Історія держави і права зарубіжних країн

2.3. Станово-представницька монархія в Англії

В Англії об’єктивні передумови для переходу до нової форми феодальної держави — монархії зі становим представництвом — почали складатися на початку XIII ст. Проте, королівська влада, що зміцнила свої позиції, не виявляла готовності залучати до рішення питань державного життя представників пануючих станів. Навпаки, при спадкоємцях Генріха II, що терпіли невдачі в зовнішній політиці, зростали крайні прояви монархічної влади, посилювалося адміністративне й фінансове свавілля короля та його чиновників. У зв’язку з цим визнання права станів брати участь у вирішенні важливих політичних і фінансових питань відбувалося в Англії під час гострих соціально-політичних конфліктів. Вони набули форми руху за обмеження зловживань центральної влади. Цей рух очолювали барони, до яких періодично приєднувалися лицарство й маса фригольдерів, незадоволених надмірними поборами й здирством королівських чиновників. Соціальний характер антикоролівських виступів був особливістю політичних конфліктів XIII ст. У порівнянні з баронськими заколотами XI—XII ст. не випадково ці виступи супроводжувалися прийняттям документів, що набули великого історичного значення.

Основними віхами цієї боротьби були: конфлікт 1215 р., що закінчився прийняттям Великої хартії вільностей, і громадянська війна 1258—1267 рр., які призвели до виникнення станово-представницької монархії в Англії.

Посилення централізаторських настроїв корони суперечило становій відокремленості англійського суспільства, особливо соціальній позиції феодальних магнатів, що хоча і не володіли в Англії такою могутністю, як в континентальних країнах, проте з успіхом могли протистояти королівській владі. За часів Іоанна Безземельного (1199—1216 рр.) боротьба баронів набула національного характеру й отримала підтримку інших активних політичних сил країни — дворянства й міської верхівки. Безперспективна війна Іоанна у Франції, конфлікт із могутнім папою римським, що закінчився перемогою останнього, численні побори, стягнуті всупереч феодальним звичаям, призвели до невдоволення баронів. Вони разом із лицарями й лондонською верхівкою змусили Іоанна Безземельного 15 липня 1215 р. підписати Велику хартію вольностей. Центральне місце в Хартії займають статті, що виражали інтереси баронів, хоча деякі її положення захищали інтереси інших учасників руху: представників духовенства, лицарства, селянства, городян.

Іоанн Безземельний, поступившись перед збройною силою своїх підданих, згодом відмовився від Хартії. Боротьба феодальних станів проти короля продовжувалася. Особливої напруги вона досягла в 50—60-і рр. XIII ст. Політика Генріха III викликала опозицію, підтриману всіма станами. Приводом до відкритого виступу послужило скликання Великої ради в 1258 р., на якій король зажадав величезної суми грошей для покриття боргу папської курії (мова йшла про збір у скарбницю 1/3 прибутків від рухомої й нерухомої власності. — Л. Б., С. Б.).

11 червня 1258 р. озброєні барони з’їхалися до Оксфорду, де і пред’явили королю петицію з 29 пунктів. Ці бурхливі збори отримали назву «скаженого парламенту». Поданий проект перебудови державного управління було прийнято парламентом і названо «Оксфордськими провізіями». Цей акт передавав всю владу до рук 15 баронів, що цілком контролювали короля, призначали й усували від влади всіх вищих посадових осіб. Тричі на рік мав скликатися парламент, в якому, окрім ради 15-ти, повинні були засідати 12 баронів, виборних від общини. Під общиною розумілися ті ж барони.

Союзникам були зроблені незначні поступки: обіцянка провести по всій країні розслідування про зловживання королівських чиновників, виборність шерифів, заборона суддям займатися хабарництвом, поверхово було сказано про поліпшення положення Лондона й інших міст. Це викликало невдоволення лицарів, городян та інших прошарків населення.

На противагу Оксфордським провізіям вони, зібравшись у Вестмінстері, проголосили Вестмінстерські провізії. Цей документ встановлював гарантії прав дрібних васалів по відношенню до їх сеньйорів і вносив деякі поліпшення в діяльність місцевих органів і в судочинство. Це була перша самостійна загальнополітична програма лицарства й фригольдерських прошарків26, яка відрізнялась від програми баронів.

