Історія держави і права зарубіжних країн

3.2. Турецький султанат (Османська імперія)

Утворення турецької держави, основні етапи її розвитку

Початок створення державної організації турецького народу припадає на Х—ХІ ст., коли на базі племінних об’єднань тюрок-огузів (сельджуків) було створено Сельджукський султанат — раннє державне утворення, що зберегло риси військово-кочового об’єднання. Починаючи з сер. ХІ ст., сельджуки почали завойовувати Персію, Малу Азію та інші території Близького Сходу. Як уже раніше відзначалось, у 1055 р. вони захопили Багдад і їх правитель одержав від халіфа титул султана. Почалися завоювання візантійських територій, але хрестові походи відкинули сельджуків від Візантії, відтіснивши їх в Анатолію, де остаточно оформилася ранньофеодальна держава турків.

Набувши значної сили у ХІІІ ст., султанат не зміг протистояти монгольській навалі і до кінця цього століття розпався на окремі князівства — бейлики. Один із таких бейликів Османський (від імені правлячих султанів) — до початку XIV ст. став міцним військовим князівством. Піднесення його пов’язано з династією правителя одного з племен — Ертогрула, а головне, його сина — Османа (із 1281 р. султана). Наприкінці XIII ст. (1299 р.) князівство стало практично самостійним, що знаменувало початок нової незалежної держави.

Воно розширилося за рахунок володінь ослаблої Візантії в Малій Азії, вийшло до морів, підпорядкувало собі колишні бейлики старої сельджукської держави. В сер. XIV ст. турки розгромили залишки монгольської держави в Ірані, а в другій половині цього ж століття під владу турок підпали феодальні держави Балканського півострова, було встановлено сюзеренітет навіть над Угорщиною. За часів правління султана Орхане (1324—1359 рр.) у державі, що утворювалася, стала складатися нова політико-адміністративна організація, яка була представлена феодальною бюрократією. Країна одержала адміністративний розподіл на три уділи і десятки округів, що очолили поставлені з центру паші.

У правління Баязида I Блискавичного (1389—1402 рр.) Османська держава стала найважливішим суб’єктом міжнародних справ і політики на Чорному і Середземному морях. Це було обумовлено низкою важливих перемог над Візантією, яку від повного розгрому врятувало тільки чергове вторгнення монгольських військ під верхвенством Тимура.

Чергова монгольська навала призвела до розпаду Османської держави на декілька частин, над якими султанам усе ж вдалося зберегти фактичну владу. У відродженій на початку XV ст. єдиній державі ліквідовувалися залишки старої роздробленості, почалися нові завоювання. У середині століття турки здійснили черговий наступ на Візантію, що у 1453 р. закінчився захопленням Константинополя. Перейменоване у Стамбул місто стало столицею імперії. Візантія — правонаступниця Римської імперії — була остаточно повалена.

У XVI ст. завоювання були перенесені на Грецію, Молдавію, Албанію, Південну Італію, турецькій владі були підпорядковані Іран, Єгипет, Алжир, Кавказ, узбережжя Північної Африки. За правління Сулеймана I (1520—1566 рр.) держава одержала закінчену внутрішню адміністративну і військову організацію. Османська імперія стала найбільшим за територією і населенням (біля 25 млн жителів) й одним із самих найвпливовіших у політичному відношенні державним утворенням тодішнього європейсько-близькосхідного світу.

З кінця XVII ст. Османська імперія, залишаючись найбільшою державою, вступила в тривалу смугу кризи, внутрішніх чвар і військових невдач. Поразка у війні з коаліцією європейських держав (1699 р.) призвела до часткового поділу імперії. Позначилися центробіжні тенденції в найбільш віддалених володіннях: Африці, Молдавії і Валахії. Істотно скоротилися володіння імперії в XVIII ст. після невдалих війн із Росією. Державно-політичний устрій імперії в основному зберігся таким, яким він склався в XVI столітті.

