для розлучення служили також безплідність дружини, розпуста, неповага до чоловіка і його батьків, балакучість, схильність до злодійства, заздрісний і підозрілий характер, застаріла недуга. Дружина могла вимагати розлучення, якщо чоловік залишав її більше як на три місяці, продав у рабство або примушував до аморального поведінки.

Японське сімейно-шлюбне право розвивалося під сильним впливом китайського права, але в деяких моментах було більш регламентованим. Наприклад, на відміну від Китаю, де чіткого віку шлюбного повноліття не було встановлено, у Японії вік для чоловіка був обмежений 15 роками, для жінки — 13.

Як і в Китаї, шлюби укладалися сім’ями, згода батьків і найближчих родичів була обов’язковою умовою дійсності шлюбу. Був потрібний також однаковий становий статус нареченого і нареченої, «непорочність» їх дошлюбних відносин. Шлюбу передувала домовленість батьків і заручини, безпричинне розірвання якої каралося. Домовленість також розривалася, якщо наречений не з’являвся протягом одного місяця або, якщо шлюб не був укладений протягом трьох місяців після заручин. Спричиняло розірвання заручин також вчинення злочину нареченим або нареченою.

Порядки патріархальної сім’ї були відображені й у праві Японії, але проявлялися вони слабше, ніж у Китаї, не настільки безправним було і становище жінки в сім’ї. Шлюб у принципі був моногамним, наложниці не враховувалися. Як і в Китаї, жінка знаходилася під опікою чоловіка: батька, чоловіка, сина; але ця опіка була більш легкою і регулювалася законом. Чоловік не міг рівняти дружину з наложницею, не міг він нав’язати дружині і розлучення через наложницю. Безпричинне розлучення спричиняло за собою заборону нового шлюбу.

Розлучення, як і в Китаї, не тільки дозволялося, але і прямо передбачалося при визначених обставинах: у випадку спроби убивства, побиття батьків і інших близьких родичів чоловіка або дружини.

Розлучення, як і шлюб, було справою не тільки чоловіків, але і їх сімей. При розлученні з ініціативи чоловіка або дружини була потрібна згода батьків з обох сторін. Батьки повинні були підписати «розлучний папір». Перелік обставин, що давали чоловіку законні підстави для розлучення, був значно ширший, ніж у дружини. Вона мала право на розлучення лише у випадку тривалої, протягом п’яти років безвісної відсутності чоловіка або тяжкої образи ним її батьків.

Законні підстави для чоловіка на розлучення були ті ж, що й у Китаї, але не всі вони спричиняли за собою вигнання розлученої дружини з будинку. За винятком «розпусти», «непокори свекру або свекрусі», «дурної хвороби», дружина могла і після розлучення (пов’язаного з її балакучістю, відсутністю чоловічого нащадка, ревнощами тощо) залишатися в будинку чоловіка, якщо вона підтримувала його в період жалоби по батьках, була більш знатною, ніж її чоловік, і тим самим підвищила його соціальний статус, якщо в неї не було батьківської сім’ї. Чоловіку могли відмовити в розлученні й у тому випадку, якщо він розбагатів завдяки приданому дружини.

У японському праві проявилася відносна толерантність до незаконнонароджених дітей і дітей, батьки яких були нерівні за своїм соціальним статусом. Як правило, діяла фікція, що батьки не знали про дійсний «негідницький» статус свого партнера, тоді дитина ставала рьомином. Незаконнонароджені діти передавалися на виховання в сім’ю одного з батьків, що займала більш високий соціальний статус, але матір і батька такої дитини розлучали. Статус рьомина одержувала і дитина, що з’явилася на світ у результаті насильства хазяїна над рабинею.

Бездітним сім’ям із метою продовження роду давалося право усиновити дитину близьких родичів, яка одержувала при цьому всі права законнонародженого.

