Історія держави і права зарубіжних країн

2.3. Злочини і покарання

В раннє середньовіччя (приблизно на початок XV ст.) в галузі карних злочинів і покарань панували норми звичаєвого права. В подальшому вони знаходили закріплення в королівському законодавстві, але все ж значна частина злочинів — їх склад, підстави відповідальності, встановлювалися судовою практикою.

Злочини

Під злочином у середньовіччя розумівся всякий прояв «невірності» по відношенню до короля, сеньйора, цеху, гільдії. Однак визначення поняття «вірність» не було достатньо точним, і тому завжди існувала загроза свавілля. Злочинні діяння, принаймні більш важливі, почали визнаватися порушенням суспільного порядку і спричиняли за собою покарання, які застосовувалися державною владою.

У Франції було зроблено спробу розподілити злочинні діяння за розрядами. У «Кутюмах Бовезі» розрізняють три види злочинів: тяжкі, середні і легкі. До першого відносили єресь, зраду, вбивство, згвалтування, підпал, крадіжку тощо. Ці злочини каралися досить суворо, часто смертю або нанесенням тілесних ушкоджень. Менш тяжкі злочини каралися в основному штрафом, але суддя міг приєднати і ув’язнення.

Подібний розподіл на види злочинів залежно від їх тяжкості знайомий і англійському праву. У XIII ст. в англійському карному праві склалося поняття фелонії. На початку XVI ст. оформилася трьозвенна система злочинів: тризн (treason), фелонія (felony) і місдімінор (misdimeanour).

Тризн зрада тлумачилась як злочин, що безпосередньо спрямовувся проти інтересів корони або церкви. Фелонія обіймала собою дії, в яких традиція вбачала порушення васальних обов’язків, а потім і «королівського миру» (убивство, проникнення в житло, розбій, крадіжка тощо). До місдімінору відносились всі інші злочини.

У Німеччині були відомі два види злочинних діянь: злочини і проступки.

У той же час установився розподіл злочинів за об’єктом посягань. Судова практика розрізняла три основних розряди злочинів: 1) проти релігії, 2) проти держави, 3) проти приватних осіб.

Кароліна передбачала значне коло злочинів:

· державні (зрада, заколот, порушення земського миру тощо);

· проти релігії (богохульство, чаклунство тощо);

· проти приватних осіб — проти особистості (вбивство, отруєння тощо),

· проти моральності (кровозмішення, згвалтування, двошлюбність, порушення подружньої вірності тощо),

· проти власності (підпал, здирство, злодійство, привласнення), а також деякі інші види злочинних діянь.

В Кароліні одержали більш-менш точне визначення не тільки окремі злочини, але і деякі загальні поняття карного права: замах, співучасть, необережність, необхідна оборона тощо.

У період абсолютизму в Європі вже існувала відносно цілісна система злочинів. Як загальне правило, одержав визнання принцип, згідно з яким для відповідальності за вчинення злочину необхідна була провина правопорушника. Але при цьому припускалися винятки; наприклад, процеси проти тварин.

Встановлювався принцип особистої відповідальності злочинця. Проте і тут припускалися винятки. У XVII ст. склалося поняття образи його величності. За вчинення такого роду злочину передбачалася колективна відповідальність, тобто не тільки винного, але і його спадкових родичів.

Покарання

Покарання, які застосовувалися в середньовіччя, відрізнялися крайньою суворістю. Досить частим була страта. Також широко застосовувалися членоушкоджувальні покарання. Тяжкість покарання залежала від соціального стану злочинця або потерпілого. Найбільш жорстокі і болісні їх види майже не застосовувалися до осіб вищих станів.

Особливою жорстокістю відрізнялися покарання, які передбачалися Кароліною, згідно якої багато злочинів каралися стратою. Причому види страти були кваліфікованими: колесування, четвертування, закопування живим у землю, утоплення, спалення тощо. Значне місце серед покарань займали тілесні. Досить часто застосовувалося виривання язика і відсікання руки. Страта і членоушкодження здійснювалися привселюдно. За проступки практикувалося позбавлення честі, причому, засудженого виставляли до ганебного стовпа або в нашийнику на привселюдне осміяння.

Привертає увагу встановлення жорстоких покарань за посягання на імператорську владу і на власність. Вибір покарання досить часто передавався на розсуд судді, але суддя при цьому не мав права створювати нові покарання, він міг застосовувати лише ті, що були передбачені чинними джерелами права.

Серед інших покарань, що застосовувалися феодальними судами, варто виділити відправлення на галери, де кожні 5—6 чоловік були прикуті до однієї лави й одного весла, там же вони їли і спали. Відправлення на галери почали застосовувати з ХV—ХVI ст. Каторга була, як правило, довічною. Хворих зносили в трюм, де, позбавлені повітря, світла і потрібної їжі, вони швидко гинули. Важко сказати, яка смерть була більш бажаною — на галерах або на ешафоті. За часів правління Людовика XIV у Франції на галери засилали не стільки злочинців, скільки протестантів, що не бажали змінювати віри, а також авторів і видавців книг, які з будь яких причин не сподобалися уряду. З часом галери стали замінятися каторжними роботами в портах.

Улюбленим засобом покарання в Німеччині були розги. Вони застосовувалися до осіб «податного стану». У Франції винних проганяли через шеренги солдатів.

В’язниця стала знаряддям покарання не раніше XVI ст. (до цього часу вона була тільки місцем утримування до суду. — Л. Б., С. Б.). Жінки і чоловіки, дорослі і діти, новачки і закоренілі злочинці утримувалися разом. Досить часто (особливо в Англії) в одній і тій же в’язниці, в одній і тій же камері розміщалися неоплатні боржники і рецидивісти, що чекали суду за злочини. Надання роботи не передбачалося. Для того щоб заарештовані не робили спроб втікати, застосовувалися кандали.

Середньовіччя зберегло і «підсилило» звичай, який існував ще в рабовласницькому суспільстві, коли карному переслідуванню піддавалися і тварини. Пояснювали його по-різному. Одні — тим, що всякий злочин потребує очисного покарання, інші — впевненістю в наявності свідомості, психічної діяльності у тварин. Звичайним було обвинувачення тварин у «чаклунстві», церковні суди досить часто розглядали справи про злочини, здійснені комахами, гризунами, коли вони заподіювали шкоду землеробству тощо.

Метою покарання було, насамперед, залякування, тобто прагнення не тільки заподіяти страждання злочинцю, але і жорстокістю покарання вплинути на інших для запобігання вчинення ними злочинів. Типовим прикладом таких методів можна назвати покарання фальшивомонетників, що застосовувалося досить довгий час. Цей злочин, найвищою мірою небезпечний для суспільства і такий, що важко розкривається, переслідувався нещадно. Навіть на початку XVII ст. покарання фальшивомонетників в окремих країнах Європи полягало в тому, що їх мали заживо зварити в олії або воді. Фальшивомонетник мав бути розплавлений так само, як він розплавляв метал, із якого карбував фальшиві монети. У багатьох місцях Європи на стіні міської ратуші висів як застереження «міський казан», в якому варили фальшивомонетників.