Форми і механізм турецької держави

Своєрідність історичного шляху становлення турецької державності: від військово-кочової імперії до централізованої держави, вплив візантійської й арабської державних традицій, релігійно-політичний дух мусульманства — відбилися на її формі, державному механізмі. Практично з моменту свого державного становлення Османська імперія прийняла вигляд абсолютної монархії. Своєрідні риси турецького абсолютизму визначалися особливостями військової системи, а також традиційною східною організацією державної адміністрації.

Влада султана (офіційно він іменувався падишахом) була політичною і юридичною основою держави. Відповідно до закону, падишах був «упорядником духовних, державних і законодавчих справ», йому в однаковій мірі належали і духовно-релігійні, і світські повноваження. В міру зміцнення Османської держави правителі приймали титули хана (XV ст.), султана, худавендиляра (імператора). За часів Баязидів імператорська гідність була навіть визнана європейськими державами. Султан вважався главою всіх воїнів («чоловіків меча»). Як духовний глава мусульман-суннитів, він мав необмежене право карати своїх підданих. Традиція й ідеологія накладали на владу султана суто морально-політичні обмеження: государ мав бути богобоязливим, справедливим і мудрим. Проте невідповідність правителя цим якостям не могла служити підставою для відмови в державній покорі.

Найбільш важливою відмінністю влади турецького султана від халіфату було споконвічне визнання за ним законодавчих прав; у цьому відбилася тюрксько-монгольська традиція влади. (Згідно з тюркською політичною доктриною, держава була тільки політичною, а не релігійно-політичною спільністю народу; тому влада султана і духовних авторитетів співіснувала при верховенстві першого — «царство і віра».) Після взяття Константинополя була сприйнята і традиція коронації.

Турецька монархія дотримувалася принципу родової спадщини трону по чоловічій лінії. До XVII ст. правилом був перехід трону від батька до сина. Законом 1478 р. не тільки дозволялось, але і приписувалося, з метою уникнення міжусобних війн, тому із синів, хто має успадкувати трон, вбити своїх братів. З XVII ст. установився новий порядок: престол успадковував старший за віком із династії Османів.

Важливою частиною вищої адміністрації був двір, що підрозділявся на зовнішню (султанську) і внутрішню (жіночі покої) частини. Зовнішню очолював управитель (глава білих євнухів), що фактично являвся міністром двору і розпоряджався майном султана, внутрішню — глава чорних євнухів, що був особливо наближеним до султана.

Центральна адміністрація імперії склалася в основному в сер. XVI ст. Головною особою, як і в Арабському халіфаті, був великий візир, що вважався як би світським державним заступником султана. Він завжди мав доступ до султана, у його розпорядженні були самостійні державні повноваження (крім законодавчих); йому підпорядковувалися місцеві правителі, військові начальники і судді.

Крім великого, вище коло сановників складали прості візири (число їх не перевищувало семи), обов’язки і призначення яких визначав султан. До XVIII ст. візири отримали стійкі спеціалізовані повноваження: візир-кийяши був діловодом великого візира й уповноваженим з внутрішніх справ, реїс-ефенди відав іноземними справами, чауш-баши очолював нижчий адміністративний і поліцейський апарат, капудан — флот тощо.

Великий візир і його помічники складали велику імперську раду диван. Це був дорадчий орган при великому візирі. З початку XVIII ст., частково поповнивши свій склад, диван став і безпосередньо виконавчим органом, свого роду урядом.

При султані існував і дорадчий орган — найвища рада з членів дивану, міністрів палацу, вищих воєначальників і, обов’язково, намісників окремих областей. Збирався він нерегулярно, і ніяких визначених повноважень не мав, а був як би виразником думки урядової і військової знаті. З початку XVIII ст. він перестав існувати, але наприкінці століття відновився у вигляді меджлісу.

