Історія держави і права зарубіжних країн

§ 2. Основні інститути феодального права у країнах Західної Європи

2.1. Державно-правові інститути

У період феодалізму з’являються зародки державно-правових інститутів, які об’єднували групу норм, пов’язаних із регулюванням державно-політичних відносин володарювання. У небагаточисельних джерелах такого роду знайшли відбиток відносини, що характеризували деякі елементи устрію органів державної влади, основи взаємозв’язку держави й особистості. Оскільки в особі держави виступав монарх, то цей взаємозв’язок виявлявся, перш за все, в прагненні окремих категорій людей обмежити всевладдя монархічної влади і, якщо це вдавалося, то воно відповідним чином впливало на окремі елементи державного механізму.

З документів феодальної епохи, у яких знайшли закріплення окремі (поки що) елементи державно-правових інститутів, найбільш відомі три: Велика хартія вольностей 1215 р. (Англія); «Золота булла» 1356 р. (Німеччина) і Великий березневий ордонанс 1357 р. (Франція). Деякі державно-правові норми закріплені і в «Саксонському дзерцалі».

У Великій хартії вольностей закріплювались, насамперед, інтереси баронів, що очолили рух за обмеження королівської влади і закріплення своїх прав. Відповідно до підписаної королем Хартії, баронські лени проголошувалися такими, що вільно успадковувалися. Король не мав права жадати від молодого барона, що вступав у спадщину, більшої, ніж було установлено здавна у феодальному договорі, платні — рельєфу, й обіцяв не зловживати правом опіки над неповнолітніми васалами. Хартія відновлювала деякі сеньйоріальні права баронів, обмежені в результаті розширення королівської юрисдикції. Так, заборонялося переносити за королівським наказом позови про власність із курії барона в королівську курію. Король обіцяв усунути усяке свавілля при обкладенні баронів грошовими повинностями. Тільки в трьох випадках барони були зобов’язані давати королю помірну грошову допомогу: при викупі короля з полону, при посвяченні в лицарі його старшого сина, на весілля старшої дочки від першого шлюбу.

Водночас деякі постанови Хартії захищали інтереси інших учасників руху: підтверджувалися привілеї, що раніше існували, і свободи церкви і духовенства, зокрема, свобода церковних виборів; барони обіцяли не брати зі своїх васалів-лицарів будь яких зборів без їхньої згоди, крім звичайних феодальних допомог, а також не спонукати їх до виконання повинностей у більшому розмірі, ніж той, що передбачено звичаєм.

Хартія підтверджувала давні вольності Лондона й інших міст, а також право купців, у тому числі іноземних, вільно виїжджати з Англії і в’їжджати до неї, вести торгівлю без будь яких обмежень.

Вільним селянам було обіцяно не обтяжувати непосильними поборами, не розоряти штрафами.

Деякі положення Хартії відграли значну роль у політичній еволюції Англії. Мова йде, насамперед, про статті 12 і 14, що передбачали створення Ради королівства — зборів всіх королівських васалів, що мали обмежити владу короля по одному з найважливіших питань — стягненню податей різноманітного роду. Ці статті послужили юридичною основою для створення станово-представницької установи в Англії, якою згодом став парламент, і для закріплення за ним одного з найважливіших прав — санкції на оподаткування народу.

Великої уваги заслуговують статті 38, 39 Хартії. Стаття 38 забороняла чиновникам притягувати будь кого до відповідальності тільки по усній заяві без свідків, які заслуговують довіри. Стаття 39 забороняла арешт, ув’язнення, позбавлення володіння, оголошення поза законом, вигнання або знедолення будь-яким чином вільних людей інакше як за законним вироком і за законом країни. У той час поняттям «вільна людина» позначався феодал. Проте надалі під «вільною людиною» формально стали розуміти усякого вільного жителя Англії. Зміст статті 39 Хартії було згодом розвинуто в інших подібних документах29.

У першій частині «Саксонського дзерцала» закріплені «конституційні» принципи організації імперії: верховенство права і доктрину «двох мечів». Верховенство права є наслідком його божественного походження («Бог сам є право»), з чого виводиться проголошений принцип опору всякій незаконній і несправедливій владі. Відповідно до доктрини «двох мечів», проголошеної церковними ідеологами у XII ст., духовний «меч» (влада) призначений папі римському, а світський — імператору. Духовна і світська влада допомагають і підтримують одна одну, і хто «противиться папі», має бути примушений до слухняності за допомогою світського суду.

