Історія держави і права зарубіжних країн

Тема 11. Право країн середньовічного Сходу

§1. Право далекосхідних країн

1.1. Джерела китайського і японського права

Феодальне китайське право є логічним продовженням права рабовласницької епохи. Цю спадкоємність забезпечило вчення Конфуція, що стало офіційним світоглядом китайського народу. У поєднанні з культом пращурів, вчення Конфуція освячувало і закріплювало існуючі суспільні відносини. Одним з основних положень конфуціанства, що глибоко проникло в право, вважалося безумовне і суворе підпорядкування молодшого старшому: дітей — батькам, солдата — начальнику, народа — імператору і його чиновникам. Відхилення від конфуціанських правил моралі і поведінки розглядалося як важкий злочин. Право в цей час ще не виділилося з релігійних і етичних норм, якщо не враховувати окремих понять про покарання, що були пов’язані з уявленням про гріх, про «божий суд».

Для ранньофеодального права Японії характерно досить широке поширення норм звичаєвого права, що діяли в общинах або станових групах, які формувалися. Становлення писаного права в Японії відбувалося під сильним впливом релігійно-правової ідеології, норм китайського права, тому в них є багато спільного.

Розвиток як китайського, так і японського права відбувався головним чином по лінії розробки норм карного права, регулювання станово-рангових відмінностей, податкових повинностей населення, обов’язків різноманітних категорій утримувачів державних земель, а також осіб, відповідальних за зберігання державної власності, за поповнення державної скарбниці. Всі ці тісно пов’язані між собою норми і складали зміст численних правових пам’яток — зводів законів, що отримали назву кодексів.

Правові джерела Китаю

Починаючи з Хань, збірники законів будувалися на закріпленні стабільного ядра традиційно-правових норм — люй, що доповнювалися новими — лін. Поступово між люй і лін відбувся поділ за сферами правового регулювання: люй містили карні закони, лін адміністративні постанови.

Велика робота із систематизації законів була проведена в сунському (VI ст.) і танському (VII ст.) Китаї. При династіях Суй (581—618 рр.) і в перший період правління Тан кодекси піддавалися перегляду кожне царювання. Першим зводом законів, який дійшов до нас, був кодекс VII ст. династії Тан («Тан люй шу-і»).

Нова активізація законодавчої діяльності китайських імператорів мала місце в період правління всекитайської династії Сун у зв’язку з посиленням влади центрального уряду. У 960—963 рр. було складено «Виправлені і переглянуті зібрання карних законів», що майже цілком повторили танський кодекс.

У зв’язку зі значним збільшенням поточного законодавства робота з класифікації законів і постанов продовжувалася й у наступні роки. Наприкінці XI ст. у Китаї було створене спеціальне бюро з перегляду і класифікації законів, яке, зокрема, підготувало

«Звід законів із 900 статей». Наприкінці XIV ст. з’явився «Звід законів династії Мін», що відтворював багато положень попередніх кодексів. Характерно, що ця практика не була змінена і після встановлення в Китаї маньчжурської династії Цин. Уже в 1644 р., після захоплення маньчжурами Пекіну, почалася робота з вивчення мінського кодексу, яка передбачала внесення в нього виправлень і змін відповідно до нових політичних реалій. Складені на основі старих кодексів династії Тан і Мін маньчжурські кодекси діяли в Китаї аж до початку ХХ ст., визначаючи зміст принципів і норм традиційного китайського права.

Джерела права Японії

«Закон» як правове джерело феодальної Японії. Одним із перших писаних джерел права ранньофеодальної Японії вважається Закон 17 статей або т. зв. Конституція Сьотокутайсі (604 р.). У ньому містяться принципи державного управління Японії, викладені у вигляді настанов, моральних заповітів правителів своїм чиновникам: «шанобливо сприймати укази», «обов’язково додержуватися їх», «справедливо оцінювати заслуги і провинності».

Введення надільної системи в VII ст., суворий розподіл суспільства на ранги призвели до появи законодавчих документів, що одержали, як і в Китаї, назви «кодексів». Кодекси містили норми, що регулювали поземельні відносини, обов’язки і привілеї різноманітних груп і представників чиновництва, норми карного права — ріцу і адміністративного права — рьо, хоча між ними чітких відмінностей і не проводилося.

Першим кодексом, що узагальнив всі законодавчі акти другої половини VII ст. і побачив світ у 702 р., був кодекс «Тайхо рьо» Звід законів Тайка. Над упорядкуванням кодексу, як свідчить древній літопис 720 р., працювала комісія з 18 чоловік на чолі з принцом Осакабе і представником дому Фудзивара Фубіто.

Ера Йоро (717—723 рр.), яка прийшла на зміну «ері Тайка», була ознаменована появою нового законодавства. У 718 році з’явився новий кодекс під назвою «Йоро рицу рьо», що складався з 953 карних і адміністративних статей.

Дві версії кодексу «Тайхо» і «Йоро» подані в історико-правовій науці як єдиний звід — «Тайхо Йоро рьо», який містить багатющий матеріал про ранньофеодальну державу Японії, про норми японського традиційного права, що формально зберегли своє значення до епохи Мейдзі (XIXст.). Він є яскравим свідченням специфічної цивілізаційної риси Японії, вміння японців не сліпо запозичати досягнення інших культур, а трансформуючи їх, пристосовуючи до історико-культурних, національних особливостей своєї країни.

«Тайхо Йоро рьо» складається з 30 законів, що містять норми як цивільного, сімейно-шлюбного, адміністративного, так і карного права. Останнє, проте, регламентувало тільки ті злочини, які в силу станової приналежності злочинця або потерпілих, інших причин, не передбачали одного з п’ятих тяжких карних покарань (від страти до биття палицями). Ці злочини були виділені в особливий кодекс «Тайхо ріцу рьо».