Духовно-релігійну частину державних справ очолював шейх-уль-іслам (посада заснована в 1424 р.). Він очолював весь стан улемів (мусульманських священнослужителів, куди також відносились судді — каді, богослови і правознавці — муфтії, викладачі духовних училищ тощо). Шейх-уль-іслам мав не тільки адміністративну владу, але і здійснював вплив на законодавство і правосуддя, оскільки багато законів і рішень султана й уряду передбачали його правове ухвалення. Проте в турецькій державі, на відміну від халіфату, мусульманське духовенство стояло під верховною владою султана, і шейх-уль-іслам призначався султаном. Його більший або менший вплив на хід державних справ залежав від загальнополітичних взаємовідносин світської влади з правом шаріату, що змінювалися протягом століть.

Численні чиновники самих різних рангів вважалися «рабами султана». Найважливішою особливістю соціального ладу Туреччини, важливою для характеристики урядової бюрократії, була відсутність, у повному розумінні слова, дворянства. І титули, і прибутки, і пошана залежали тільки від місця на службі султана. Тими ж кодексами розписувалася призначена платня чиновникам і вищим сановникам (виражене в грошовому прибутку з земельних наділів). Нерідко вищі сановники, навіть візири, починали свій життєвий шлях самими справжніми невільниками, іноді навіть із немусульман. Тому вважалося, що і становище, і життя чиновників цілком у владі султана. Порушення службових обов’язків розглядалося як державний злочин, непокора падишаху каралась смертю. Рангові привілеї чиновників виявлялися лише в тому, що закони приписували, на якому підносі (золотому, срібному тощо) буде виставлена голова непокірливого.

Особливі військово-феодальні риси турецької державності, майже абсолютний характер влади султана зробили Османську імперію в очах істориків і політичних письменників Заходу, починаючи з XVII—XVIII ст.ст., прикладом держави з деспотичним режимом, де життя, майно й особиста гідність підданих не були нічого варті в очах свавільно діючої військово-адміністративної машини. Таке уявлення не зовсім відображає принципи державної організації імперії, хоча режим верховної влади в Туреччині відрізнявся особливими рисами. Простір самовладдю надавала і відсутність будь-яких станових корпорацій, представництв правлячих станів, прошарків.

При підтримці такого режиму султан спирався на корпус яничар — основну військову силу імперії. «Еничери» — нове регулярне військо (із 60-х рр. XІV ст.) що набиралося виключно з християн. Для комплектування яничар була введена особлива рекрутська система — дефширме. Раз у 3 (5, 7) років вербувальники силою забирали християнських хлопчиків (переважно з Болгарії, Сербії) віком від 8 до 20 років і віддавали в мусульманські сім’ї на виховання, а потім (при наявності фізичних даних) — у корпус яничар31, що відрізнявсяособливим фанатизмом. Вони розміщалися переважно в столиці, стали свого роду гвардією султана. Однак з часом ця гвардія прагнула більше відрізнятися у внутріпалацовій боротьбі, ніж на полі бою. З корпусом яничар, його повстаннями, пов’язано також чимало смут, які значно послабили тут центральну владу в ХVII—ХVIII ст.

31 Корпус поділявся на орти — роти по 100—700 чол.; всього до 200 таких орт.

Державний устрій. Посиленню кризи османської державності сприяла й організація місцевого, провінційного управління в імперії. Провінційна організація імперії своїми коренями була тісно пов’язана з військово-феодальними принципами турецької державності. Місцеві начальники, що призначалися султаном, були одночасно військовими командирами територіального ополчення, а також головними фінансовими управителями.

Після першого історичного етапу завоювань (у XIV ст.) імперія підрозділилася на дві умовні області — пашалики: Анатолійську і Румелійську (європейські території). На чолі кожної був поставлений намісник — бейлер-бей. Йому практично належало повне верховенство на своїй території, включаючи розподіл земельних службових наділів і призначення посадових осіб. Розподіл на дві частини знаходив відповідність і в існуванні двох посад верховних військових судів — кадиаскерів: перший був заснований у 1363 р., другий — у 1480 р. Однак кадиаскери підпорядковувалися тільки султану. І в цілому судова система знаходилася поза адміністративним контролем місцевої влади. Кожна з областей підрозділялася, у свою чергу, на повіти санджаки на чолі із санджак-беями. Спочатку їх нараховувалося до 50. У XVI ст. було введено новий адміністративний розподіл імперії, яка значно розширилася. Кількість санджаків була доведена до 250 (деякі були зменшені), а більш значними одиницями стали провінції (їх було 21). На чолі провінції традиційно ставився бейлер-бей.

