Історія держави і права зарубіжних країн

Тема 10. Феодальна держава у країнах Сходу

§1. Основні риси східного феодалізму

Розглядаючи найбільш загальні риси соціально-економічного розвитку середньовічних країн Сходу (Індія, Китай, Арабський халіфат, Японія), слід зазначити, що жодна з цих країн не досягла в епоху середньовіччя європейського рівня пізнього феодалізму, коли в його надрах почали розвиватися буржуазні відносини. Тут, у порівнянні з основними середньовічними європейськими країнами, різко відставали у своєму розвитку промисловість, товарно-грошові, ринкові відносини. У більш схожому з європейськими суспільствами — японському — лише у XVIII — першій половині XIX ст. почали зароджуватися елементи капіталізму у формі мануфактурного виробництва.

Такий характер розвитку був обумовлений стійкою багатоукладністю середньовічних східних суспільств, тривалим співіснуванням патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних і інших укладів.

Значний вплив на весь хід історичного розвитку країн Сходу здійснювало широке розповсюдження як державної власності на землю, так і общинної, з існувавшим приватним землеволодінням общинників-селян. Державна власність, у її вузькому розумінні, включала лише велике землеволодіння монарха і державної скарбниці. У широкому ж значенні вона не зводилася до власності монарха, а охоплювала і земельні пожалування із державного фонду особам, причетним до влади, які мали право збору і привласнення ренти—податку з визначеної території. Власники державних пожалувань могли стати і фактичними приватними власниками, домігшись розширення своїх власницьких прав, перетворення їх у постійні, такі, що передаються у спадок.

Але в середньовічних суспільствах Сходу держава всебічно охороняла державну власність на землю з властивою їй традиційною системою експлуатації податних селян, стримувала розвиток приватної власності, що перешкоджало створенню тут західноєвропейської системи панського господарства.

Співіснування різноманітних форм земельної власності знаходили відображення, насамперед, в особливій структурі панівного класу у всіх неєвропейських середньовічних суспільствах. Якщо в Західний середньовічній Європі сформований клас приватних земельних власників, що використовували працю залежних селян, спирався на феодальну державу, яка об’єктивно виражала його волю, то панівний клас у країнах Сходу — це сама держава в особі сановно-бюрократичного соціального прошарку, причетного до влади, що жив за рахунок ренти-податку, який сплачували, головним чином, формально вільні хлібороби-селяни.

При цьому необхідно враховувати, що конкретні середньовічні суспільства в країнах Сходу характеризувалися різним ступенем збігу панівного класу з бюрократією, що залежало від міри втручання держави в економіку, рівня розвитку приватного великого землеволодіння. Яскравий приклад цього демонструє середньовічний Китай.

Для цих країн, у порівнянні з європейськими також характерна і менша залежність безпосередніх виробників-селян, більший обсяг їх прав, пов’язаних із розпорядженням своєю земельною ділянкою.

Відсутність панського господарства і панщини призвели до того, що тут селяни не були прикріплені до землі окремих феодалів. Їх залежне становище визначалося зв’язаністю податковим тягарем, підтримуваним за допомогою державного апарату, чиновництва. Ця залежність виражалася у становій неповноцінності «простолюдина», що скріплювалася правом, релігією, общинними порядками.

Специфічне місце займало і східне середньовічне місто. Низький рівень суспільного поділу праці в країнах Сходу виражався в тому, що місто тут не стало організуючою силою суспільного прогресу. Воно жило за рахунок перерозподілу ренти-податку, тому що прибутковий продукт, який концентрувався в руках окремих соціальних груп, не ставав капіталом, не включався у виробництво. Реміснича продукція йшла не на ринок, а на задоволення потреб правлячих сановно-бюрократичних, у тому числі й військових, кіл. Купецький капітал виконував при цьому функції своєрідного агента між ними і ремісниками-виробниками.

Східна сільська община, що представляла собою замкнуте господарство із спадковим, незалежним від ринку, розподілом ремесла і землеробства, гальмувала розвиток двостороннього товарообігу між містом і селом, а водночас і формування стану городян, купецтва міського типу.

Це у свою чергу визначило і порядки, що існували в східному місті. Ремісник тут знаходився під жорстким контролем бюрократичного державного апарату, був скутий правовими, релігійними приписами, становими, кастовими обмеженнями. Правовий статус міського жителя не відрізнявся від сільського. В Індії, наприклад, адміністративні межі міста часто були ледь визначені. Тут можна було зустріти ремісниче село і міста із значним землеробським населенням. Міська сім’я в Китаї вважалася таким же подвір’ям (ху), як і сільська, що вносилася в загальнодержавний податковий реєстр.

На відміну від європейського, східне місто не стало ареною політичної боротьби, що безпосередньо впливала на зміну форм держави. Воно не стало і сильною опорою центральній владі в її боротьбі з роздробленістю, як це мало місце в Європі.

Особливості суспільного ладу східних країн наклали свій відбиток на процес становлення там феодальних держав, на їх сутність і форми.