Історія держави і права зарубіжних країн

3.3. Особливості абсолютизму в Німеччині

У XVI—XVIII ст., у Німеччині, коли після релігійних війн кількість самостійних державних утворень ще більше зросла, затверджується так званий княжий абсолютизм. Він відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу (як і станово-представницьких монархій) тим, що склався не в межах всієї «Священної римської імперії Германської нації», яка залишалася децентралізованою, а в межах окремих княжих володінь. Крім того, його затвердження не результат тимчасової рівноваги сил феодалів і буржуазії. Навпаки, княжий абсолютизм являв собою перемогу феодально-консервативних сил над буржуазним рухом і підпорядкування слабкої німецької буржуазії князям.

Не випадково абсолютизм затвердився раніше за все в Баварії (у першій третині XVII ст.), що відрізнялася економічною відсталістю. Княжий абсолютизм не відіграв будь-якої позитивної ролі, надовго закріпивши стан економічної і політичної роздробленості Німеччини.

З майже 300 держав, що входили до складу «Священної Римської імперії германської нації» найбільш значними абсолютистськими державами були Прусія й Австрія, між якими вже починалося суперництво за політичне верховенство в імперії.

Прусський абсолютизм. Бранденбурзько-Прусська держава була створена на початку XVII ст. на землях колишнього Тевтонського ордену, колонізаторська діяльність й ідеологія якого поклали початок великопрусському мілітаризму в Німеччині. Остаточне оформлення цієї держави відбулося в 1701 р., коли бранденбурзький курфюрст домігся титулу короля Прусії.

Глава держави король Прусії — входив в імперську колегію курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада при королі. Йому підпорядковувалися спочатку три директорії: фінансова, військових справ і королівських доменів. Особливого значення набула директорія військових справ, що відала організацією й озброєнням створеної в 1655 р. постійної армії. Прусська армія була однією з найбільших у Європі і славилася своєю муштрою і палочною дисципліною.

У XVIII ст. здійснювалася подальша централізація і мілітаризація державного апарату, узвишшя військово-управлінських органів над цивільними. Значна частина повноважень Таємної ради перейшла до генерального військового комісаріату. Відбувається злиття всіх директорій у єдиний військово-фінансовий орган на чолі із президентом-королем. На місцях земські радники ландрати, що призначалися королем за рекомендацією дворянських зборів, підпадали під жорсткий контроль центральної влади й наділялися широкими військово-поліцейськими повноваженнями. Ліквідувалося міське самоврядування. Міські ради були замінені колегіями магістратів, що призначалися королем. На весь державний апарат поширювалися військові звання, військова субординація й дисципліна.

Австрійський абсолютизм. Австрія, на відміну від Пруссії, не являла собою централізованої держави. Вона була багатонаціональною країною, де панувало католицьке віросповідання. З XV ст. королі Австрії ставали німецькими імператорами й Австрія вважалася їхнім доменіальним володінням.

Система центральних органів Австрії не була повністю упорядкованою і постійно перебудовувалася. Вищим органом влади і управління разом із монархом була Таємна рада. Надалі її було замінено конференцією, що стала постійною установою (із початку XVIII ст.). Військовими справами відала придворна Військова рада. У 1760 р. з метою об’єднання всіх галузей управління була заснована Державна рада.

На чолі провінцій Австрійської монархії стояли намісники. Вони обиралися місцевими станово-представницькими установами і затверджувалися королем. В державах, що входили до складу Австрії, були сейми станові збори. У містах управління знаходилося в руках виборних міських управ і бургомістрів. При королеві Марії Терезії (1740—1780 рр.) найважливіші повноваження зосередилися в руках королівських чиновників, виборні органи підпадали під контроль уряду.

У другій половині XVIII ст. у Прусії й Австрії проводилася політика так званого освіченого абсолютизму. Були започатковані певні буржуазні перетворення, рекламовані як результат співдружності государів із французькими просвітителями. За своєю суттю ця політика була спробою пристосувати суспільство і державу до ряду вимог, висунутих буржуазією, що зростала, не торкаючись при цьому найбільш істотних інтересів і дворянства.

Таким чином, у пізньому середньовіччі (XVI—XVII ст.), коли відбувався розклад феодалізму й формувалися основні елементи капіталістичної системи, тільки сильна королівська влада могла бути спроможною зміцнити і підтримати суспільну будову, що похитнулася. Ця влада все більш піднімалася над суспільством, роблячи ставку на бюрократичний централізм, на військово-поліцейську силу, на усунення політичної опозиції. На останній стадії свого розвитку середньовічна держава виступила у формі абсолютної монархії. При цьому ще якийсь час абсолютна монархія, використовуючи свій прогресивний потенціал, забезпечувала економічний розвиток і зменшила, правда ненадовго, антагонізми, що зростали в суспільстві. Зігравши протягом відомого часу позитивну роль у світовому історичному процесі, абсолютна монархія досить швидко поступилася місцем більш прогресивним формам державності.