Адміністратори бейлербейств і санджаків спочатку були тільки призначенцями центральної влади. Згодом самостійність провінційних правителів посилилася. Вони перетворилися в самостійних пашей, причому деякі наділялися султаном особливими повноваженнями (командування корпусом піхоти, флотом тощо). Це збільшувало адміністративну кризу імперського устрою, що разом із соціальним спадом військово-служивого прошарку призвели до ослаблення військової організації імперії. Це обумовило низку відчутних військових поразок, які, у свою чергу, призвели до загальної кризи Османської держави, що створювалась і утримувалась завоюваннями.

До другої половини ХІХ ст. Османська імперія, втративши свою колишню могутність, лишилася значної частини своїх територій і почала перетворюватися в унітарну державу, в якій стали зароджуватися буржуазні відносини з властивими їм окремими елементами державності.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та термінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розтлумачити зміст наступних понять та термінів:

Поняття (визначення)

Терміни

Теократична монархія

Сьогунат

Ансари, араби, бакуфу, бейлики, буддизм, вексель, даймьо, дефширме, дзито, дивани, імам, іслам, каді, меджліс, мухаджири, муфтії, паша, пашалики, падишах, сьосидай, секкени, сюго, улеми, халіф, цзайсян, цензорат, яміни, яничари.

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці основних подій виникнення та розвитку феодальних держав Сходу за запропонованою раніше формою.

Завдання 3. Використовуючи текст документів № 1, 2:

а) визначити основні принципи державного управління в Японії періоду раннього середньовіччя;

б) показати вплив ідей конфуціанства.

Завдання 4. Підготуйте реферат на тему: «Туреччина й Україна у середні віки: порівняльний аналіз державних форм»

Перевірте себе

Завдання 1. Продовжте думку:

1. Більш низький, ніж у Західній Європі, рівень соціально-економічного розвитку середньовічних країн Сходу доби пізнього феодалізму обумовлений………………………………………………………....………..

2. Конфуціансько-таньська модель монархічної форми правління в середньовічному Китаї характеризувалась……………………....……………

3. Судова система в середньовічному Китаї була представлена…...……….

4. Виникнення держави в Японії відбувалось шляхом…………………….., протягом………………………………………………………………...……...

5. Своєрідність форми правління японської держави, починаючи з ХІІ ст., полягає в тому, що………………………………………...…….

6. Особливість виникнення Арабського халіфату полягає в тому, що…...…

7. Форма держави Арабського халіфату характеризується……………...…..

8. Централізований характер судової системи в Арабському халіфаті проявлявся в наступному……………………………………………………...…

9. Визначним чинником в утворенні державної організації турків було.…....

10. Важливою відмінністю влади турецького султана від халіфату було.....

Завдання 2. Схарактеризуйте:

1. Механізм держави середньовічного Китаю епохи Тань.

2. Основні етапи в історії державності середньовічної Японії.

3. Сьогунат як специфічну форму правління Середньовічної Японії.

4. Особливості виникнення держави Арабський халіфат.

5. Форму держави Арабського халіфату.

6. Історичний шлях становлення турецької держави, розкривши його своєрідність.

7. Форму та механізм держави Туреччина в епоху середньовіччя.

Джерела

Документ № 1

КОНСТИТУЦІЯ «СЬОТОКУ» (604 р.)

(витяги)

(Преамбула)

12-й рік Суйко, літо; у 4-й місяць, у день тигра, у молодика, у день дракона спадкоємець престолу особисто вперше склав конституцію із 17 статей.

І (стаття) говорить:

Цінуйте згоду, адже основа (усього — дух) неопір.

Усі люди входять в угруповання, котрі шкодять державі, а мудрих мало.