Спадкове право. Спадкування в Китаї носило характер правонаступництва, тому що супроводжувалося відповідальністю спадкоємців за борги померлого. Окремо успадковувався чин (титул, посада), якщо він передавався в спадщину, і майно померлого, яке переходило спадкоємцям по чоловічій лінії. Заміжня дочка не мала права на спадщину, незаміжня — отримувала половину частки братів. Чин міг бути успадкований тільки старшим сином дружини.

Батько не міг позбавити сина спадщини, не мав права збільшити частку одного сина за рахунок іншого. Припускалося дарування землі тільки для релігійних цілей, на «добрі справи».

У японських кодексах детальніше був розроблений інститут успадкування за законом. У спадщину входили залежні люди (холопи), поля, будівлі, інше майно. До неї ж входило придане дружини померлого голови сім’ї.

Якщо мова йшла про поля і майно, які були пожалувані за заслуги, спадкові частки синів і дочок були рівними. В інших випадках частка першої дружини, а також старшого сина була в два рази більшою, ніж у інших синів (як від дружини, так і від наложниці), дочка ж мала право на чверть частки старшого сина.

Питання про заповіт у праві Японії не отримало достатньої розробки, оскільки переважала великосімейна власність. За заповітом можна було передати тільки особисто нажиту або особисто успадковану власність.

Злочини і покарання в Китаї

У середньовічному праві Китаю, як і в стародавні часи, можна спостерігати домінування кримінально-правових інститутів над іншими. Про переважаючий характер кримінально-правових норм свідчить той факт, що в масовій свідомості з правом асоціювалося лише карне право, норми якого застосовувалися не тільки у випадку вчинення злочину, але і при простому порушенні моралі.

Це було характерно і для Японії, що успадкувала й у цій сфері правовий досвід Китаю. Для даних країн інститути злочину і покарання мали першорядне значення і виклад нами цього матеріалу після цивільно-правових інститутів обумовлений не його значущістю, а вже сформованою визначеною дидактичною схемою.

Жорстка правова градація людей, що безпосередньо впливала на оцінку тяжкості будь-якої аморальної поведінки в залежності від статі, віку, місця в ієрархії родинних відносин і в соціальній ієрархії, певною мірою затушовувала соціально-класові відмінності в традиційному праві, формувала стійкі уявлення про карне право як захисника загальнонаціональних інтересів.

Злочинець, як суб’єкт злочину, міг бути і вільним, і рабом. У тих випадках, коли в кодексах не було спеціальних вказівок, особисто невільний буцуй залучався до суду як вільний. Але ця обставина не виключала суто станового принципу застосування покарання за велику кількість злочинів, а до речей, як об’єктів злочину, могли бути віднесені й особисто невільні люди.

На рівні загальних принципів китайський законодавець враховував у певних випадках форми провини: намір і необережність, але не завжди послідовно. Формальна невизначеність, розмитість меж моральної норми лі перешкоджали чіткому розмежуванню в праві форм провини і призводили до частого використання при винесені покарань таких категорій, як незнання, недбалість, безпам’ятність, помилка — понять, які застосовувалися широко ще в стародавні часи як основа для помилування.

У III—IV ст. головним показником навмисності злочину вважалося складання плану його вчинення. Навмисний злочин за танським кодексом відрізнявся не тільки складанням плану, але й попередньою змовою двох або більше осіб.

Законодавство, у тому числі і танське, не знало і розробленого інституту необхідної оборони, але звільняло від відповідальності найближчих родичів — сина, онука й ін., які захищали від нападу батька, мати, діда, бабку. За танським кодексом зм’якшувалися, як правило, покарання за злочини для трьох категорій осіб «старих і малих», а також інвалідів. Але часто дітям злочинця погрожував продаж у рабство. Жінки могли бути страчені, але не могли бути заслані, а страта вагітної жінки відстрочувалася на 100 днів після народження дитини.

Класифікація злочинів залежно від їх суспільної небезпеки у світлі конфуціанської моралі спиралась у традиційному праві на концепцію «10 зол», що склалася в глибокій давнині і пережила століття.

