Історія держави і права зарубіжних країн

1.3. Сеньйоріальна монархія в Англії

Нагадаємо, що Англія, як ранньофеодальна держава, виникла в ІХ ст. У результаті об’єднання семи англосаксонських королівств під верховенством Уесекса. Нормандське завоювання в 1066 р. і проголошення герцога Вільгельма англійським королем мало сильний вплив на подальшу історію англійської держави. Вона розвивалася за тими ж законами, що й середньовічні континентальні держави, але, в той же час мала свої особливості:

· ранню централізацію;

· майже відсутню феодальну роздробленість;

· швидкий розвиток публічних початків королівської влади.

Ранній централізації сприяла політика Вільгельма Завойовника, який, використовуючи як своє положення, так і англійські політичні традиції, прагнув до зміцнення основ королівської влади. Зокрема, король проголосив себе верховним власником землі й зажадав від усіх вільних землевласників присягання йому на вірність. Така присяга зробила феодалів усіх рангів васалами короля, зобов’язаними йому насамперед військовою службою. Принцип «васал мого васала не мій васал», характерний для континенту, в Англії не затвердився. Тут, навпаки, пануючим став принцип «васал мого васала мій васал».

Заходи нормандських королів сприяли державній централізації й збереженню державної єдності, незважаючи на феодалізацію суспільства, що поглиблювалася. Проте до кінця XII ст. централізація забезпечувалася в основному за рахунок сеньйоріальних, приватних прав англо-нормандських королів і залежала від їх спроможності виступати авторитетним главою феодально-ієрархічної системи й місцевої церкви.

Судові й фіскальні права корони відносно своїх підданих були лише правами вищого сеньйора стосовно своїх васалів і ґрунтувалися на присязі вірності. Вони регламентувалися значною мірою феодальним звичаєм, в будь-який час могли бути оскаржені незадоволеними васалами. Свідченням цьому у XI—XII ст. є заколоти баронів, які звинувачували корону в зловживаннях своїми сеньйоріальними правами. З моменту нормандського завоювання і протягом усього XII ст. королі змушені були постійно підтверджувати свою прихильність споконвічним звичаям та вольностям англосаксів, а баронам і церкві дарувати «хартії вольностей». Ці хартії містили положення про мир, про викорінювання «дурних» і підтримку стародавніх, «справедливих» звичаїв, про зобов’язання корони дотримуватися привілеїв і вільностей феодалів, церкви й міст. Проте із середини XII ст. спроби зв’язати королівську владу рамками феодального звичаю й власної присяги почали натикатися на посилення публічних початків у державному управлінні.

До другої пол. XII ст. в Англії не було професійних адміністративно-судових органів. Центр управління королівський двір (курія) — постійно переміщувався й тривалий час був взагалі відсутнім в Англії, оскільки король частіше жив у Нормандії. У своєму

розширеному складі королівська курія являла собою збори безпосередніх васалів і наближених короля. Під час відсутності короля Англією фактично правив головний юстициарій — духовна особа, знавець канонічного й римського права. Його помічником був канцлер, що керував секретаріатом. Центральну владу на місцях представляли «роз’їзні» посланці й шерифи з місцевих магнатів, що нерідко виходили з-під контролю центру. Управління ними зводилося в основному до надання їм виконавчих наказів.

Зміцнення прерогатив корони, бюрократизація й професіоналізація державного апарату, що дозволили зробити централізацію в Англії незворотною, пов’язані в основному із реформами Генріха II (1154—1189 рр.), які можна умовно звести до трьох головних напрямків:

1) приведення до системи й надання більш чіткої структури королівській юстиції (вдосконалення форм процесу, створення поряд із традиційними й середньовічними судами системи королівського роз’їзного правосуддя й постійно діючих центральних судів);

2) реформування армії на основі поєднання принципів ополченської системи і намісництва;

3) установлення нових видів оподаткування населення.

Реформи підвищили авторитет і розширили юрисдикцію королівських судів; дозволили різко збільшити чисельність відданих королю військ і підірвати вплив на них найбільш великих феодалів; дістати кошти на утримання професійного чиновництва.

Таким чином, на цьому етапі розвитку феодальної держави у Західній Європі сеньйоріальна монархія має як загальні характерні риси, так і особливості. З огляду на вищенаведене, умовно розподілимо їх на класичну — у Франції, децентралізовану — у Німеччині і централізовану в Англії.