Тому деякі не коряться ані батькові, ані государю, а також ворогують з людьми з сусідніх селищ.

Навпроти (при) згоді у верхах і дружелюбності в низах, (при) узгодженості в обговореннях справи підуть природним порядком і які (тоді) справи не здійсняться?

ІІ (стаття) говорить:

Ревно шануйте три цінності; (ці) три скарби суть: Будда, дхарма і сангха.

(Вони) — останній притулок (створень) чотирьох народжень і найвищі (об’єкти) поклоніння у всіх країнах.

Усі світи, усі люди шанують дхарму.

Мало людей дуже поганих; якщо (їх) наставляти добре, то (вони) підуть (правдивим шляхом).

Виправити (їх) можна тільки за допомогою цих трьох цінностей.

III (стаття) говорить:

Шанобливо сприймаючи государеві укази, обов’язково дотримуйтесь (їх).

Государ — (це) небо; васали — земля. Небо покриває (землю), а земля підтримує (небо). (І тоді) чотири пори року переміняють один одного й усе в природі йде своєю чергою.

Коли (ж) земля зажадає покрити небо, то (це) приведе до руйнування.

Тому, якщо государ дорікає, то васали повинні слухати. Якщо вищі наказують, то нижчі повинні підкорятися. Тому, шанобливо сприймаючи государеві укази, обов’язково дотримуйтесь (їх).

Недотримання (указів) природно поведе до (загального) занепаду.

IV (стаття) говорить:

Сановники і чиновники! В основу (своєї діяльності) покладіть ритуал. Основа управління народом безумовно в (дотриманні) ритуалу.

Якщо вищі не дотримуються ритуалу, то серед нижчих немає порядку. Якщо нижчі не дотримуються ритуалу, то неодмінно виникають злочини.

Тому, якщо сановники і васали дотримуються ритуалу, то становище рангів не порушується.

Якщо простий народ дотримується ритуалу, то і держава керується природно.

V (стаття) говорить:

Позбудьтеся обжерливості, відмовтеся від жадібності і справедливо розбирайте скарги, що надходять.

Адже скарг простого народу за один день (накопичується) до тисячі. Якщо навіть за один день стільки (скарг), то скільки їх набереться за роки.

Останнім часом особи, що розбирають скарги, зробили звичаєм витягати з цього (особисту) користь і вислуховувати заяви після одержання хабаря.

Тому-то скарга заможньої людини подібна каменю, кинутому у воду, а скарга бідняка подібна воді, политої на каміння.

Саме в цьому є порушення (правдивого) шляху (наших) васалів.

VI (стаття) говорить:

Покарання зла і заохочення добра — гарне древнє правило.

Тому не ховайте добра людей, а, помітивши зло, обов’язково виправляйте (його).

Підлесники й ошуканці — гостре знаряддя для підриву держави; (вони) — гострий меч, що разить народ.

Підлабузники дуже охоче говорять вищим про помилки нижчих, а при нижчих злословлять про помилки вищих.

Подібні люди завжди невірні государю і немилосердні до народу, а це є джерелом великих безладь.

VII (стаття) говорить:

Кожна людина повинна мати (свої) обов’язки, і справи управління повинні бути розмежовані.

Коли розумну людину призначають на посаду, негайно ж чуються похвали. Коли ж безпринципна людина обіймає посаду, то численні безладдя.

У світі мало мудреців, мудрість є наслідок глибоких міркувань.

Немає великих і малих справ; усі справи неодмінно будуть улагоджені, якщо (на посади) будуть прийняті здатні люди.

І тоді не буде термінового і нетермінового.

При розумних людях усе природно улагоджується. Таким чином, держава буде вічною і країна буде в безпеці.

Тому-то в стародавності мудрі государі шукали здатних людей на посади, а не шукали посад для людей.

VIII (стаття) говорить:

Сановники і чиновники! Приходьте раніше на службу і пізніше йдіть.

Державні справи не допускають недбайливості. Навіть за весь день важко (їх) завершити.

