Історія держави і права зарубіжних країн

§3. Держава і право франків й англосаксів

Після загибелі Західно-римської монархії, західноєвропейське суспільство, на відміну від «південно-східноєвропейського», надовго було відкинуте назад, і тому змушено було знову пройти у своєму розвитку великий шлях від примітивних протодержав до централізованих національних держав. Було б помилково цей історичний період вважати регресом для Західної Європи. Вихід на її політичну арену нових народів і етносів, що поступалися римлянам у політико-правовій культурі, усе ж дозволив їм у результаті створити невідомі до цього країнам Сходу й античного світу, історично більш перспективні форми організації економічного, соціального й політичного життя людського суспільства.

3.1. Держава у франків й англосаксів

Феодалізм періоду появи ранніх держав в Західній Європі характеризувався ще несталістю своїх рис:

— його соціально-класова структура була обумовлена тим, що поряд із феодально-залежним селянством зберігалася значна частина вільних селян-общинників і дрібних земельних власників;

— з хліборобами-феодалами зливалася військово-дружинна знать;

— експлуатація здійснювалася як у формі ренти, так і у вигляді стягування данини;

— завершення процесу становлення феодального засобу виробництва пов’язано з узурпацією общинних земель з боку феодалів.

— Ці своєрідні перехідні риси раннього феодалізму знайшли свій відбиток у сутності й формах перших західноєвропейських держав.

Держава франків

Виникнення держави у франків. Для римської провінції Галлії п’яте століття явилося часом глибоких соціально-економічних перетворень. У цій багатющій частині Римської імперії (територія майже збіжна з теперішньою Францією) знайшла свій прояв глибока криза, яка охопила імперію. Рим уже не міг захищати кордони від вторгнень іноземних племен і, насамперед, германців — східних сусідів Галлії. З цих племен виявилися найбільш сильними салічні (приморські) франки, які входили до союзу германських племен, котрий склався у ІІІ ст. на північно-східному кордоні Галії. Наприкінці V — поч. VI ст. вони захопили велику частину країни.

Соціальна диференціація, що намітилася у франків ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилася у процесі завоювання Галлії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. Вона стала підніматися над рядовими франками, хоча останні продовжували ще залишатися особисто вільними й навіть не відчували спочатку посилення економічного утиску. Вони розселилися на новій території сільськими общинами — марками. Марка вважалася власником всієї землі общини, що включала ліси, пустощі, луки, орні землі. Останні ділилися на ділянки — аллоди, котрі досить швидко перейшли в спадкове користування окремих сімей.

Галло-римляни опинилися в положенні залежного населення, яке за чисельністю в декілька разів перевищувало франків. Але єдність класових інтересів поклала початок поступовому зближенню франкської й галло-римської знаті, що дало про себе знати при формуванні нової влади. Зберегти у своїх руках захоплену країну, утримати в покорі колонів і рабів стара родоплемінна організація не могла. Родоплемінний лад починав поступатися місцем новій організації на чолі з військовим вождем-королем і особисто відданою йому дружиною. Король і його наближені фактично вирішували найважливіші питання життя країни, хоча ще зберігалися народні збори й деякі інші інститути старого ладу франків.

Почала формуватися нова «публічна влада», що вже не збігалася безпосередньо з населенням. Вона складалася не тільки з озброєних людей, які належали до рядових вільних, але й всякого роду примусових установ, чого не було за часів існування родоплемінного ладу.

Посилення нової привселюдної влади пов’язано з введенням територіального поділу населення. Землі, заселені франками, стали ділитися на «пагі» (округи), що складалися з більш дрібних одиниць «сотен». Управління населенням, яке мешкало в пагах і сотнях, доручалося особливо довіреним особам короля. У південних районах Галлії, де старе населення в багато разів перевищувало нове, спочатку зберігався римський адміністративно-територіальний розподіл. Але й тут призначення посадових осіб залежало від короля.

Виникнення ранньофеодальної держави у франків йшло порівняно швидко, протягом життя одного покоління, і пов’язано воно з ім’ям одного з військових вождів — Хлодвига (486—511 рр.) із роду Меровінгів. Тому перший із двох основних періодів у розвитку франкської держави одержав назву Меровингський (VI—VII ст.), а другий Каролінгський (VIII — перша пол. IX ст.).

Рубіж, що розділяє ці періоди, характеризується не тільки зміною правлячих династій, коли на зміну Меровінгам прийшли Каролінги. Він став початком нового етапу глибокої соціально-економічної й політичної перебудови франкського суспільства, у ході якої поступово складалася власне феодальна держава.

