Історія держави і права зарубіжних країн

§4. Судові й правоохоронні органи в механізмі феодальної держави

Механізм феодальної держави у процесі його еволюції зазнав істотних змін: він був відносно простий на першому етапі й ставав все більш складним з розвитком держави. Основною функцією цієї багатоскладної державної машини з її величезною бюрократичною і військовою організацією, з армією чиновників і численних установ, якою була абсолютна монархія, стало придушення опору непривілейованих станів за допомогою судових та правоохоронних органів.

4.1. Судоустрій феодальних держав

Найбільш простою судова організація була в Німеччині. На ранній стадії розвитку феодалізму джерелом правосуддя й верховним суддею вважався імператор. Але з розвитком феодальних відносин судове верховенство короля було обмежено, особливо у володіннях князів.

Відповідно щаблям феодальної ієрархії юрисдикція феодалів розподілялася на вищу й нижчу. Існував церковний суд, якому були підсудні і справи, що не мали ніякого зв’язку з релігією. Мали свою юрисдикцію і міста.

У Німеччині широкого розвитку здобули самосуд і «кулачне право», тобто право сильного. Васали вирішували свої суперечки зброєю. Церква й імператори намагалися обмежити самосуд так званими замиреннями. Фрідріх II у 1235 р. встановив, що самосуд вважається законним лише в тих випадках, коли сторони, що сперечаються, не задоволені судовими рішеннями.

У 1495 р. було засновано імперський суд, який мав вирішувати усі справи на підставі римського права й лише в другу чергу брати до уваги «добре німецьке право», на яке посилалися сторони. Надії на забезпечення єдності Німеччини за допомогою центральних органів влади — рейхстагу й імперського суду не виправдали себе. Аж до 1848 р. привілейовані групи в Німеччині виключалися із загальної підсудності на підставі феодального принципу «позиватися з собі рівними».

У Франції до середини XIII ст. суд здійснювався, головним чином, на рівні васалів. Вищою інстанцією був королівський двір, проте, для того, щоб отримати право захищати там свою справу, треба було належати до вищих васалів корони, або одержати на це особливий привілей.

Формування єдиної загальнодержавної судової системи почалося з реформ Людовика IX у середині XIII ст., коли було створено парламент, підпорядкований єдиній державній волі корони. Його офіційним місцеперебуванням став Париж. Спочатку парламент був невіддільним від королівського двора. Як частина курії, парламент зберігав свій феодальний характер: у його складі домінували світські й духовні васали короля, головним чином ті, що перебували постійно при дворі. Проте, згодом, до XV ст., парламент перетворився в самостійний судовий орган. Король перестав особисто бути присутнім на засіданнях парламенту. Його інтереси при розгляді правових питань або судових справ представляли королівські прокурор і адвокат. Але можливість особистої присутності короля визнавалася як і раніше, а у випадку обвинувачень проти перів Франції, воно вважалося парламентом необхідним.

За своєю внутрішньою організацією парламент поділявся на декілька палат:

1) Велика, де розбиралися тільки скарги на рішення місцевих і нижчих судів;

2) Слідча, де розслідувалися й вирішувалися особливо важливі справи королівської юрисдикції (слідчих палат могло бути і декілька — до 5);

3) Касаційна, де переглядалися рішення нижчих королівських судів;

4) У 1453 р. остаточно оформилася ще одна, особлива, Палата башточки (Tournelle). В ній розслідувалися й вирішувалися особливі карні і кримінально-політичні справи.

Справи виняткового значення або політико-юридичні питання розглядалися загальними зборами парламенту.

Паризький парламент виступав як основний суд королівства. Поряд із ним вже в XIII ст., було визнано подібне значення й за аналогічними установами, що традиційно існували в провінціях. Кожне з таких носило свою традиційну назву (у Нормандії — Палата Шахової дошки, у Лангедоці — парламент та ін.)