До першого з «10 зол» відносилась «змова про заколот проти государя», під якою розумілася змова про будь-яке заподіяння шкоди імператору. Головне в цій категорії злочинів — спрямованість злочинного зазіхання на імператора. У тому ж плані трактувалися наступні дві форми зла:

· друге — «велика непокора», бунт проти існуючих порядків і моралі, намір, спроба

зруйнувати або руйнація храму і могил предків імператора або імператорської резиденції;

· третє — «змова, зрада», що означали зраду імператору, державі, перехід на бік його ворогів, заколот, втечу з країни або спробу втекти з міста, що знаходиться під облогою.

Всі особи, що вчиняли ці злочини, а також члени їх сімей вважалися «підданими, які не виконали свій обов’язок». Злочинці, їхні батьки і сини старше 16 років підлягали страти і через обезглавлення, жінки сім’ї (матері, незаміжня дочка, дружини, наложниця — разом із слугами) конфісковувались як раби.

У логічному зв’язку з першими трьома формами зла знаходилися і наступні злочини:

· четверте зло — «непокора, непокірність» — охоплювало злочини проти близьких родичів, убивство або побиття діда, бабки, батьків, намір убити їх, убивство старших братів, сестер, близьких кровних родичів чоловіка (але не дружини): його батьків, бабки або діда;

· п’яте зло — «кривда, порочність» — означала поведінку, що суперечила природному порядку, злочини, зроблені з особливою жорстокістю, злобливістю. Конкретно сюди були віднесені убивства в одній сім’ї трьох чоловіків (якщо вони не чинили злочинів, за які передбачалася страта) або вчинення злочину з особливою жорстокістю, наприклад, із розчленовуванням трупа, а також усі види чаклунських магічних дій, приготування, збереження і передача іншій особі отрути тощо;

· шосте зло — «вираження великої неповаги». У його основі була група злочинів,

пов’язаних із порушенням особливо значущих заборон лі, до числа яких були віднесені, наприклад, крадіжка предметів культу, а також речей, використовуваних імператором (імператорської печатки, печатки його дружини, матері, бабки), а також помилки, допущені при готуванні йому їжі, ліків, лихослів’я в його адресу. Всі особи, що вчинили дії, які загрожували здоров’ю імператора, або заподіяли йому моральної чи фізичної шкоди (наприклад, не виконали або підробили його указ), підлягали удавленню. При цьому мова йшла про таку форму провини, як недбалість, помилка, що виключали намір. В іншому випадку злочини відносились до першого зла, із усіма наслідками, що звідси випливали.

Сьома, восьма, дев’ята і десята форми зла так чи інакше були пов’язані з захистом морального порядку в сім’ї, який розглядався як основа соціального порядку:

· сьоме зло — «вираз синівської неповаги», непокора батькам. До нього відносились, наприклад, обвинувачення в неблагочинних діях діда, бабки, батьків, їх погане утримання, виділення із сім’ї і розподіл майна без їхньої згоди, вступ до шлюбу під час носіння трауру або носіння в цей час нетраурного одягу тощо;

· восьме зло — «незгода, розбіжність» між кровними родичами. До цієї категорії відносився широкий спектр злочинних дій: від наміру убити або продати в рабство близького родича до побиття дружиною чоловіка і доносу на родичів старшого покоління;

· дев’яте зло — «кривда, неправедність» — містило в собі злочини, здійснені один

проти одного особами, пов’язаними не сімейними, а офіційними, соціально-ієрархічними відносинами, наприклад, вбивство підлеглим свого начальника, командира, вчителя-наставника в конфуціанскій моралі, тобто члена тієї групи осіб, що, як і сім’я, скріплювала соціальний порядок. Сюди ж були віднесені різноманітні форми вияву дружиною неповаги до чоловіка, наприклад, недотримання трауру тощо.

· десяте зло — «кровозмішувані статеві зв’язки», що прирівнювалися до поведінки «птиць і звірів і містили в собі статеві відносини не тільки з кровними і найближчими боковими родичами, але і з наложницями діда і батька.

