Історія держави і права зарубіжних країн

3.2. Право у франків й англосаксів

Середньовіччя для західноєвропейських країн — це період, коли в межах національних держав, що утворювалися, поступово формувалися основи майбутніх національних правових систем. Початок цього правотворчого процесу сягає корінням у надра раннього феодалізму, в часи варварських королівств, перш за все германських.

Регулювання суспільних відносин у германських племен здійснювалося як королівським законодавством, так і нормами звичаєвого права. Звичаєве право германців було записано й частково кодифіковано. Ці письмові зводи отримали назву варварських правд (Lex Закон).

Право франків

Варварські правди. У різних гілок германських народів оформлення писаного звичаєвого права відбувалося в різний час: це співвідносилося з історичними розходженнями в ступені проникнення ранньої державності в суспільний побут, із місцевими особливостями становлення публічно-правової спільності того або іншого народу. І, не дивлячись на типову схожість, варварські правди мають відмінності по змісту конкретних приписів, наявності тих або інших правових інститутів, по співвідношенню з королівським законодавством свого часу.

Жодна з відомих варварських правд не дійшла у своєму початковому вигляді, багато з них відомі в різних редакціях. Для більшості правд час їх виникнення (тобто початкового запису й офіційного визнання) визначається приблизно: Вестготська правда — кінець V ст.; Бургундська — кінець V — поч. VI ст.; Салічна — кінець V — поч. VI ст.; Аллеманська — VI—VIII ст.; Баварська — середина VIII ст.; Рипуарська — VI—VII ст.; Саксонська правда — VIII—Х ст. До того ж типу варварських правд відносяться численні ранні систематизації англосаксонських законів і записи скандинавських, датських правових звичаїв.

Варварські правди мали деякі загальні риси.

По-перше, усі вони склалися під значним впливом інститутів і принципів римського права (крім ранніх — Вестготської і Бургундської), про що свідчив їхній запис на варварській латині.

По-друге, як історичний тип, варварська правда — складний за структурою, різноплановий кодекс. Значне місце в ньому зайняли витяги (або навіть повні тексти) із королівських капитуляріїв та едиктів, багато з яких або змінювали правила звичаєвого права, зафіксованого в інших розділах правд, або санкціонували державне застосування писаного права.

По-третє, правди були записом права вузьконаціонального застосування: вони не виключали застосування місцевим населенням, що проживало на території варварських королівств, своїх законів. Тому вкрай незначне місце в правдах зайняло приватне право, що регулювалося римським правом, яке продовжувало жити поряд із германським.

По-четверте, правди були привілейованим правом. Їхній зміст обмежувався окремими значимими звичаями в земельних або сімейно-родових відносинах і нормами судового та карного права. Норми мали, в переважній більшості, казуальний характер і тільки в більш пізніх правдах вже з’явилися і розпорядження загального змісту, присвячені охороні привілеїв церкви або корони.

По-п’яте, усі відомі випадки оформлення запису звичаєвого права пов’язані з ініціативою королівської влади. Державну силу правди підкреслювали спеціально видані укази, що супроводжували текст.

Салічна правда. Однією з ранніх, і водночас класичних правд, вважається Салічна правда, її найбільш рання частина відноситься до V ст. (486—496 рр.). Затверджена спадкоємцями Хлодвига редакція тексту складалася з 65 глав-титулів, кожний із яких присвячувався певному юридичному питанню. Пізніше, залишаючись основним зводом власного права франків, Салічна правда неодноразово доповнювалася й розширювалася; так виникли редакції, названі Емендате (VI—VII ст.) і Геральдія (за часів Карла Великого).

Салічна правда найменшою мірою зазнала впливу римського права, зберегла навіть деякі залишки язичницької старовини й родових звичаїв германців. Наприклад, багато судово-правових процедур були нерозривні із символічними діями, позбавленими реального змісту, але важливими для суспільного визнання тих або інших фактів. Так, заява про бажання укласти повторний шлюб супроводжувалася зважуванням монет, передача майна — особливим розкиданням гілок рослини, звернення до родичів за допомогою в зобов’язаннях — киданням «жмені землі» й перестрибуванням через тин.

Суспільство часів Салічної правди поєднувало в собі два уклади:

· один — архаїчний, общинно-родовий з установкою на звичну соціальну рівність і родовий колективізм;

· інший — заданий ранньою державністю, що формувалася, із закріпленою нею нерівністю в залежності від відносин із владою.

Регулювання общинного побуту Салічною правдою. Право було орієнтовано на общинний побут у тому, що стосувалося загальної організації порядку життя, сімейних і майнових відносин. Проте общинні зв’язки франків мали вже подвійний характер: в одних правових відносинах виявлялося домінування старої родової, в інших — сусідської общини.

Поселення в общині залежало від згоди всіх інших повноправних общинників (але воно вже було можливо, тобто община не замикалася родинними зв’язками). За старим жителем поселення — вілли зберігалося право категорично заперечувати проти поселення — і ця вимога повинна була задовольнятися в правовому порядку. Правда визнавала термін давності такого поселення; «якщо протягом 12 місяців не буде подано ніякого протесту, він міг залишитися недоторканним, як і інші сусіди». Сусідські права не були абсолютними: поселення за указом короля мало бути визнаним общинниками безумовно, і таким чином прості франки втрачали своє значення перед королівськими слугами й дружинниками.

Земля знаходилася в індивідуальному володінні сім’ї. Виділені їй ділянки, як орного поля, так і лугів, вважалися «огороженим місцем». Різноманітні зазіхання на чуже поле чи луку були протиправними. Ліси й деякі інші угіддя розглядалися тільки як спільна власність общини, і їх використання регламентувалося колективним інтересом. Спадкове володіння поступово формувало особливий інститут — аллод, під яким розумілося суто сімейне право користування огородженими ділянками й майном, яке сім’ї належало. Право користування успадковувалось з перевагою нащадка чоловічої статі (у VI ст. У франків право успадкування одержали й дочки, а також брати й сестри померлого, в разі відсутності синів — Л. Б., С. Б.). Салічна правда не передбачала ніяких угод, пов’язаних з аллодом. Рухоме майно також розглядалося як сімейне володіння: розпорядитися ним у випадку смерті кого-небудь на користь третьої особи могли тільки через дуже складну процедуру аффатомії за участю общинної сходки і відстрочкою передачі на рік.