29 Петиція про право 1628 г. и Хабеас Корпус Акт 1679 г., про що мова піде далі.

Імператору належав «перший щит» у феодальних сходах. Він мав регалії (права) на надра, право вищої юрисдикції «повсюдно». У будь-якім місці його перебування він мав право суду, карбування монети, стягування мита. Однак, оскільки імператор не міг «бути повсюдно і судити всі злочини повсякчас», він передавав князям графські судові повноваження.

Імператор мав обиратися князями. Після присвяти місцевими єпископами він отримував королівську владу і титул, після присвяти папою — імператорські регалії. Імператор не міг бути відлучений від церкви, за винятком трьох випадків: «сумнівів» у щирій вірі, залишення законної дружини і руйнування храму.

Правовий статус людини визначався його становою приналежністю. «Ніхто не може знайти іншого права, крім властивого за народженням», — записано в «Саксонському дзерцалі». Разом з тим автор засуджує кріпосне право, його «розум не може зрозуміти того, що хто-небудь повинний бути у власності іншого». Кріпацтво, на його думку, виводиться з несправедливого і неправедного звичаю, який тепер звели в право.

Золота булла 1356 р. закріплювала основні елементи державного механізму і форми німецької держави. Відповідно до цього документу імператор Німеччини обирався колегією курфюрстів (вищих феодалів), склад якої був чітко визначений. Гідність курфюрстів було визнано за трьома духовними (Майнцем, Кьольном і Триром) і чотирма світськими (Богемією, Пфальцем, Саксен-Виттенбергом і Бранденбургом) землями. Вибори мали проводитися більшістю голосів.

Імператор визнавав самостійність курфюрстів у їхніх володіннях і зобов’язувався не втручатися у внутрішні справи князів. Було узаконено право одних князів вести війни проти інших князів імперії. Забороні піддавалися тільки війни васалів проти сеньйорів. У числі прав, наданих курфюрстам, була регалія, тобто виключне право видобутку дорогоцінних металів, а також карбування монети. Проголосивши, що держава є політичною організацією суверенних князів і міста не можуть незалежно від князів претендувати на політичну роль, Золота Булла заборонила союзи міст. Вирішення усіх важливих державних справ передавалося колегії курфюрстів, що мала скликатися щорічно.

У межах своїх володінь князі отримували всі права самостійних володарів. Їх єдність була номінальною. Імперія зберігалася як символ, як назва, але не як реальна політична єдність. Колегія мала право суду над імператором і його усунення. Стягування мита, право вищої юрисдикції — усе це належало курфюрстам. Таким чином, у Німеччині була юридично оформлена олігархія декількох найбільших феодалів, що склалася ще до «Золотої булли».

Через рік після прийняття «Золотої булли», у березні 1357 р. у Франції з’явився т. зв. Великий березневий ордонанс. Він був виданий дофіном Карлом (спадковим принцем), під тиском Генеральних штатів, із якими майбутній король (Карл V) постійно конфліктував.

В ордонансі передбачалася:

· передача Генеральним штатам контролю над управлінням і витратою фінансів;

· виключне право Генеральних штатів на видачу субсидій, що призначалися тільки на один рік;

· право штатів збиратися через три місяця для контролю над витратою виданих субсидій.

Король обіцяв діяти в згоді зі штатами у випадку військових дій, а штати зробили спробу взяти під свій контроль організацію армії. Генеральні штати прийняли ряд заходів проти свавілля королівської адміністрації. Проте вони не могли домогтися обмеження королівської влади, його адміністрації, відповідно, і значного впливу на вирішення державних питань. Їм не вдалося домогтися навіть того, що було закріплено в англійській Великій Хартії вольностей.

Незабаром Березневий ордонанс, як і Велика Хартія вольностей у свій час, був скасований королем. Поява таких документів хоча б на короткий час створювала свого роду прецедент, що послужив зразком успішної боротьби представників народу за обмеження всевладдя монархічної влади і створення органів влади з безпосередньою їхньою участю.