«10 зол» не покривали всі злочинні дії. Вони були своєрідним мірилом відносин до інших злочинів, серед яких за всіх часів виділялися злочини проти конкретної людини, зазіхання на його життя, здоров’я тощо. Покарання при цьому визначалися в традиційному китайському праві з урахуванням ряду чинників соціального статусу, відносин злочинця і потерпілого в системі кровноспоріднених і службових зв’язків, наявності й інтенсивності злочинної волі тощо.

Навмисне убивство спричиняло за собою найважче покарання — обезглавлення. Від відповідальності вільного за убивство «помилково», наприклад, під час гри, можна було відкупитися. Тільки змова рабів і буцуїв убити хазяїна спричиняла за собою вищу міру покарання, убивство ж хазяїном свого раба і буцуя каралося за танським кодексом 100 ударами товстими палицями, якщо вони завинили перед ним, якщо ні — то одним роком каторги. Убивство ж «помилково» у цьому випадку взагалі не каралося.

Ті ж умови враховувалися при нанесенні тілесних ушкоджень, але міра покарання була меншою. Чоловік, що заподіяв поранення дружині, карався менш суворо, ніж у випадку поранення сторонньої людини. За поранення наложниці він взагалі не карався.

До злочинів проти особи за танським кодексом відносились різноманітні ситуації продажу в рабство вільного, що входили до категорії «незаконного переміщення речі з властивого їй хазяйського місця», разом із розкраданням і привласненням різноманітного майна.

Особливу групу злочинів складали різноманітні форми незаконного збагачення, одержання майна обманом, за допомогою залякування, придбання з застосуванням сили або надмірного отримання вигоди. Таким чином, стиралася грань між злочином і порушенням легальних обмежень договорів, що було характерною рисою традиційного права, яке не проводить, як правило, чітких відмінностей між сферою публічних і приватних інтересів.

При винесенні покарання враховувалася і вартість викраденого. Крадіжка в особливо великих розмірах каралась за танським кодексом висилкою із додатковими каторжними роботами і компенсацією вартості викраденої речі в подвійному розмірі. Крадіжка державного майна збільшувала міру покарання. Крадіжка в родичів зменшувала її. До крадіжки дорівнювалося і заподіяння збитку чужому майну. Сурово карався підпал, затоплення чужої ділянки.

Принципи тотальної особистої залежності підпорядкованого від начальника, простого смертного до посадової особи були благодатним ґрунтом для різноманітних видів посадових злочинів і насамперед хабарництва, міра покарання за який варіювалася залежно від того, чи порушив чиновник закон при одержанні «подарунка», покаявся або ні, а також залежно від вартості, розмірів хабаря. Винними в злочині при цьому вважалися обидві сторони.

Про сувору, але безуспішну, через велику кількість правових лазівок боротьбу держави проти посадових злочинів свідчать і інші приклади. Посадовим злочином, наприклад, вважалося, за танським кодексом, будь-яке отримання подарунку чиновником від своїх підлеглих, навіть якщо він був у відставці. Проте такі знаки подяки підлеглих, як підношення в дні «трауру і горя», дарова праця «із дотриманням міри», не вважалися злочинними.

Китайське право не розподіляло адміністративного і карного покарання. Будь-яке порушення в сфері діяльності адміністрації спричиняло за собою карне покарання, було то запізнення або невихід на роботу чиновника чи розголошення державної таємниці. При цьому чиновник не ніс покарання за протиправну дію, якщо вона була зроблена за наказом начальника.

Особливу групу злочинів складали різноманітні порушення моральних основ у сім’ї, статеві злочини, найважливішим критерієм негативної оцінки яких виступала стать злочинця і його місце в системі родинних зв’язків із потерпілим. Поряд зі злочинами, що входили у «10 зол», традиційне право сурово карало перелюбство, розбещення чиновником жінки, якщо вона знаходилася в сфері його адміністративної влади, зґвалтування, особливо якщо раб зґвалтував вільну жінку тощо. Закон не вважав при цьому злочином статеві зв’язки хазяїна з рабинею або дочкою буцуїв.