Общинно-родові традиції зберігали свою силу в сімейних відносинах. Шлюб складався з обов’язкової згоди батьків, зберігаючи риси древнього викупу нареченої у роду. Викрадення нареченої, укладання шлюбу насильницьким шляхом зобов’язувало (за Саксонською правдою) повернути наречену й сплатити значний штраф сім’ї «за образу», практично рівний викупу за вбивство. Подібний за розміром штраф сплачувався й тоді, коли шлюб укладався без згоди родичів, але за згодою нареченої. Сім’я чоловіка зберігала символічне право на його вдову у випадку смерті чоловіка: стороння особа, що бажала укласти з нею новий шлюб, повинна було сплачувати особливий умовний викуп — рейпус. У інших відношеннях у германських народів жінка знаходилася в більш вигідному положенні, ніж у романських: вона мала особисте майно, отримане перед весіллям, користувалася особливим заступництвом права в зв’язку з зазіханнями на її честь або безпеку.

Правове становище франків. Салічною правдою зафіксовано поступове проникнення державного укладу в общинний побут франків. Відносно статусу окремих категорій населення поряд із цілком вільними і повноправними франками, рівною мірою відповідальними за вчинене ними або у відношенні їх, Правда виділяла як привілейовані прошарки, так і неповноправні. Слуги й дружинники — антрустіони (нова знать), які знаходились в особливій довірі короля, мали привілей особливої охорони свого життя, честі й тілесної недоторканності. Більш високим захистом, ніж рядові франки, користувалися й римляни — королівські співтрапезники.

Галло-римське населення, ніяк не пов’язане з королівською службою й новою ієрархією, вважалося таким, що знаходилося нижче вільних франків. У самому низу умовної соціальної драбини знаходилися раби: вони дорівнювалися до майна у випадку нанесення їм ушкоджень або їх вбивства, шлюби з рабами або рабинями були або карними, або вели до втрати власного статусу. Незаконна відпустка на волю чужого раба розглядалася нарівні з нанесенням збитку чужому володінню й каралася штрафом. До рабів, здебільшого дорівнювалися літи — напіввільне населення (ті, хто потрапили в кабалу, або старі колони. — Л. Б., С. Б.). Щодо охорони їх життя й безпеки, то літи не відрізнялися від рабів; неправомірна їхня відпустка на волю також вважалася злочином. Злочини, скоєні рабами й літами, карались суворіше; до них застосовувалися катування під час розслідування. Соціальні градації, тільки у випадку з невільним населенням, були взаємопов’язані з майновим положенням. Розходження в статусі вільних залежали виключно від положення у військово-службовій ієрархії й особистої близькості до влади.

Злочини й покарання. Салічна правда, як більшість інших варварських правд, була насамперед зводом кримінальних покарань. Покарання за варварським правом переслідувало двояку ціль:

· спокутувати провину злочинця з метою задовольнити родичів потерпілого (щоб запобігти нескінченої кровної помсти або саморозправи);

· оберігати дотримання «королівського миру», тобто встановленого і визнаного владою суспільного порядку.

Тому головним видом покарання був викуп (визначений як судовий штраф). Цей викуп був більший або менший за розміром залежно від суспільної оцінки значимості злочину: його характеру, його наслідків. Особливий зміст полягав у призначенні викупу за вбивство — він носив специфічну назву вергельд. Вергельд сплачувався вже не самому потерпілому, а його дітям і боковим родичам, а у випадку відсутності останніх частина відходила в королівську скарбницю. До виплати вергельду міг бути засуджений тільки повноправний вільний франк. По відношенню до невільного населення (рабів, літів) застосовувалися інші покарання: страта, кастрація, биття батогами й катування. Але якщо й вільний общинник був настільки бідний, що не міг заплатити присудженого йому (а родичі не ручалися за нього і не допомагали йому у виплаті вергельда Л. Б., С. Б.), то і франків карали на страту.

Можливі відносини з державною владою ще не були об’єктом кримінально-правової охорони. Салічна правда практично не знає таких злочинів. Найбільш тяжким зі злочинів вважався розбійний напад банди на будинок, в результаті якого спричинено вбивство, — він карався найбільшим, який був відомий Салічній правді, штрафом у 1800 золотих солідів (один золотий солід — ціна невеликого стада корів. — Л. Б., С. Б.). Штраф зменшувався в залежності від соціально-правового статусу потерпілого.

Другим на східці штрафів злочином стояло вбивство. Штрафи за нього різнилися в залежності від статусу вбитого або від інших обставин: «Кожна людина повинна оплачуватися більшим або меншим вергельдом». Цими іншими обставинами були такі факти, що показували в очах суспільства особливу злісність скоєного, бажання приховати злочин (кинути труп у криницю і т. п.), або нечесність наміру (вбивство жінки, дитини); у таких випадках вергельд потроювався залежно від статусу потерпілого. Обставиною, що є обтяжувальною, вважалося й колективне убивство — «юрбою». Карався й замах на вбивство, яке не було здійснено.

До числа злочинів, в яких об’єктом злочинного зазіхання була особистість вільного франка, відносилися членоушкодження, побиття, образа — усі вони залежно від наслідків спричиняли сплату штрафу. Передбачалося, що особливо образливими є такі дії, у яких ставилося під сумнів чесне ім’я вільного серед соплемінників (звичайна образа каралася штрафом у 3 соліда, але звинувачення франка в дезертирстві або жінки в непристойній поведінці, які не були доведені, коштувало в десять разів дорожче).

Серед майнових злочинів основне місце займала крадіжка. Штрафи тут залежали від значимості майна, яке було вкрадене, але також і від того, із закритого або відкритого помешкання було вкрадено, із зломом або без, у співтоваристві або ні. Все це визначало потенційний злий намір або його відсутність. Спеціальні штрафи призначалися за грабіж — несподіваний напад і відбирання майна. Грабіж вдома дорівнювався за штрафом до вбивства. Нарівні з пограбуванням переслідувався і підпал, на тому ж рівні стояло й конокрадство (як особливо небезпечний для військового ополчення злочин). Злочином вважалося і незаконне вторгнення в чуже «огороджене місце» або будинок, знаходження на чужому лузі або полі, замах на крадіжку там. Закінчений злочин (сховання украденого в себе дома) також потроював штрафи. Крім цього, в усіх випадках приписувалося відшкодовувати вартість украденого або ушкодженого майна: винограду, скошеної трави й т. п.

Таким чином, Салічна правда передбачала одночасно й цивільно-майнову, й кримінальну відповідальність. Особливій кваліфікації піддавалася крадіжка чужих рабів і навіть просте їхнє переманювання.