Механізм держави франків. У процесі становлення й розвитку державних органів у франків можна виявити три основні напрямки:

Перший, особливо характерний для початкового етапу (V—VII ст.), проявився в переродженні органів племінної демократії франків в органи нової, публічної влади, у власне державні органи;

Другий характеризувався розвитком органів вотчинного управління;

Третій був пов’язаний з поступовим перетворенням державної влади франкських монархів у «приватну» владу государів-сеньйорів, що сприяло формуванню сеньйоріальної монархії, яка повною мірою склалася вже на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII—IX ст.).

Завоювання Галлії стало потужним імпульсом створення нових органів влади у франків, призначених для організації управління завойованими областями, їх захисту. Хлодвіг був першим франкським королем, який затвердив своє виключне положення одноосібного правителя. З простого воєначальника він перетворився у монарха.

Однією з найважливіших політичних акцій Хлодвіга, що зміцнили позиції франкської держави за рахунок підтримки галло-римлян, було прийняття християнства. З прийняттям християнства Хлодвігом церква стала потужним чинником зміцнення королівської влади. Саме вона дала в руки франкських королів таке виправдання загарбницьким війнам, як посилання на «щиру віру», об’єднання у вірі багатьох народів під егідою єдиного короля як верховного, не тільки світського, але й духовного глави своїх народів.

Соціально-економічні, релігійно-ідеологічні, етнографічні й інші зміни в галльському суспільстві безпосередньо вплинули й на процеси складання та розвитку специфічних рис франкської монархії, що поглинула в VIII—IX ст. більшість варварських держав Західної Європи.

В V ст. значно зросла роль органів управління марки, тому що загальноплемінних народних зборів як таких у франків вже не було. Вони були замінені оглядом війська — спочатку в березні («березневі поля»), потім (за Каролінгів) у травні («травневі поля»).

Король виступав, насамперед, як «охоронець миру», як виконавець судових рішень общини. Його слуги (графи, сацебарони) виконували в основному поліцейські та фіскальні функції. Королівські розпорядження стосувалися незначного кола державних справ — призову у військо, виклику до суду. Але згодом влада королів посилювалася. Король прямо втручався у внутришньобщинні справи, у її поземельні відносини, дозволяв чужаку селитися на общинній землі. Влада франкських королів стала передаватися в спадщину. Проте король у цей час — насамперед, військовий ватажок, воєначальник, головною турботою якого був «порядок» у королівстві, боротьба з місцевою знаттю, яка виходила з покори.

Державний апарат, що складався, характеризувався ще крайньою аморфністю, відсутністю чітко розмежованих посадових повноважень, співпідпорядкованості, організації діловодства. Державне управління зосереджувалося в руках королівських слуг і

наближених. Серед них виділялися палацевий граф, референдарій, камерарій, майордом. Палацевий граф виконував, головним чином, судові функції, керував судовими поєдинками, спостерігав за виконанням вироків. Референдарій (доповідач), хранитель королівської преси, відав королівськими документами, оформляв акти, розпорядження короля й ін. Камерарій стежив за надходженнями в королівську скарбницю, за цілістю майна палацу. Головним управителем королівського палацу, а потім і главою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом, влада якого значно посилювалася в умовах походів короля, що не припинялися.

У другій половині VII ст. почала складатися нова система політичного панування й управління, свого роду «демократія знаті», що припускала особисту участь верхівки класу феодалів, який формувався, в управлінні державою. Розширення участі знаті в управлінні державою, «сеньйорізація» державних посад призвели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, яку вона мала раніше. Це відбулося не відразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значних розмірів. У цей час велику владу зосереджує в своїх руках створена ще раніше Королівська рада, яка складалася з представників служивої знаті і вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення.

Знаті поступово передавалися ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, але й на місцях. Разом з ослабленням позицій королів, все більшої незалежності, адміністративних і судових функцій набували графи, герцоги, єпископи, абати, що ставали крупними землевласниками. Вони почали привласнювати податки, мита, судові штрафи тощо.

На межі VI—VII ст. почалося відокремлення трьох областей королівства: Нейстрії (північний захід із центром у Парижі), Австразії (північно-західна частина) і Бургундія (південний захід). Наприкінці VII ст. на півдні виділилася Аквітанія. Області помітно різнилися і складом населення, і ступенем феодалізації, й адміністративно-соціальним ладом. Все це викликало ослаблення королівської влади, яка наприкінці VII ст. фактично опинилися в руках майордомів. Останні з Меровінгів самоусунулися від влади, за що їх і прозвали «ледачими королями».