Злочини і покарання в Японії

Як уже було відзначено, на японське карне право значний вплив мало китайське право. Про це свідчить кримінальний кодекс «Тайхо ріцу рьо» (VIII ст.), у якому система злочинів і покарань побудована, як і в Китаї, відповідно до конфуціанських уявлень про найбільш тяжкі порушення моралі (лі). Проте в Японії, на відміну від Китаю, виділялися не «10», а «8 зол», до яких входили насамперед такі злочини проти імператорської влади, як:

· «заколот» (руйнація государевих помешкань і усипальниць тощо);

· «державна зрада» (убивство найближчих родичів імператора, а також замах на їхнє убивство, побиття тощо);

· «лихослів’я і неповажне ставлення» до правителя.

· «велика неповага» (руйнація храмів, священних ритуальних предметів тощо); До інших злочинів відносились:

· «жорстоке вбивство» (вбивство трьох членів однієї сім’ї, своїх найближчих родичів, убивство дружиною або наложницею родичів чоловіка, а також їх побиття тощо);

· «неповага» до батька або найближчих родичів (порушення проти них судових справ або їх прокляття, вихід із сім’ї при живих батьках, самовільне укладення шлюбу тощо);

· «порушення обов’язку» (вбивство хазяїна, начальника, наставника) тощо.

П’ятичленна система покарань містила в собі страту через повішення або обезглавлення, висилання з каторжними роботами і без таких, каторгу, биття палицями (від 60 до 100 ударів), різками (від 10 до 50 ударів). Страта простолюдина відбувалася на міській площі, жінок і чиновників привселюдно не страчували, а чиновникам високих рангів давалася можливість покінчити життя самогубством.

Виселення залежно від відстані до місця призначення могло бути ближнім, середнім і далеким. Дружини і наложниці засуджених відправлялися в заслання разом із ними в обов’язковому порядку. Каторга виражалася в примусових роботах, як правило, за місцем проживання.

«Тайхо Йоро рьо» передбачало і такі покарання як конфіскація майна, штраф тощо. Конфісковане майно злочинця ділилося порівну між скарбницею і його найближчими родичами, якщо вони не були співучасниками злочину. Від покарання, навіть від страти (як данина давньому звичаю), можна було відкупитися, але можливість відкупу залежала від рішення влади. Цим правом користувалися родичі імператора, найбільш знатні вельможі з «6 категорій гідних».

Від загальних покарань відрізнялися спеціальні покарання для військових осіб і цивільних чиновників. У переліку спеціальних покарань «Тайхо Йоро рьо» значне місце відводить поразки чиновників в особливих посадових правах. Чиновник, що вчинив злочин або проступок, незалежно від того, винесено щодо нього вирок про страту, або він отримав прощення від імператора чи право відкупу від покарання, піддавався позбавленню, в тій або іншій мірі, своїх посадових прав: пониженню в посаді або ранзі, розжалуванню або звільненню з однієї або всіх посад. Якщо просте звільнення відносилось до числа тяжких покарань і від нього не можна було відкупитися, то особливо тяжким покаранням вважалося звільнення з виключенням із списків чиновників, що означало неможливість у майбутньому повернутися на службу.

Специфічною рисою карного права Японії було поширення його норм на представників буддійської церкви, визнання кодексом поряд із світськими покараннями і покарань релігійних — єпитимій. Представники буддійського духовенства, засуджені до тяжкого покарання за вбивство, насильство, злодійство тощо попередньо позбавлялися свого сану. Передбачалося стосовно них і деяке пом’якшення покарання. Заслання, наприклад, могли замінити чотирма роками каторги, при покаранні палицями кожні десять палиць замінялися десятьма днями єпитимії, тобто вчиненню справ, «угодних Будді»: переписуванню релігійних книг, прибиранню храмів тощо.