Своєрідною рисою Салічної правди була присутність покарань за злочини проти моральності (хоча вплив церкви був ще слабкий). Не тільки зґвалтування, але й звичайне перелюбство «за обопільною згодою» каралося значними штрафами, порівняними зі штрафами за вбивство римлянина або конокрадство. Навіть співжиття з рабинею каралось сплатою штрафу її господину. Крім того, вступ у явний шлюб із рабом або рабинею призводив до втрати волі. Невільних за такі злочини, крім малих штрафів, кастрували.

Окреме місце займали злочини проти правосуддя, що розглядалися як зазіхання на основи общинного співжиття і взаємної чесності. Незаслужене обвинувачення перед королівським судом, особливо у важливих злочинах, каралося нарівні з замахом на життя. У цьому ж ряду стояло й підборкування до злочинів, підкуп інших для вчинення ними лиходійств. Каралося також нехтування правосуддям: нез’явлення за викликом позивача, лжесвідчення. У переслідуванні подібних злочинів, і особливо в мірі покарання, з очевидністю виявилося прагнення закону захистити не тільки реальні інтереси людей, але й особливі цінності общинної етики, що варварським суспільством ставилися на вище правове місце.

Судовий процес. Варварські правди, так само як і королівське законодавство, існували в просторі традиційної, що прийшла із додержавних часів, судової організації. Судові установи практично збігалися з органами общинного самоврядування, а в процесі зміцнення державності суд ставав домінуючою функцією територіальних народних зборів.

Судові збори франків були двох типів:

1) окружні, під головуванням особливого старійшини — тунгіна, а пізніше — королівського графа;

2) сотенні, під головуванням центенарія, або сотника.

На зборах могли бути присутніми усі вільні повноправні общинники, присутність навіть ставилася їм за обов’язок під загрозою штрафів. Безпосередньо суддями були не члени зборів, а особливі традиційні знавці права — рахінбурги; їх правове судження ухвалювалось (або не ухвалювалось) народом.

Окружні збори скликалися періодично — раз у шість тижнів, сотенні — за спеціальним скликанням. Розбиралися на них різні за значимістю справи: в окружних — найбільш важливі (про свободу, про злочини, пов’язані із смертю, проти королівської влади або королівських людей і т. д.); у сотенних — про рухоме майно, про борги, про штрафи. За часів правління Карла Великого окружні стали збиратися тричі на рік, а основними стали сотенні, що знаходилися вже під контролем графів і складалися зі скабинів — частини общинників.

Судді — рахінбурги приймали на себе перед кожним процесом зобов’язання дотримуватись доказів і «проголошувати право». Позивач мав право вимагати від судів висловити рішення (тобто розглянути справу); за відмову від цього рахінбургів, за Салічною правдою, приписувалося штрафувати.

Процес по всіх справах був позовним, порушення скарги або обвинувачення було приватною ініціативою общинника. Виклик до суду відбувався при свідках. За відмову від явки загрожував штраф. Явка в суд позивача й відповідача, обвинувача й обвинувачуваного повинна була бути особистою, суть скарги або обвинувачення формулював сам позивач (можливо, навіть латинською). Після заперечень відповідача власне вершився суд. Суд відбувався у дві умовні стадії: спочатку рахінбурги проголошували звичаї (право) до справи, потім виносили судження (вирок або рішення), яке зборами підтверджувалося криком. Судження можна було заперечувати, але відразу, «не переминаючи ноги».

Наявність або відсутність реальних доказів істотно впливала на хід розгляду. Були безумовні докази, що не підлягали запереченню (наприклад, королівська грамота при земельних суперечках). Злодію, схопленому на гарячому, прив’язували вкрадене на спину і так вели на суд. Тільки в 560 р. злочинцям, захопленим на місці злочину, стали надавати слово в суді, до того їх карали на смерть (якщо мова йшла про тяжкі дії) без заперечень.

Були також і умовно-об’єктивні докази: жереб або присяга (соприсяжництво). За жеребом визначалися ті, хто підлягали покаранню у випадку масових злочинів (якщо когось убили під час бійки, бунту і т. п.). За Салічною правдою колективне зобов’язання обмежувалося «юрбою» до 7 чоловік, провина інших мала бути конкретно доведена. Присягою можна було підтвердити або відкинути різні, але не дуже значні обвинувачення; найкращим виходом вважалося спільне соприсяжництво родичів або общинників у «добрій славі й імені» обвинуваченого.

У справах проти невільних або рабів докази вичерпувалися свідченнями під тортурами. Одним із найпоширеніших доказів був божий суд — головним чином у вигляді ордалій. За відсутністю реальних доказів для з’ясовування правоти того або іншого учасника піддавали випробуванню вогнем, водою та ін., вважаючи, що Бог побічно зазначить на правого або винуватого. Салічні франки, як втім і всі германці, застосовували ордалії декількох видів:

1) «казанок» (коли випробуваному належало вийняти камінь або каблучку з киплячого казана); від іспиту можна було і відкупитися за 1/5 призначеного штрафу;

2) «вогнем» (сунути руку у вогонь, пройти по розпечених лемешах, узяти кус заліза в руки, для жінок — пройти в одній сорочці крізь вогнище; за характером ран судили про «провини»);

3) «холодною водою» (випробуваного опускали на мотузці в чан або ріку, якщо тонув — винуватий);

4) «хрестом» (витягнути руку на богослужінні, якщо, стомившись, опустив — виходить, Бог не побажав зміцнити сили);

5) «хлібом і сиром» (устромляли викритому в рот ячмінний хліб із сиром, якщо давився — винуватий); останні два види застосовувалися в обвинуваченнях проти духовних осіб, особливо монахинь.

Характер звернення до божого суду мав і судовий поєдинок, проте Салічна правда його не згадує.

Важливе місце в судовому процесі займали показання свідків. Свідки ділилися на випадкових (тобто судових — свідків злочину або порушення) і свідків факту, що запрошувалися, розраховуючи в майбутньому підтвердити висновок угоди, позики тощо. Свідчення вважалися громадським обов’язком. За лжесвідчення, за уникнення участі в судочинстві на свідків міг бути накладений штраф. У випадку ж навмисної відмови від свідчень, крім штрафу, свідок оголошувався поза законом і, певно, його виганяли з общини.

