Історія держави і права зарубіжних країн

2.2. Японська феодальна держава

Виникнення держави в Японії

У III ст. В Японії почався процес розкладання первіснообщинного ладу. У середині родів виділялася родова аристократія, розвивалися майнова і соціальна нерівність, різноманітні форми експлуатації привілейованою родовою верхівкою своїх родичів і іноплемінників, захоплених під час військових походів. Рабські форми експлуатації, що сприяли зміцненню соціально-економічних і політичних позицій родової знаті, не одержали, проте, широкого розповсюдження. Географічні умови Японії, її острівне положення, гористість місцевості сковували їх розвиток. Тут не можна було при примітивних знаряддях праці створити великі латифундії (оскільки поливне рисівництво потребувало інтенсивної праці селянина на невеличкій ділянці землі), а також добути за рахунок військових походів достатньої кількості рабів.

Не останню роль відіграв й особливий вплив високорозвиненої китайської цивілізації з її традиційною соціально-економічною структурою і державною системою, а також релігіями: буддизмом і конфуціанством, що були особливо сильними на ранніх стадіях розвитку японського суспільства і держави. Говорячи про сильний релігійний вплив Китаю слід зазначити, що з двох китайських релігій (конфуціанства і буддизму) вплив конфуціанства був меншим. Воно не пустило глибоких коренів у Японії в порівнянні з легко засвоюваним буддизмом, тому що тут, на час його проникнення, не сформувалося достатньо освіченого прошарку релігійних ідеологів, спроможних впровадити його філософські догмати в маси.

З IV ст. В Японії почали формуватися племінні союзи, а в V ст. вождь племінного союзу Ямато об’єднав під своїм верховенством велику частину території країни. Проте міжусобна боротьба, що продовжувалася, перешкоджала створенню в цей час ефективно діючої центральної влади. Тривала боротьба окремих кланів за верховенство в племінному союзі, яка вплинула на посилення процесів соціального розшарування і формування державного апарату, призвела в 645 р. до перемоги одного з них на чолі з Тайка.

Соціально-економічні і політичні нововведення цього часу знайшли відбиток у серії реформ, закріплених у Маніфесті Тайка, доповнених спеціальним кодексом «Тайхо рьо». Реформи Тайка, що мали для Японії VII ст. значення політичної революції, ознаменували завердження ранньофеодальної держави.

Феодальні відносини, що панували протягом багатьох століть у Японії, багато в чому подібні до європейських. Тут існувало фактичне прикріплення селян до землі, продуктова і грошова ренти, відпрацювання. Система п’ятидворок зв’язувала селян круговою відповідальністю. У містах існували цехи і гільдії. І так само, як, наприклад, у Німеччині, вони регламентували не тільки виробництво, але і приватне життя своїх членів.

Японський феодальний клас складався з двох основних станів —напівзалежного від центральної влади князів даймо і дрібного дворянства, відомого під назвою «самураїв». Самураї мали значні привілеї, які навіть надавали їм право безкарного вбивства будь-якого ремісника або купця, якщо останні не виявляли йому достатньої поваги.

Наявність схожих рис у японського і європейського феодалізму є наочним прикладом прояву історичних закономірностей у народів, розділених величезними просторами і які не знали про існування один одного.

В історії розвитку японської феодальної держави можна виділити два етапи, що відрізняються, насамперед, за формою правління.

Протягом першого етапу (VII—ХІІ ст.) її форма правління багато в чому нагадувала форму правління танського Китаю, із властивими йому органами влади: імператор, державна рада, що розробляла загальні напрямки державної політики; інші схожі органи влади і управління. Проте, на відміну від Китаю, у Японії існувала особлива духовна державна рада.

Сьогунати в Японії

У ХІІ ст. форма правління в Японії зазнала значних змін. Це було обумовлено зростанням економічної сили і політичним впливом місцевих кланів губернаторів, намісників тощо, які фактично ставали необмеженими правителями-вотчинниками у своїх володіннях. В умовах їх боротьби, яка не припинялася, в Японії встановилася нова форма правління — сьогунат своєрідна форма феодальної військової диктатури, при якій влада як у центрі, так і, певною мірою, на місцях зосереджувалася в руках сьогуна — «великого полководця». Встановлення сьогунату в Японії знаменувало початок другого етапу розвитку феодальної держави в Японії, періоду його військово-політичного об’єднання. Опорою режиму стала військово-служива феодальна ієрархія, насамперед, стан самураїв, що перетворилися в прямих або опосередкованих васалів сьогуна.

Починаючи з кінця ХІІ ст., в історії японської держави виділяють періоди трьох сьогунатів.

Перший сьогунат Мінамото (1192—1333 рр.). Встановлення першого сьогунату Мінамото*, що спирався на новий військово-бюрократичний апарат — бакуфу, було викликано прагненням подолати роздробленість, придушити чвари, зміцнити феодальну державу у своїх власних інтересах і в інтересах усього феодального класу.

У період камакурського сьогунату імператорський престол було поставлено під прямий контроль сьогунів. Навіть престолонаслідування імператорського дому потребувало згоди і своєрідного затвердження в бакуфу. Вводилася особлива посада радника сьогуна при дворі (1221 р.), якому підпорядковувалася особлива дружина і в обов’язок якого ввійшло «політичне заступництво» імператора. У XIII ст. правителі нового клану Ходзе ініціювали поділ імператорського дому Фудзивара на 5 гілок, яким по черзі давалися звання секкенів. Тоді ж і сам імператорський дім було поділено на південну і північну гілки із правом успадкування престолу по черзі. Гарантом цієї розгалуженої системи монархії виступали сьогуни. Таким чином, установилася реальна військово-політична диктатура нової влади.