Карне право Японії не знало чітко сформульованих загальних принципів і норм про форми провини (намір і необережність), про замах, про співучасть у різноманітних формах тощо, що, проте, враховувалося при розгляді конкретних злочинів.

«Замах» і «задум» у випадку «жорстокого убивства» каралися, наприклад, як закінчене убивство. У ряді випадків більш тяжко каралася така форма співучасті, як підмова тощо.

До числа обставин, що зм’якшували провину, відносилися добровільні відшкодування нанесеного збитку, усунення заподіяної шкоди, визнання провини, активна допомога у розкритті злочину. Також пом’якшувалося покарання, коли злочин був вчинений під загрозою або примусом, у силу матеріальної або службової залежності, крадіжки в родичів, але обтяжувалося, якщо крадіжку здійснив у своєму будинку молодший член сім’ї. До числа обставин, що обтяжували провину, відносились рецидів (третя крадіжка) і стан сп’яніння.

Крім «8 зол» кодекс знав просте вбивство, нанесення тяжких ушкоджень, обмову, що входила у розряд «непрямих» злочинів, поряд із залученням до вчинення злочинів і необґрунтованого притягнення до суду. Серед злочинів проти власності виділялися: крадіжка, здирство, розбій і крадіжка при пожежі, що дорівнювалася до здирства, а також здирство майна шляхом письмових погроз тощо.

Вторгнення в чужий будинок уночі надавало право хазяїну убити «незваного гостя», що дорівнювалося в такому випадку до права необхідної оборони. Поняття несамовитості карне право не знало, але покарання пом’якшувалося, тобто давалося право відкупу у випадку вчинення злочину малолітнім, старим, душевнохворим, калікою.

Майже усі «законні» межі застосування покарання були розмиті після встановлення сьогунату, коли безперешкодне поширення одержали форми неправової розправи або «дурні звичаї». Самурай, як уже було відзначено, міг безкарно убити простолюдина за образу.

Право не знало також вимоги обов’язкового покарання за убивство. Не каралося, наприклад, вбивство чоловіком зрадливої дружини і її коханця, дозволялося убити на місці злочину, або в порядку помсти, вбивцю своїх батьків. Була поширена практика безкарного дітовбивства, особливо в селянських сім’ях (з метою позбавлення від «зайвого рота»).

Крім того, покарання досить часто посилювалися, набуваючи жорстоких форм. Японські джерела повідомляють, наприклад, про таке поширене покарання: живого злочинця закопували по шию на проїзній дорозі, поруч клали дерев’яну пилку, якою міг скористатися кожний, хто проїжджав, щоб відокремити його голову від туловиська. У «Кодексі 100 статей» крадіжка на незначну суму в 10 ієн спричиняла за собою тілесне покарання і таврування. Крадіжка на велику суму — страту через відсікання голови з обов’язковим розчленовуванням трупа і привселюдного показу голови страченого.

Судовий процес

Судовий процес у Китаї в основному мав інквізиційний характер. Справа починалася звичайно з письмової або усної скарги потерпілого в повітовий суд. Вона складалася за визначеною формою, яку добре знали вуличні переписувачі, що сиділи біля воріт суду. Переслідування злочинця було обов’язком держави. Спеціальні чиновники, відповідальні за пошуки злочинця, повинні були розшукати його у визначений термін (за зводом законів 1690 р. протягом одного місяця). Якщо злочинець не був знайдений, чиновник карався ударами палицею. Прострочення в два місяці коштували йому 30 ударів палицями. Це створювало умови для частого притягнення до відповідальності невинних. До суду злочинця тримали у в’язниці, жінок віддавали на поруки в будинок чоловіка.