Виконання судового рішення було справою позивача. У випадку відмови винуватого добровільно виконати ухвалене судом рішення, можна було звернутися за допомогою до короля. Крайнім засобом примусу було позбавлення винуватого «королівського заступництва»: тоді кожному, хто давав засудженому помешкання і їжу, загрожував великий штраф. Рішення з майнових справ (вилучення речі і т. п.) здійснювалися графами, що також несли особисту відповідальність за справедливість виконання.

До кінця правління Каролінгів варварські правди поступово вийшли з правового вживання. Їх замінило розгалужене королівське законодавство, орієнтоване вже більшою мірою на державний суд. Проте правові основи правд збереглися і їх покладено в основу пізнішого права Франції й інших країн під умовним найменуванням Салічної правди, вимоги якої (наприклад, усунення жінок від спадкування) стали відправними навіть для майбутнього права.

Право англосаксів

Англосаксонські закони. Ранні закони — найдавніші записи правових звичаїв — виникли в англосаксів ще на стадії протодержав, що було цілком типовим для варварських правд. На відміну від континентальної Європи, поява таких законів походила винятково від королівської влади. Записані в них правила були адресовані тільки королівським суддям. Зі зміною влади втрачалося і значення старого законодавства, наступний король видавав нові, найважливіші постанови для судів, повторюючи, розвиваючи або змінюючи норми, встановлені його попередником.

Однією із найдавніших була Правда короля Етельберта (початок VII ст.), упорядкування якої пов’язане з затвердженням у Британії католицького християнства. Тому переважна більшість статей (усього їх 90) в цьому пам’ятнику права присвячена переслідуванням за порушення «церковного миру» й зазіхань на церковне майно: за це накладалося багаторазове відшкодування залежно від важливості потерпілого і вартості вкраденого (максимально в 11 разів). Королівська влада ще не мала привселюдних привілеїв. Злочини проти неї (крадіжка королівського майна, зазіхання на королівських людей, порушення миру при королі) каралися штрафами як «відшкодування пану» вдвічі або втроє більшими проти звичайного.

Життя, гідність і майно людей охоронялися в залежності від того, під чиїм «заступництвом» вони знаходилися: короля, ерлів (вільних общинників) або керлів (феодалів). Відповідно збільшувалися штрафи за вбивство, зґвалтування служниць і т. п. Основою для визначення значимості злочину був встановлений за вбивство вільної людини викуп — вергельд у 50 шилінгів (ціна лицарського озброєння). За злочини по відношенню до напіввільних або рабів викуп зменшувався, за більш тяжкий злочин (вбивство на чужому подвір’ї при розбої) збільшувався вдвічі. Крім відшкодування родичам потерпілого або йому самому у деяких випадках ще особливий штраф сплачувався на користь королю. Каралися також покалічення, порушення недоторканності чужого володіння, псування чужого майна.

Особливістю давнього права англосаксів було те, що для жінки «за вчинки безчестя» передбачалася специфічна відповідальність, яка за розмірами штрафу дорівнювалася до чоловіків. Закони мали положення про майнові права жінки в сім’ї, при народженні дітей, передбачалася навіть можливість покинути сім’ю чоловіка разом з дітьми, забравши половину майна.

Найбільш розвинутими й змістовними були Закони короля Альфреда (IX ст.), при упорядкуванні яких використовувались попередні судебники, у тому числі древні закони короля Уессекса — Правда Іне (VII ст.). Закони починалися особливим вступом із Біблії, і взагалі в них було чимало посилань на справедливість і церковні вимоги. Церква за цими законами мала особливі привілеї: визнавалося недоторкане право захисту в церкві, захист церкви по злочинах у випадках, непередбачених прямо в законах, шляхом зменшення покарання, і навпаки, злочини, пов’язані з порушенням церковних правил, каралися вдвічі суворіше.

У покараннях за злочини основою визначення відповідальності залишалася древня композиція (викуп). Поряд із нею закони передбачали і страту (якщо мало місце зазіхання на права короля), і членоушкоджувальні покарання (за крадіжку в церкві).

У законах Альфреда регулювалися вже й ситуації, пов’язані з феодальними відносинами. Перехід у заступництво іншого господина потребував дозволу олдермена графства, недозволений прийом чужих людей розцінювався як значний злочин. Васал зобов’язувався виступати на боці пана, але й йому ставилося за законний обов’язок виступати на боці своїх людей проти чужих. Заборонялося піднімати зброю проти свого пана.

Прагнення до посилення королівської влади знайшло відбиток у Законах короля Кнута (ХІ ст.). В них встановлювалися непорушні королівські прерогативи (виняткові права. — Л. Б., С. Б.), відповідальність за неправосудні рішення. З усіх кримінальних справ підвищувалася відповідальність осіб вищих станів. Було встановлено, що цілий ряд злочинів (таємне вбивство, підпал, зрада) надалі не підлягають викупу й повинні суворо каратися. Вводилися точні норми озброєнь для феодалів та ополченців.

Важливою особливістю англосаксонських законів було те, що в них майже не регулювалося судочинство. Суди (сотні і графства) керувалися здебільшого традиціями і звичаєвим правом, а також загальним рішенням зборів танів (феодалів), що й вершили суд. До королівського суду можна було звертатися тільки у виняткових випадках: «Ніхто й не йде до короля з тяжбою, крім тих випадків, коли йому відмовлено в суді або коли він не може домогтися свого права».

* * *

Підсумовуючи викладене про ранньофеодальне право, ми бачимо, що за рівнем розвитку існувало два типи права: візантійське і західноєвропейське. Останнє, засноване на правових звичаях, скоріше нагадувало давньосхідне або ранньоантичне право. У цьому виявилася та закономірність, що зміст права обумовлюється рівнем соціально-економічного, політичного, духовного розвитку суспільства.

У західноєвропейському суспільстві було втрачено багато елементів правової культури й навіть писемності, що одержали колись широкий розвиток в античному світі, а тому й сама усна форма, в якій тривалий час виражалися звичаї, була практично єдино можливою. Але за декілька століть в країнах Західної Європи відбувається порівняно плавний і безболісний перехід від варварських (племінних) правових звичаїв до феодальних правових звичаїв, на основі яких вимальовувались контури майбутніх національних правових систем. На їх базі виникатимуть майбутні великі світові правові системи (сім’ї права) — континентальна (романо-германська) й англосаксонська з їх специфічними і несхожими правовими інститутами.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та термінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та термінів:

Поняття (визначення)

Терміни

Феодалізм

Алод, автократор, аффатомія, бенефіцій, бенефіціарій, бюр-

Земельна рента

гери, вілани, васал, вергельд; дигести, динати, ерли, капіту-

Березневі поля

ляції, камерарій, капитулярії, кельти, керли, компіляції, ком-

Травневі поля

позиція, лен; літи, майордом; майорат; марка, міністеріали,

Сеньйорія

олдермен; пага, ордалії, рахінбург, референдарій, скабини,

Варварські правди

сюзерен, тунгін, уітенагемот, феод, шериф.