Предмет регулювання того або іншого закону «Тайхо Йоро рьо», як правило, знаходить відображення у своїй назві. Так, Закон І називається «Про посади і ранги»; Закон II — «Про установи і штати»; Закон VII — «Про буддійських ченців і черниць». Закон VIII регулює соціально-економічні відносини, наприклад «статус» селянського подвір’я як господарської, організаційної, військово-облікової і, головне, податкової одиниці; торкається питань спадщини, шлюбу і розлучення. Наприклад, ст. 27 цього Закону, яка потребує безумовного розірвання шлюбу осіб, що знаходилися в дошлюбних відносинах, прямо запозичена з норм конфуціанської моралі, які стосуються порушень ритуалу. Закон XIII «Про спадкоємність і спадкування» містить норми про спадкування звання глав знатних домів, від чиновника до імператора (правила престолонаслідування), а також про умови законності шлюбів, що ними укладаються.

Велике коло кримінально-правових норм включені у Закон XIV «Про перевірку й атестацію», присвячений організації і діяльності чиновницького корпусу, що, зокрема, говорить про злочини і проступки чиновників, а також про особливу систему покарань за них. Закон XVII «Про воїнів і прикордонників» містить правила організації збройних сил, у тому числі, і про військові злочини.

Особливе значення для розгляду правової системи Японії цього часу має Закон XXIX «Про в’язниці», що стосувався широкого кола норм кримінально-процесуального права.

Положення Зводу показують, що норми конфуціанської моралі здійснили безпосередній вплив на його зміст. Про це свідчить не тільки наведений вище зміст ст. 27, але і ряд інших норм, у тому числі і зафіксоване в ньому загальне конфуціанське положення, що особа потребує покарання за будь-який проступок, «який не слід було чинити».

Водночас звід — правовий документ, а не збірка моралістичних настанов більш пізнього періоду. Він був покликаний стати законодавчим обґрунтуванням правлячого режиму, зміцнити його основи за допомогою детально розробленої, єдиної для Японії правової системи. З цією метою і був проведений всебічний перегляд, уніфікація, систематизація звичаєвих, і раніше створених, законодавчих норм. Не випадково японську державу цього періоду (VIII—Х ст.) в історичній літературі називають «правовою», на відміну від наступної епохи, коли під впливом ряду історичних чинників відбулося різке падіння загального значення ролі закону, права як такого.

Разом із кодексами серед джерел права Японії цього періоду широко була представлена поточна нормотворчість імператорів у вигляді указів і постанов, які видавалися як доповнення адміністративних і карних законів.

З установленням сьогунату в правовій сфері Японії т.зв. період «правової держави» закінчився. Під впливом розпаду єдиного правового простору «ріцу» і «рьо», як державні, імператорські розпорядження втратили свій загальнояпонський нормативний характер. На першому плані почали з’являтися морально-правові норми гирі. Вони виходили із розуміння пристойності, яка регулювала поведінку індивіда в усіх випадках життя: відносини батька і сина, чоловіка і дружини, дядька і племінника. А поза сім’єю — відносини власника й орендаря, позикодавця і боржника, торговця і клієнта, старшого чиновника і підпорядкованого. Ідеологічною основою цих норм стало конфуціанство.

Гирі ж дотримувалися автоматично, під страхом осуду з боку суспільства, «порушень пристойності», різноманітні критерії тяжкості яких були тісно пов’язані зі становою приналежністю індивіда.

Так, особливий кодекс норм «пристойності», «кодекс честі» — буке-хо був сформований саме для самурайського стану. Він був заснований з урахуванням вимог абсолютної особистої відданості васала своєму сюзерену, виключав саму ідею прав і обов’язків юридичного характеру. Відносини васала-воїна і його сюзерена будувалися не на договірній основі, а на основі псевдосімейних начал, як відносини батька і сина. Васал при цьому не мав ніяких гарантій проти сваволі свого пана. Сама думка про це вважалася образливою. Будь-яке безчестя самурая закінчувалося самогубством.

У XV—XVI ст. роль загальнояпонського права значно послабшала. Кожне князівство, кожний стан управлялися своїми власними встановленнями, нормами звичаєвого права, що лише іноді, головним чином у вигляді моральних заповітів, інструкцій, повчань об’єднувалися в збірники. Одним із таких значних станових нормативних збірників став Кодекс років Кьомму (1334—1338 рр.), покликаний ліквідувати «смуту в країні», забезпечити стабільність політичної влади сьогуна.

Законотворчість в Японії пожвавилася тільки під час сьогуната Токугави, коли сьогуном була проголошена політика «твердого дотримання старих законів». У 1742 р. з цією метою було прийнято Кодекс із 100 статей, положення якого зводилися до упорядкованого викладу основного змісту старих законів, норм звичаєвого права. Кодекс сприйняв багато приписів старих кодексів епох Тайхо і Йоро VIII століття.

Позитивні наслідки цієї політики були незначні в силу того, що знання закону вважалося в цей час привілеєм обраних. Закони не публікувалися (діяв принцип: «Варто виконувати, а не знати»). До відома населення доводилася лише мала їх частина, та, що стосувалася категоричнихзаборонних приписів. Кодекс 1742 року зберігався в таємниці, до нього мали доступ лише три вищих чиновники уряду бакуфу. Та й сфера дії законів поширювалася лише на території, що безпосередньо входили у володіння клану Токугава, у даймьо було власне право.