Компетенція парламенту була невизначеною і такою, що розповсюджувалася на все королівство. Створення провінційних парламентів територіально обмежило компетенцію Паризького, проте виняткові права останнього залишилися безсумнівними. Як суд першої інстанції парламент судив королівських васалів та знать, що володіла судовими привілеями. Він був апеляційною інстанцією на рішення судів бальї і сенешальств.

В Англії королівська судова система складалася протягом другої половини XI— XII ст. багато в чому завдяки судовій реформі Генріха ІІ (1154—1189 рр.). Централізація суду була досягнута:

· по-перше, можливістю розгляду справи на вибір позивача, не тільки земськими, але й королівськими роз’їзними суддями,

· по-друге, заснуванням центральних офіційних судів під владою короля.

Роз’їзні судді з’явилися ще до реформи (із 1130-х рр. відомі роз’їзні судові комісари). Але лише з 1166 р. інститут таких судів став постійним. Спочатку вони представляли комісії з баронів і прелатів, яким доручалося розслідувати обвинувачення проти шерифів. З кінця XII ст. у їхню компетенцію були включені кримінальні справи, справи, пов’язані зі скликанням ополчення.

Постійним судовим відомством став королівський суд у Вестмінстері. Для обговорення запитів судових комісарів було призначено 5 постійних судів. Згодом при суді склався свій персонал, встановилася колегіальна практика обговорень. Наприкінці XII ст. відокремилося цивільне відділення суду.

Відповідно до Вестмінстерського статуту, прийнятого в інтересах станів у період кризи XIII ст., було встановлено, щоб королівські судді з’являлися для слухання справ безпосередньо в графства. Там вони розглядали справи за участю місцевих присяжних. Суд присяжних також одержав офіційне визнання з реформами Генріха II. Кримінальні звинувачення в рядових злочинах повинні були висуватися особливими зборами жителів графств — у кількості 24. Вони отримали назву — Велике журі. Подальший розгляд справи здійснювався суддями, ними виносився вирок із залученням 4—6 представників сотень — Мале журі. Згодом участь присяжних була визнана необхідною і при вирішенні земельних суперечок королівськими суддями. Присяжні грали важливу роль, особливо в кримінальних справах: вони визначали факт злочину й людину, яка підлягала відповідальності.

Протягом XIII—XIV ст. з королівського суду відокремилися декілька особливих установ із своєю компетенцією. Одним із перших оформився Суд королівської лави. В ньому засідали 4—5 радників-юристів і головуючий. Суд вирішував кримінальні справи, мав поліцейську владу, право розглядати апеляції на земські рішення.

З кінця XIII ст. відокремився Суд загальних позовів. Він складався із професійних юристів (пізніше — докторів права) і мав монопольне право на розгляд деяких категорій позовів між підданими, якщо ті не торкалися інтересів корони. Компетенція його була широкою і невизначеною: позови про захист земельних володінь, порушення угоди й ін.

Особливою інстанцією був Суд казначейства. В ньому розбиралися справи про фінансові суперечки головним чином між підданими і короною (суд й утворився спочатку, у XII ст., як особлива присутність у казначействі. — Л. Б., С. Б.). Потім у ньому стали взагалі розглядати справи, що можна було кваліфікувати як «порушення обов’язку». Проводити більшість судових слухань тільки у Вестмінстері (Лондоні) було неможливо. Неможливим була й регулярна присутність присяжних від земств у центрі (хоча шерифам і наказувалося забезпечувати їхню присутність). Тому система роз’їзних судів, суміснена з централізованим контролем й апеляцією, поступово витіснила залишки старої юстиції. З кінця XII — поч. XIV ст. суди, що одержали назву ассизів, стали проводити регулярні, 3—4 рази на рік, сесії-об’їзди судових округів, кожний з яких складався з декількох графств. Проте ассизи з’ясовували тільки питання факту. Остаточні рішення виносились у Вестмінстері, куди направлялися спеціальні змагальницькі документи і протокол про рішення присяжних. Згодом, коли суддями ассизів могли стати тільки юристи й коли їх стали супроводжувати адвокати, рішення по справах могло бути винесене цілком і на місці.