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці основних подій в розвитку держави і права ранньофеодальних країн Європи за запропонованою раніше формою.

Завдання 3. Відобразіть державний механізм країн раннього середньовіччя за приблизною схемою:

Країна

Назва державного органу

Функції

Джерела формування

Візантія

Франки

Англосакси

Завдання 4. Використовуючи текст Салічної Правди (Документ № 1),

· знайдіть титули і статті, положення яких закріплювало засади родової організації стародавніх франків;

· покажіть особливість права власності у стародавніх франків;

· доведіть, що застосування покарання у вигляді грошового штрафу було досить розповсюдженим явищем. Чим це було обумовлено?;

· покажіть особливості:

а) правового становища окремих соціальних категорій у стародавніх франків; б) правового регулювання сімейно-шлюбних відносин;

в) правового регулювання відносин злочину і покарання;

· складіть 2—3 юридичних казуси, відобразивши особливості судового процесу у стародавніх франків.

Завдання 5. Використовуючи тексти англосаксонських правд (Документи № 2, 3. 4):

· доведіть, що в англосаксонських державах церква мала значні привілеї, перелічте їх;

· покажіть правову захищеність жінки у англосаксів;

· покажіть, що нового з’явилось у покараннях за злочини;

· визначте за Законами Кнута королівські прерогативи.

Перевірте себе

Завдання 1. Продовжте думку:

1. Основними шляхами зародження й розвитку ранньофеодальних держав в країнах Західної Європи були.....

2. В історії Візантійської держави дослідники виділяють такі періоди.....

3. Своєрідність інституту імператорської влади в Візантії полягала в тому, що.....

4. Основними джерелами саме візантійського права були....., їх поява обумовлена.....

5. Обумовленість впливу Візантії на державно-правовий розвиток інших країн пояснюється передусім.....

6. Вплив візантійського права на право східних слов’ян проявився передусім в регулюванні таких суспільних відносин, як.....

7. Особливістю виникнення держави у стародавніх франків є те, що.....

8. В історії держави франків дослідники виділяють наступні періоди.....

9. Основними напрямками розвитку системи державних органів стародавніх франків можна вважати.....

10. Поява періоду правління «ледачих королів» в державі франків пояснюється.....

11. Значення бенефіціальної реформи Карла Мартелли для державного розвитку стародавніх франків полягає в тому, що.....

12. Розпад імперії Карла Великого був обумовлений.....

13. Своєрідність становлення ранньофеодальної Англії полягає в тому, що.....

14. Основними джерелами права германських племен були....., серед яких відомі.....

15. Характерними рисами варварських правд були.....

16. Всі, відомі за Салічною правдою, злочини можна класифікувати за такими видами.....

17. Особливістю судового процесу у стародавніх франків був його.....

18. На відміну від варварських правд континентальної Європи, поява законів у англосаксів пов’язана з.....

19. Серед англосаксонських правд VII—XI ст. найбільш відомими були.....

20. Особливістю судового процесу за англосаксонськими правдами є те, що він.....

Завдання 2. Схарактеризуйте:

1. Основні шляхи виникнення ранньофеодальних держав в країнах Європи.

2. Форму Візантійської держави, її особливості.

3. Джерела Візантійського права.

4. Вплив візантійського права на становлення й розвиток права у слов’янських народів.

5. Спільні риси і відмінності в процесі становлення держави стародавніх франків і англосаксів

6. Зміни в формі держави стародавніх франків протягом V—IX ст.

7. Джерела права ранньофеодальних держав Західної Європи, визначити спільні риси й особливості.

8. Особливості регулювання майнових відносин за Салічною правдою.

9. Особливості регулювання відносин злочинів і покарань за Салічною правдою.

10. Особливості судового процесу за Салічною й англосаксонськими правдами.

Готуйтеся до вивчення матеріалу 8-ої теми

Завдання. Повторіть навчальний матеріал шкільного підручника «Всесвітня історія» в тій його частині, де висвітлюється процес становлення та розвитку таких феодальних держав Західної Європи, як Англія, Німеччина та Франція.

Джерела

Документ № 1

САЛІЧНА ПРАВДА

(витяги)

І. Про виклик на суд

1. Якщо когось викличуть на суд за законами короля і не з’явиться, присуджується до плати 600 денаріїв, що становить 15 солідів (солід — золота монета, денарій — срібна монета, що становить 1/40 соліда — Л. Б., С. Б.).

2. Якщо хто-небудь, викликавши іншого на суд, сам не з’явиться, і якщо його не затримає якась законна причина, присуджується до сплати 15 сол. на користь того, кого він викличе на суд.

3. І той, хто викликає іншого на суд, у супроводі свідків має прийти до його будинку і, якщо останній буде відсутній, має покликати дружину або кого-небудь із домашніх для того, щоб вони повідомили йому про виклик на суд.

4. Якщо ж (відповідач) буде зайнятий несенням королівської служби, він не може бути викликаний на суд.

XIII. Про крадіжку вільних

1. Якщо три особи вкрадуть вільну дівчину, вони зобов’язані заплатити по 30 сол. кожен.

6. Якщо ж дівчина, яку вкрадуть, виявиться під захистом короля, у такому випадку за порушення fritus (королівського миру — Л. Б, С. Б.) платиться 2500 ден., що становить 63 сол.

7. Королівський раб або літ (напіввільний — Л. Б., С. Б.), що украли вільну жінку, підлягають смерті.

8. Якщо вільна дівчина добровільно піде за рабом, вона втрачає свободу.

9. Вільний, що взяв чужу рабиню, зазнає такої ж кари.

XIV. Про напади і грабежі

1. Якщо хто-небудь пограбує вільну людину, напавши на неї раптово, і буде викритий, присуджується до сплати 2500 ден., що становить 63 сол.

2. Якщо римлянин пограбує салічного варвара, треба застосувати вищевказаний закон.

3. Якщо ж франк пограбує римлянина, присуджується до штрафу у 35 сол.

6. Якщо хто-небудь нападе на чужу віллу, усі викриті у цьому нападі присуджуються до сплати 63 сол.