Якщо будете приходити пізно на службу, не впораєтеся з терміновими (справами).

Якщо ж будете йти рано, безумовно, не завершите всіх справ.

IX (стаття) говорить:

Довіра є основа справедливості. У кожній справі має бути довіра. Добро і зло, успіх і неуспіх, безумовно, ґрунтуються на довірі.

Якщо сановники і васали будуть довіряти один одному, то будь-які справи здійсняться.

Якщо сановники і васали не будуть довіряти один одному, то усе зруйнується.

X (стаття) говорить:

Позбудьтеся гніву, відкиньте обурення і не сердься на інших за те, що вони не такі, (як ви).

У кожного (людини) є серце, а в кожного серця є (свої) схильності.

Якщо він правий, то я неправий. Якщо я прав, то він неправий. Я не обов’язково мудрець, а він не обов’язково дурень. Обидва (ми) тільки звичайні люди.

Хто може точно визначити міру правильного і неправильного? Обидва (ми) разом і розумні, і дурні, подібно колу без кінців.

Тому, якщо навіть він і сердиться (на мене), то (я) сам, навпроти, повинний побоюватися зробити помилку.

Хоча, можливо, я один і прав, але повинний слідувати за всіма і діяти однаково (з ними).

XI (стаття) говорить:

Справедливо оцінюйте заслуги і провини; обов’язково нагороджуйте і відповідно карайте.

Часом нагороди (дають) не по заслугах, а покарання — не з вини.

Сановники, що відають державними справами! Виявляйте, що заслуговують як нагороди, так і покарання.

XII (стаття) говорить:

Государеві контролери провінцій і намісники провінцій! Не обкладайте простий народ зайвими податками.

У країні немає двох государів; у народу немає двох панів. Государ є пан народу всієї країни.

Призначені (їм) чиновники усі суть васали государя; чому ж (вони), поряд зі скарбницею, насмілюються незаконно обкладати (своїми) податками простий народ?

XIII (стаття) говорить:

Усі призначені (государем) чиновники повинні однаково добре виконувати (свої) службові обов’язки.

Не займатися службовими справами (дозволяється) тільки в зв’язку з хворобою чи з від’їздом по (государеву) дорученню.

Однак, коли (ви) зможете виконувати (свої) обов’язки, то дійте, як і колись, у дусі згоди.

Чиновники! Не затримуйте державні справи під приводом того, що (вони до вас) не відносяться.

XIV (стаття) говорить:

Сановники і васали! Не будьте заздрі! Якщо ми заздримо іншим, то й інші заздрять нам. Лиха від заздрості не мають своєї межі.

З цієї причини, якщо (хто-небудь) перевершує (нас) по розуму, то (ми) не радуємося; якщо (хто-небудь) перевершує (нас) по здібностях, то (ми) заздримо йому.

Тому розумного зустрічаєш тільки (раз) у п’ятсот років, а одного мудреця важко знайти і (раз) у тисячу років.

Однак, як буде керуватися країна без розумних людей і мудреців?

XV (стаття) говорить:

Відвернутися від особистого і повернутися до державного є (правдивий) шлях васалів.

Якщо людиною опановує особисте, то (їм) обов’язково опановує злість; а якщо людиною опановує злість, то (у нього) обов’язково будуть розбіжності (з іншими людьми).

При розбіжностях (його) особисте шкодить державному.

Коли виникає злість, то (вона) спрямовується проти порядку і порушує закони. Тому, як сказано в I статті, взаємна згода вищих і нижчих є дух і цієї статті.

XVI (стаття) говорить:

Залучати народ (до виконання трудової повинності) у відповідну пору року є древнє гарне правило; тому народ слід використовувати в зимові місяці, коли (у нього) вільний час.

З весни до осені, у сезон обробки полів і шовковиці, народ займати не можна.

Якщо не обробляти полів, то чим же харчуватися? Якщо не обробляти шовковицю, то в що ж одягатися?