Режим баронської олігархії призвів до феодальної анархії у країні. Між королем і баронами почалася громадянська війна (1258—1267 рр.). Симон де Монфор, що очолював військо баронів, одержав верх над королем і, бажаючи заручитися підтримкою лицарів і городян, скликав у 1265 р. збори, які вважаються першим парламентом Англії, оскільки він відносно повно представляв всю країну. У ньому засідало по два лицарі від кожного графства і два представники від кожного міста.

Тим часом, почалися хвилювання серед селянства, що призвело до розколу серед прихильників Симона де Монфора: частина з них перейшла на бік короля. Почалися нові військові дії, під час яких Симон де Монфор загинув. Незважаючи на військові успіхи, король змушений був піти на компроміс із баронами, лицарями й городянами. Результатом цього компромісу було затвердження парламенту.

У 1295 р. король Едуард I скликав парламент, що отримав назву «зразкового». Крім прелатів і баронів, запрошених особисто, були обрані по два лицаря від кожного графства і по два городянина від кожного міста, що отримали на те право. У цьому парламенті було представлено й духовенство.

З середини XIV ст. парламент став складатися з двох палат:

· верхня палата лордів, де засідали прелати і барони;

· нижня палата громад (общин), де засідали лицарі і представники міст.

Міцний союз лицарства й міської верхівки в парламенті забезпечив йому великий політичний вплив у порівнянні зі станово-представницькими зборами інших країн.

З XV ст. палата лордів комплектувалася переважно зі спадкових перів. Палата громад — із представників дворянства й міської верхівки (обиралися по два лицарі від кожного графства і по два представники від міста). Духовенство як окремий стан не було представлено в англійському парламенті. Прелати ввійшли в палату лордів. Інше духовенство не отримало в парламенті свого представництва, тому що брало участь в особливих зборах духовенства — конвокаціях.

Серед функцій парламенту першою й найважливішою була фінансова. Вона стала джерелом політичного впливу й могутності парламенту. У 1297 р. статутом «про ненакладення податей» було встановлено, що обкладання прямими податками не може мати місця без згоди парламенту. У XIV ст. стягування непрямих податків було поставлено в залежність від згоди парламенту. У XV ст. установився порядок, за яким справи, пов’язані з оподаткуванням, спочатку мали розглядатися в нижній палаті.

26 Англійське селянство розподілялося на дві категорії: Фригольдери — вільні власники землі, що не несли ніяких повинностей феодалам; Копигольдери — нащадки недавніх кріпаків, які за свої невеличкі земельні ділянки продовжували нести ряд натуральних і грошових повинностей по відношенню до феодалів. (назва утворилась від копій — рішень судів, що засвідчували їхні права на земельні ділянки).

Поступово функції парламенту розширювалися. В XIV—XV ст. оформилася законодавча ініціатива парламенту. Від імені нижньої палати королю подавалася петиція, у якій ставилося питання про видання законів у бажаному для парламенту змісті. Пізніше клопотання парламенту стали висловлюватися у формі готових законопроектів. Надалі встановлювався порядок, за яким постанови, прийняті обома палатами й королем (статути), не могли бути змінені або скасовані без згоди обох палат. Статути набували сили вищих актів державної влади (законів).

Парламентом робилися спроби підпорядкувати своєму контролю державне управління. Здійснювалося це за допомогою «імпічменту», сутність якого зводилася до того, що перед палатою лордів, як вищим судом країни, палата громад порушувала звинувачення проти тих або інших радників короля в зловживанні ними своїми обов’язками. Палата громад виконувала функції великого (обвинувального) журі присяжних засідателів.

Парламент втручався й у зовнішню політику, вимагаючи врахування його позиції при вирішенні питань про війну й мир.

Таким чином, із станово-представницьких установ західноєвропейських країн найбільших успіхів у своєму розвитку досяг англійський парламент, який став зразком для створення представницьких органів влади в майбутньому.