XV. Про вбивства або якщо хто-небудь украде чужу дружину

1. Якщо хто-небудь позбавить життя вільну людину або умикне чужу дружину від живого чоловіка, присуджується до сплати 8000 ден., що становить 200 сол.

XVI. Про підпали

2. Якщо хтось спалить дім із прибудовами і буде викритий, присуджується до сплати 2500 ден., що становить 63 сол.

3. Якщо хтось спалить комору або тік з хлібом, присуджується до сплати 2500 ден., що становить 63 сол,

XVII. Про рани

1. Якщо хтось наміриться позбавити життя іншого, але промахнеться ударом і буде викритий, присуджується до сплати 2500 ден., що становить 63 сол.

3. Якщо хтось ударить іншого по голові так, що відкриється мозок і випадуть три кістки, присуджується до сплати 1200 ден, що становить 30 сол.

XVIII. Про те, якщо хтось звинуватить перед королем невинну людину

1. Якщо хто-небудь звинуватить перед королем невинну людину, коли та відсутня, присуджується до сплати 2500 ден., що становить 63 сол.

Доп. 1-е. А якщо покладе на нього таку вину, за яку у випадку підтвердження має бути смертна кара, звинувачуваний присуджується до сплати 8000 ден., що становить 200 сол.

XXVI. Про вільновідпущених

1. Якщо якась вільна людина в присутності короля через денарій відпустить на волю чужого літа без згоди пана останнього і буде викрита, присуджується до сплати 4000 ден, що становить 100 сол. Речі ж літа мають бути повернені його законному панові.

2. Якщо хтось у присутності короля через денарій відпустить на волю чужого раба і буде викритий, присуджується до сплати панові вартість раба і, понад те, 35 сол.

XXVII. Про різноманітні крадіжки

1. Якщо хтось вкраде з вожака чужого телячого стада дзвіночок і буде викритий, присуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол., не рахуючи вартості вкраденого і відшкодування збитків.

2. Якщо хтось залізе у чужий сад з метою крадіжки, присуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол., не рахуючи вартості вкраденого і відшкодування збитків.

10. Якщо хтось викосить чужий луг, втрачає свою працю.

11. І якщо вивезе сіно додому і складе його там, присуджується до сплати 1800 ден, що становить 45 сол., не рахуючи вартості украденого і відшкодування збитків.

23. Якщо хтось виоре чуже поле без дозволу господаря, присуджується до сплати 15 сол.

25. Якщо ж хтось засіє його, присуджується до сплати 1800 ден., що становить 45 сол.

XXIX. Про скалічення

1. Якщо хтось скалічить руку або ногу іншому, позбавить його ока або носа, присуджується до сплати 4000 ден., що становить 100 сол.

3. Якщо хтось відірве великий палець на руці або нозі, присуджується до сплати 2000 ден., що становить 50 сол.

5. Якщо ж хтось відірве другий палець, а саме той, яким натягують лук, присуджується до сплати 1400 ден., що становить 35 сол.

9. Якщо хтось каструє вільну людину, присуджується до сплати 8000 ден., що становить 200 сол.

XXX. Про образу словами

1. Якщо хто-небудь назве іншого потворою, присуджується до сплати 3 сол.

3. Якщо хтось — чоловік або жінка — назве вільну жінку повією і не доведе цього, присуджується до сплати 1800 ден., що становить 45 сол.

7. Якщо хтось назве іншого наклепником або брехуном і не зможе довести, присуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.

XXXV. Про вбивство або пограбування рабів

1. Якщо якийсь раб позбавить життя раба, пани хай розділять між собою вбивцю.

Доп. 1-е. Якщо хто поб’є чужого раба і на 40 ночей відніме у нього працездатність, присуджується до сплати 1,3 сол.

5. Якщо чужий раб або літ позбавить життя вільну людину, сам вбивця віддається родичам вбитої людини як половина композиції, а володар раба сплачує другу половину композиції.

6. Якщо хтось украде або позбавить життя дворового слугу, або коваля, або золотої справи майстра, або свинопаса, або виноградаря, або конюха і буде викритий, присуджується до сплати 1200 ден., що становить 30 сол.

XXXIX. Про крадіїв рабів

1. Якщо хтось надумає зманити чужих рабів і буде викритий, присуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.

2. Якщо хтось викраде вільну людину і (проти нього) не буде правдивого доказу, він має представити соприсяжників ніби при вбивстві, якщо він буде неспроможним знайти соприсяжників, присуджується до сплати 8000 ден., що становить 200 сол.

ХLI. Про вбивство людини

1. Якщо хтось позбавить життя вільного франка або варвара, що живе за Салічним законом, і буде викритий, присуджується до сплати 8000 ден., що становить 200 сол.

2. Хто позбавить життя людину, що перебуває на королівській службі, або вільну жінку, присуджується до сплати 24 000 ден., що становить 600 сол.

3. Якщо хто позбавить життя людину, яка знаходиться на королівській службі, або ж вільну жінку, присуджується до сплати 24 000 ден, що складає 600 сол.

5. Якщо хтось позбавить життя римлянина — королівського співтрапезника і буде викритий, присуджується до сплати 12 000 ден., що становить 300 сол.

ХLV. Про переселенців

1. Якщо хтось побажає переселитися у віллу до іншого, і якщо один або декілька із жителів вілли захочуть прийняти його, але знайдеться хоча б один, який чинитиме опір переселенню, він не буде мати права там поселитися.

2. Якщо той, кому пред’явлено протест, не захоче піти звідти, і при цьому його не буде затримувати яка-небудь законна перешкода, тоді той, хто заявив протест, просить графа з’явитися на місце, щоб вигнати його звідти. І за те, що він не хотів послухати закону, він втрачає там результати своєї праці і крім того присуджується до сплати 1200 ден., що становить 30 сод.

3. Якщо тому, хто переселився, протягом 12 місяців не буде пред’явлено ніякого протесту, він повинен залишатись недоторканим, як і інші сусіди.

ХLVІІІ. Про неправдиве свідчення

1. Якщо хто-небудь дасть неправдиве свідчення, присуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.

ХLIХ. Про свідків

1. Якщо хтось буде змушений представити свідків і вони, може трапитись, не побажають з’явитися на судове засідання, той, хто має потребу в них, має задовольнити їх і має при свідках запросити їх на судове засідання, щоб вони під клятвою засвідчили, що їм відомо.

2. Якщо вони не побажають прийти і якщо їх не затримує законна причина, кожен з них присуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.