У судах крім суддів і чиновників, що розслідували злочин, були діловоди, посильні, стражники, екзекутори. В разі непояви в суді свідка його карали 40—50 ударами палицями. Судді проводили допити, очні ставки, призначали катування, що застосовувалися до тих, хто не зізнавався. Вони виходили з презумпції винності звинувачуваного, ставили своєю головною ціллю домогтися визнання останнього. Якщо визнання провини не було вирвано після триразового допиту під катуваннями, то катування могли бути застосовані до обвинувача, щоб обвинуватити його в лжесвідченні. Раби не могли свідчити проти своїх хазяїв. Вирок записувався. Звинувачуваний в танському Китаї міг бути виправданий, засуджений або його справа могла бути визнана сумнівною.

Вирок до страти затверджувався імператором. Тіла і голови страчених злочинців виставлялися для привселюдного огляду. Простолюдинів страчували на ринковій площі, а чиновників вдома. При винесенні вироку про покарання каторжними роботами (або більш суворе) була потрібна згода звинувачуваного. Якщо він не погоджувався, справа підлягала перегляду. Якщо доказів було недостатньо й звинувачуваний не визнавав себе винним, запрошували поручителів і його відпускали на волю. При сумнівному рішенні звинувачуваному давалася також можливість відкупитися.

У Японії відповідно до Закону XXIX «Про в’язниці» («Тайхо Йоро рьо») процес носив змішаний звинувачувально-інквізиційний характер. Судова справа починалася як із заяви державної установи, так і окремої особи. Широко практикувалися доноси «публічні» і «таємні», такі, за якими слідство носило приватнийхарактер.

Донос був обов’язковий для близьких родичів жертви. Якщо вони не доносили протягом 36 днів про вбивство, то піддавалися покаранню як співучасники. Якщо мова йшла про заколот, «образу величності», то доносителя прямо доставляли до імператора. Але не можна було доносити на злочинця його близьким родичам і слугам.

Розслідування проводилося спеціально призначеними слідчими. У випадку кровного рідства зі злочинцем або особливих із ним відносин вони могли бути замінені. Слідчим заборонялося висловлюватися про винність або невинність підслідних. У випадку вчинення тяжких злочинів практикувалося попереднє утримання під вартою і доносителя, і підозрюваного. Чиновник, що вів слідство, мав засвідчитися в повноцінності доказів. При тяжких злочинах, неясності доказів, заперечуванні підслідного дозволялось застосування катувань, але не більше трьох разів і з інтервалами в 20 днів. Особливо ретельне («потрійне») слідство проводилося, якщо мова йшла про заколот.

Суд не був відділений від адміністрації. Судова справа мала порушуватися за місцем приписки позивача, наприклад, у повітовому управлінні або, в разі неможливості до нього добратися, у найближчій державній установі.

Підсудність справи визначалася як за місцем вчинення злочину, так і за ступенем його важливості, ваги можливого покарання. Справи про каторгу і термінове заслання вирішувались провінційними управліннями, а ті, за якими передбачалося більш тяжке покарання, передавалися на розгляд до Міністерства юстиції (у Японії не було, як у Китаї, Вищого суду).

Спеціальні судді і слідчі цього міністерства не тільки проводили розслідування важливих справ, але і перевіряли, і переглядали вироки, винесені нижчими інстанціями, вирішували питання про стягнення боргів.

У веденні міністерства юстиції було два управління: управління стягнень, що проводило конфіскацію майна і стягнення штрафів на користь скарбниці, і тюремне управління, що здійснювало нагляд за підслідними, за примусовими роботами ув’язнених, за виконанням вироків.

В обов’язковому порядку до міністерства юстиції передавалися справи, пов’язані зі стратою, безстроковим засланням або звільненням чиновників, із виключенням їх із списків. Деякі справи направлялися для розгляду в Державну раду, де за допомогою спеціальних законознавців-слідчих могло проводитись додаткове розслідування або припинення. Слушність судових рішень на місцях Державна рада перевіряла також за допомогою своїх спеціальних інспекторів. Про справи, пов’язані із стратою, безстроковим засланням і виключенням чиновників із списків, доповідали імператору, який виступав вищою апеляційною інстанцією.