Управління в рамках сьогунату стало здійснюватися через нову систему місцевих представників: сюго, яким доручалися поліцейські і військово-васальні справи (із 1190 р.), і дзито — земельних представників по контролю за податками, у тому числі й у вотчинах — сеєнах (із 1185 р.). Згодом сюго стали як би військово-поліцейськими губернаторами в провінціях, володіючи в тому числі і судовими правами. Сьогун вважався «главою сюго і дзито», тим самим зосереджуючи у себе військову і поліцейсько-судову владу. Центральне управління країною здійснювало бакуфу, в якій виділялись декілька відомств: адміністративне (мандокоро), судове (монтюдзе), військове (самурайдокоро). Відомства були одночасно і судовими інстанціями по позовах васалів гокенинів. Для нагляду за знаттю була створена спеціальна рада з 10 вищих васалів сьогуна.

* Перший сьогунат називають ще Камакурський від м. Камакур, яке було на той час місцем знаходження уряду сьогунату.

Наприкінці XIII ст. військова диктатура сьогунів набула більш відкритого вигляду. Від Державної ради правителі Ходзе перейшли просто до домашніх нарад клану. Реальне становище секкенів занепало, було ліквідовано державний секретаріат. Зростанню значення військової організації сприяла тривала боротьба з навалою монгольського флоту, розгромленого, в тому числі, завдяки «священій допомозі» тайфуну (камікадзе), який знищив ворожі кораблі.

Другий сьогунат Асикага (1335—1573 рр.). Система управління Камакурського сьогунату посилила сепаратистські настрої різних кланів, тепер уже територій. Після низки заколотів, реставрації тимчасової влади імператорів у країні, встановився режим сьогунату дому Асикага. Другий сьогунат сприяв загальній децентралізації країни. Протягом XV ст. країну роздирали постійні міжусобні війни, селянські повстання. Державна влада і управління обмежувалися межами феодального угруповання, яке збиралося навколо сьогунів. Влада бакуфу була значно ослаблена. Цьому сприяло те, що японському сьогуну прийшлося визнати свою васальну залежність від Китаю, до якого і перейшло право затверджувати японських імператорів. У країні в цей час було біля 20 великих і значна кількість середніх і дрібних даймх, що у своїх володіннях правили фактично самостійно.

Третій сьогунат Токугава (1598—1867 рр.). В останній чверті XVI ст. найзаможніші феодали центральної Японії повели боротьбу за політичне об’єднання країни, яка закінчилася встановленням третього сьогунату Токугава Ієясу.

У XVII—XVIII ст., коли відбувалося посилення жорстокості форм і методів здійснення державної влади, сьогунат набув рис абсолютистського правління, що спиралося на військово-поліцейський апарат, який позбавився багатьох пишних атрибутів досьогунатських часів, але був настільки ж численним і розгалуженим.

У той же час зберігалася і система традиційної монархії з власним управлінням і власними повноваженнями. Імператор був номінальним главою держави. Його повноваження обмежувалися власним двором і релігійними справами. Відповідно до особливого «Заповіту Ієясу» всі реальні державні повноваження передавалися сьогуну, влада його визнавалася спадковою у власному роді. При імператорі знаходився особливий представник сьогуна сьосидай, що вважався одночасно намісником імператорської столиці Кіото. Імператорський двір мав у своєму розпорядженні власну адміністративну організацію, але його роль обмежувалася палацевими церемоніями, релігійними і науково-освітніми справами в столиці. На основі закону 1615 р. навіть релігійні функції імператорського двору були поставлені під контроль сьогуна, що втручався в призначення на всі вищі придворні посади.

За формою державного устрою Японія того часу являла собою досить централізовану державу, хоча феодальні князівства, як адміністративно-політичні одиниці, не були ліквідовані. Місцеві князі зберігали право управління, суду на своїх територіях. Відповідно до закону від 1632 р. вводилися спеціальні посади поліцейських інспекторів (мецке) сьогуна, які на чолі зі старшими поліцейськими здійснювали нагляд за діяльністю князів—дайме. Незмінно залишалися під контролем бакуфу торгівля і ремесло у великих містах, а також гірничорудні підприємства.

В цей час одним із засобів зміцнення влади сьогуна була система закладів, остаточно закріплена законом у 1635 р. Відповідно до закону всі дайме повинні були поперемінно мешкати в будинку сьогуна, а повертаючись у свої володіння, залишати в Едо (столиці сьогуната) свої сім’ї. Система закладу поширювалася і на синів імператора.

Найближчим помічником сьогуна був його перший радник (тайро), що виконував у разі потреби обов’язки регента. Він, як правило, і призначався при надзвичайних обставинах. Крім того, при сьогуні існувало коло старших радників (рейзто), що складали безпосередньо уряд, який виконував свої обов’язки позмінно протягом місяця. Декілька старших радників в останні роки токугавського сьогунату склали Державну раду, дещо таке, що нагадувало вузький «кабінет міністрів». За кожним із членів ради закріплювалося визначене коло управлінських функцій і контроль за однією з п’яти колегій бакуфу: внутрішніх справ, іноземної, військової, військово-морської і фінансів.

Таким чином, говорячи про форму японської держави періоду середньовіччя, можна дійти висновку, що вона була відносно централізованою державою, форма правління якої представляла своєрідну абсолютну монархію, що встановилася у зв’язку з узурпацією влади імператора Японії «великим полководцем» — сьогуном. Основною рисою цієї феодальної монархії було двовладдя, імператора і сьогуна. Військово-поліцейський режим сьогунату підтримувався в основному середньовічним становим ладом, впливом служивого прошарку самураїв. Після того, як стара станова система стала розпадатися (ХІХ ст.), у країні наступила державно-політична криза влади. Японія вступає у новий етап свого розвитку.