LIV. Про вбивство графа

1. Якщо хтось позбавить життя графа, присуджується до сплати 24 000 ден., що становить 600 сол.

LVI. Про неявку на суд

1. Якщо хтось зневажить і не з’явиться на суд або повільно виконуватиме те, що визначено рахінбургами (суддями — Л. Б, С. Б.), і не побажає погодитись ні через композицію (відшкодування збитків), ні якимось іншим способом, тоді позивач має викликати на суд перед особою короля. І там будуть 12 свідків, із яких нехай перші три поклянуться, що вони були там, де рахінбург присудив, щоб він пішов на випробування водою або зобов’язався заплатити композицію, і що він зневажив (постанову рахінбургів). А потім інші три мають поклястися, що після постанови рахінбургів про те, щоб він очистився або випробуванням водою, або сплатою композиції, вони були присутні при повторній пропозиції йому з’явитися на суд протягом 40 діб, починаючи з того дня, і він ніякого бажання не проявив, щоб виконати вимоги закону. Тоді позивач має викликати його перед особою короля, власне, протягом 14 діб, і при свідках мають поклястися, що вони були там у той час, коли він викликав його на суд і визначив йому певний термін. Якщо і тоді він не з’явиться, нехай ці 9 свідків під присягою, як ми вище говорили, дадуть свої свідчення. Також, коли він не з’явиться у той день, нехай (позивач) назначить йому певний термін, маючи трьох свідків при визначенні терміну. Якщо позивач виконав усе це, і відповідач в жоден із визначених термінів не побажав з’явитися, тоді нехай король, до якого він викликаний на суд, оголосить його поза своїм захистом. Тоді і сам винний і все його майно стає власністю позивача. І якщо до тих пір, поки він не заплатить всього, що з нього стягується, хто-небудь дасть йому хліба або проявить гостинність, навіть, якщо це буде його власна дружина, присуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.

LVІІ. Про рахінбургів

1. Якщо хтось із рахінбургів, засідаючи на судовому зібрані, розбираючи тяжбу між двома особами, відмовляється сказати закон, необхідно, щоб позивач заявив їм: «Тут я закликаю вас постановити рішення у відповідності із Салічним законом». Якщо вони (знову) відмовляться сказати закон, семеро із цих рахінбургів до заходу сонця присуджуються до сплати 120 ден., що становить 3 сол.

3. Якщо ж рахінбурги ті будуть судити не по закону, той, проти кого вони винесуть рішення, нехай подасть на них позов, і якщо буде спроможний довести, що вони судили не по закону, кожен із них присуджується до сплати 600 ден, що становить 15 сол.

LVІІІ. Про пригоршню землі

1. Якщо хтось позбавить життя людину і, віддавши усе майно, не буде спроможний заплатити те, що треба у відповідності із законом, він має представити 12 соприсяжників (які поклянуться у тому), що ні на землі, ні під землею він не має майна ніякої, окрім того, що уже віддав. І потім він має увійти у свій дім, набрати у пригорщі із чотирьох кутків землі, стати на порозі, повернувшись обличчям у середину будинку, і що землю лівою рукою кинути через свої плечі на того, кого він вважає своїм найближчим родичем.

Якщо батько і брати уже платили, тоді він має тією ж землею кидати на своїх, тобто на трьох найближчих родичів по матері і по батькові. Потім у одній тільки сорочці, без очкура, босий, з кілком у руці він має перескочити через загороду, і ці три (родичі по матері) повинні заплатити половину того, чого не вистачає для виплати потрібної за законом віри. Це ж мають зробити і три решта, які є родичами по батькові.

Якщо ж хтось із них буде надто бідним, щоб заплатити припадуючу на нього частку, він має у свою чергу кинути пригорщу землі на кого-небудь із більш заможних, щоб він заплатив усе по закону. Якщо ж і цей не буде мати чим заплатити решту, тоді той, хто узяв на поруки убивцю, має доставити його на судове засідання і так потім протягом чотирьох засідань має брати його на поруки. Якщо ж ніхто не поручиться у виплаті віри, тобто у відшкодуванні того, що він не заплатив, тоді він має заплатити віру своїм життям.

LІХ. Про алоди

1. Якщо хтось помре і не залишить синів і якщо мати переживе його, нехай вона успадковує спадщину.

2. Якщо не буде матері і якщо він залишить брата або сестру, нехай успадковують спадщину.

3. У тому випадку, якщо їх не буде, сестра матері нехай успадковує спадщину.

Доп. 1-е. Якщо не буде сестри матері, нехай сестри батька успадкують спадщину.

4. І якщо потім з’явиться хто-небудь ближчий із цих поколінь, нехай успадковує спадщину.

5. Земельна ж спадщина ні в якому випадку не має дістатись жінці, вся земля нехай поступає чоловічій статі, тобто братам.

LХ. Про бажаючого відмовитись від родичання

1. Він має з’явитися на судове засідання перед особою тунгіна і там зламати над своєю головою три гілки у лікоть довжиною. І він має у судовому засіданні розкидати їх на чотири боки і сказати там, що він відмовляється від соприсяжництва, від спадщини і від усяких рахунків з ними. І якщо потім хто-небудь із його родичів або буде убитий, або помре, він не повинен брати участі у спадщині, або в сплаті віри, а спадщина його мас поступити у скарбницю (державну).

LХІІ. Про віру за вбивство

1. Якщо буде позбавлений життя чийсь батько, половину віри нехай візьмуть його сини, а іншу половину нехай розподілять між собою найближчі родичі, як з боку батька, так і з боку матері.

2. Якщо з жодного боку, ні з боку батька, ні з боку матері не буде жодного родича, ця частка нехай відбирається на користь скарбниці.

Документ № 2

ПРАВДА КОРОЛЯ ЕТЕЛЬБЕРТА (VI—VII ст.)

(витяги)

Ось закони, які король Етельберт встановив в дні Августина.

1. (За крадіжку) божого і церковного майна (нехай відшкодують) у 12-кратному розмірі; майна єпископа — у 11-кратному; майна попа — у 9-кратному; майна дяку 6-кратному; майна клірика — у 3-кратному. За порушення церковного миру — у подвійному. За порушення миру народних зборів — у подвійному.

4. Якщо вільний украде (щось) у короля, нехай відшкодує у 9-кратному розмірі.

6. Якщо хто-небудь уб’є вільного (нехай сплатить) 50 шилінгів королю як пану (як господський перстінь. Господський перстінь — символ влади — Л. Б, С. Б.)

8. (За порушення) королівського покровительства 50 шилінгів.