XVII (стаття) говорить:

Важливі справи не можна вирішувати одному, (їх) обов’язково потрібно обговорювати з усіма.

З малими справами простіше, (обговорювати їх) із усіма не обов’язково.

Якщо ж розглядати важливі справи одноосібно, то припустимі сумніви в наявності помилки; а при узгодженні з усіма (ваші) судження можуть отримати надійне обґрунтування.

Документ № 2

МАНІФЕСТ ТАЙКА (646 р.)

(витяги)

(Преамбула)

2-й рік (Тайка); весна, 1-я місяць, 1-й день. Після завершення новорічної придворної вітальної церемонії був оголошений государевий указ про реформи.

ІІ (стаття) говорить:

Слід насамперед налагодити управління в столиці. Призначити в (області) Кинай государевих контролерів провінцій, повітових начальників, начальників сторожових застав, дозорних посад, прикордонних стражів, поштових станцій з кур’єрськими і перекладними конями, заготовити поштові дзвіночки і поштові бирки, визначити (місцезнаходження) гір і рік.

Призначити в кожен квартал столиці одного старосту, а в кожні чотири квартали одного (районного) старосту.

(Старості) спостерігати за населенням і розслідувати злочини.

Районним старостою призначати людину з цих кварталів — бездоганного, справедливого, здатного справлятися з поточними справами.

Дільничним і квартальним старостами призначати просту, впливову, справедливу людину з цієї дільниці (чи) кварталу.

Якщо в цій дільниці, кварталі немає (придатної) людини, то можна взяти людину із сусідньої дільниці (чи) кварталу. <...>

Повітовим начальником призначати людину з (колишніх) куни але мияцуко, бездоганного характеру, досвідченого, здатного справлятися з поточними справами. (Йому) присвоювати (звання) тайре/сере, старшими інспекторами і старшими переписувачами призначати впливових, розумних людей, митецьких у листі і рахунку.

Кур’єрських і перекладних коней завжди надавати за кількістю поштових дзвіночків і насічок на бирках.

Усім провінціям і заставам видати поштові дзвіночки й бирки.

Відати (ними) повинен начальник, при відсутності (його) — помічник начальника.

III (стаття) говорить:

Насамперед скласти подвірні списки (населення), податкові списки і закон про виділення й одержання земельних наділів.

(Кожні) 50 дворів вважати за (одне) село. У кожне село призначити одного старосту.

(Староста) зобов’язаний: вести спостереження за населенням, сприяти розвитку землеробства і посадкам шовковиці, припиняти беззаконня і спонукати до виконання повинностей і податей.

<...>

Примітка: Документи № 1, 2 використані з: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К.: Ін Юре, 1998. — Т. І. — С. 406—410, 410—413.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Арабские страны: история и современность. — М., 1981.

2. Беляев Е. А. Арабы, ислам и Арабский халифат в раннее средневековье. — М., 1965.

3. Большаков О. Г. История Халифата. — Т. 1. — 2. — М., 1989.

4. Васильев Л. С. Китай. У истоков политической культуры: Чжоу-гун // Азия и Африка сегодня. — 1983. — № 12.

5. Васильев Л. С. История Востока: В 2-х томах. — Т. 1. — 2. — М., 1993.

6. Кычанов Е. И. Кочевые государства от гуннов до манчжуров. — М., 1997.

7. Лапина З. Учение об управлении государством в средневековом Китае. — М., 1999.

8. Османская империя: государственная власть и социально-политическая структура общества. — М., 1990.

9. Переломов Л. С. Становление императорской системы в Китае // Вопросы истории. — 1973. — № 5.

10. Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Азии и Африки / Под ред. А. И. Рогожина и Н. Н. Страхова. — Харьков, 1981.

11. Рубель В. Походження військово-самурайської державності у традиційній Японії (сер. І тис. до н. е. — ХІV ст. н. е.): Автореф. дис.... докт. іст. наук. — К., 1999.

12. Рубель В. Історія Середньовічного Сходу. — К., 2002.

13. Феномен восточной деспотии: структура управления и власти. — М., 1993.