9. Якщо вільний украде у вільного, нехай заплатить у потрійному, а король одержить штраф і усе майно злодія.

11. Якщо хто-небудь уб’є людину в місці перебування (в огорожі) ерла, хай сплатить 12 шилингів.

15. (За порушення) покровительства керла — 6 шилінгів.

21. Якщо хто-небудь уб’є іншого, нехай заплатить середній вергельду 100 шилінгів.

23. Якщо вбивця втече із країни, його родичі нехай заплатять половину людини (вергельда).

25. Якщо хто-небудь уб’є наймита керла, нехай заплатить шість шилінгів.

26. Якщо хто-небудь уб’є лета, нехай платить за (лета) вищої (категорії) 80 шилінгів, за (лета) другої (категорії) — 60 шилінгів, третьої — 40 шилінгів.

31. Якщо вільний вступить в інтимні стосунки з дружиною вільного, нехай заплатить він вергельд і дістане (чоловікові) за свої гроші іншу дружину і приведе її до нього додому.

77. Якщо хто-небудь набуде за (свої) засоби дівчину (для взяття шлюбу), нехай покупка вважається дійсною, якщо не було обману; якщо ж вона виявилась нечесною, нехай вона буде відправлена додому, а йому повернуть його гроші.

91. Якщо раб украде, то нехай відшкодує у подвійному розмірі.

Документ № 3

ПРАВДА ІНЕ

(витяги)

7. Якщо хто здійснить крадіжку, а його жінка і діти не знали про це, нехай платить 60 шилінгів штрафу.

7.1. Якщо він здійснив крадіжку з відома всіх домашніх, хай всі вони йдуть у рабство.

9. Якщо хто-небудь (самовільно) розправиться або переслідуватиме винуватого перш ніж звернутись до правосуддя, то хай поверне й відшкодує те, що було взято, і сплатить 30 шилінгів.

39. Якщо хто-небудь поїде від свого пана (глафорда) без дозволу або сховається в іншому графстві (окрузі) і про це стане відомо, нехай він відправляється туди, де був, і сплатить своєму панові (глафорду) 60 шилінгів.

51. Якщо гезіт-землевласник не явиться в ополчення, то він повинний сплатить сплатити штраф за неявку у військо нехай 120 шилінгів і буде позбавлений своєї землі, (якщо він) не володіє землею — 60 шилінгів; керл (нехай платить) 30 шилінгів військового штрафу.

Документ № 4

ЗАКОНИ КНУТА

(витяги)

1. Перше, що я бажаю, — це, щоб вводились хороші закони і старанно знищувалося всяке беззаконня і щоб всяка несправедливість викорінювалась, наскільки це можливо в цій країні. І хай встановиться правда божа і хай віднині кожний, бідний і багатий, буде під захистом народного права, і нехай судять їх по справедливості.

2.1. І ми приписуємо, щоб за незначною справою не присуджали до смерті християнина, а встановлювали краще м’які покарання на благо народу, щоб не загинуло з-за незначної справи боже творіння й те добро, що він придбав дорогою ціною.

12. Ось прерогативи, які має король перед усіма людьми в Уесексі: об’ява людини поза законом; вторгнення в помешкання; встановлення застав на дорогах, прийом біглих і збір народного ополчення; хіба тільки він побажає ушанувати кого-небудь більше ніж інших і надасть йому ці права.

15.1. І хто винесе незаконну постанову або неправосудний вирок через ворожнечу або за хабар, той, за англійським правом, хай платить королю 120 шилінгів.

17. І ніхто не повинен удаватися (для судового захисту) до короля, за винятком того випадку, коли він не може домогтися правди (права) у своїй сотні.

26. Явний крадій або той, хто викритий у зраді (своєму)...вони ніде не повинні знаходити захисту свого життя.

64. Пограбування (чужого) дому, підпал, крадіжка на гарячому, таємне вбивство і зрада (своєму) папу за світським законом не підлягає викупу.

68.2. Також при (тому чи) іншому злочині, якщо хто діє за примусом, тим більше гідний помилування, чим більше те, що він робив, він робив поневолі і якщо хто-небудь робить що-небудь ненавмисно, це зовсім не рівнозначно тому, що він робить навмисно

Примітка:

Документи № 1, 2 використані з: Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія для студентів юридичних вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1995. — С. 37—44, 63.

Документи № 3, 4 використані з: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн.—К.: Ін Юре, 1998. — Т. І. — С. 333—338, 361—362.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Византийский земледелческий закон / Под ред. К. Медведєва. —Л., 1984.

2. Галанза П. Н. Феодальное государство и право. — М., 1963.

3. Грацианский Н. П. О материальных взысканиях в Варварских правдах // Из социально-экономической истории западноевропейского средневековья. — М., 1960.

4. Історія держави і права зарубіжних країн (Середні віки та ранній новий час): Навч. посібник / Б. Й. Тищик (ред.) — Л.: Світ, 2006.

5. Курбатов Г. Д. История Византии. — М., 1984.

6. Колесницкий Н. Ф. Феодальное государство. — М., 1967.

7. Корсунский А. Р. Образование раннефеодального государства в Европе. — М., 1963.

8. Лебек Ст. Происхождение франков. V—IX вв.: Пер. с франц. В. А. Павлова. — М., 1993.

9. Липшиц Е. Э. Право и суд в Византии в IV—VIII вв. — Л., 1976.

10. Липшиц Е. Э. Законодательство и юриспруденция в Византии в XI—XI вв.— Л.: ЛГУ, 1981.

11. Литаврин Г. Г. Византийское общество и государство в Х—ХI вв.: Проблемы истории одного столетия. 976—1081. — М., 1977.

12. Медведев И. П. Развитие правовой науки // Культура Византии. Втор. пол. VII—XII вв. — М., 1985.

13. Оболенский Д. Византийское содружество наций. Шесть византийских портретов / Пер. с англ. — М., 1998.

14. Право Византии. VII—XI вв. // Антология мировой правовой мысли: В 5-ти тт. — Т. 2. — М., 1999.

15. Салическая правда / Пер. проф. П. Н. Грацианского. Под ред. проф. В. Ф. Семенова. — М., 1950.

16. Соколова А. Варварские правды. — Чита, 1969.

17. Успенский Ф. История Византийской империи: В 5 томах. — М., 2001—2002.

18. Эклога. Византийский законодательный свод VIII в. / Вступ. статья пер. и комментарии Е. Э. Липшиц. — М., 1965.