У цих умовах потрібні були корінні перебудови, які б зв’язали нову соціальну структуру франкського суспільства з політичними життєздатними інститутами. Це завдання здійснив Карл Мартелла — один із майордомів Австразії. Він реалізував т.зв. бенефіціальну реформу. Суть її полягала в тому, що від імені короля значні за розмірами ділянки землі давалися довічно в «благодення» (beneficium) на умовах виконання бенефіціариєм, як правило, військової служби. В разі невиконання останнім цієї служби, земля відбиралася й передаваласяіншому.

Найближчими наслідками реформи були:

1) Перебудова військової організації держави шляхом створення чисельного кінного війська — лицарства, що тоді виходило на передній план в умовах постійних війн. Про це, зокрема, свідчить перемога Карла Мартелли та його війська над арабами в битві під Пуатьє(732 р.).

2) Між монархією й основною масою привілейованого та вільного населення встановився реальний феодальний служило-політичний зв’язок, заснований на ієрархії земельної власності.

3) Син і спадкоємець Карла на посаді майордома — Піпін Короткий скинув останнього з Меровінгів і в 751 р. на зборах світської і духовної знаті був проголошений королем франків.

Свого найвищого розквіту франкська монархія досягла за часів правління його сина Карла, прозваного Великим (768—814 рр.). В результаті великих завойовницьких походів до її складу увійшли території, що нині складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель.

Показником зростання міці держави було проголошення в 800 р. Карла імператором, в руках якого зосередилася значна влада. Проте, все це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинний був фактично поділяти свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалося жодного важливого рішення. Найбільші світські й духовні феодали входили до складу постійної ради, яка діяла при імператорі. Майже щорічно скликалися з’їзди усієї знаті (т. зв. «Велике поле»).

Водночас відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:

1. Здійснення адміністративно-судової влади над населенням територій посадовими особами, що очолювали господарське управління володіннями феодалів. В такій нерозмежованості господарських і державних функцій управління знаходив свій прояв найважливіший принцип феодальної державності — політична влада була «атрибутом земельної власності».

2. Винагорода земельними пожалуваннями за службу; право утримання на свою користь частини зборів з населення.

3. Було відсутнім послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, отримували функції військові, фінансові, судові тощо. Лише в системі центрального управління намітилося деяке розмежування в компетенції. Але й тут спеціального відомчого апарату ще небуло.

Єдність імперії Карла була умовною й виступала здебільшого тільки в загальнополітичному змісті. Реально ж вона розпадалася на різноманітні області, кожна з яких зберігала в більшій або меншій мірі свої адміністративні і політичні традиції. Зміцнілим великим феодальним магнатам вже не потрібна була сильна єдина державність. І тільки церква найбільш послідовно відстоювала зберігання єдності імперії. Проте, після смерті Карла Великого навіть вона не змогла зупинити процес розпаду однієї із наймогутніших європейських імперій.

Розпад держави франків. Після декількох років політичних суперечок сини Карла уклали в 843 році Верденський договір. Кожний із братів одержав приблизно по рівній частині колишньої території Франкської держави: Карлові дісталися землі майбутньої Франції; Людовику — частини Німеччини й Австрії, Лотарю, що зберіг за собою титул імператора, — частини Німеччини, Італії й Провансу. Останнім каролінгським королем був Людовик V, зі смертю якого в 987 р. каролінгська династія закінчилася.

Англосаксонські держави

Виникнення англосаксонських держав. Корінне населення Британії — брити (кельти) — до поч. I тис. знаходилося під пануванням Римської імперії. З її розпадом почався процес їх самостійного розвитку, який характеризувався посиленням влади військових ватажків і створенням основ військово-демократичного ладу. Проте, з сер. VI ст. почалося масове вторгнення германських племен англів і саксів, які знищували і перетворювали на залежних кельтські племена, що там мешкали. До моменту свого переселення в Британію англосаксонські племена перебували в стадії розкладу первіснообщинного ладу, і завоювання прискорило цей процес.

Королівська влада підтримувала захоплення селянської землі у вільних общинників і їхнє обернення в залежних. Водночас з цим держава передала великим землевласникам судову, а потім і всіляку іншу владу над селянами. Королівські пожалування землею й селянами набули широкого розмаху. У той же час регулярним ставало виконання державних повинностей вільними селянами.

В VII ст. англосакси прийняли християнство й утворили сім королівств (Уессекс, Сакссекс, Кент, Мерсію та ін.), які в ІХ ст., об’єднавшись під верховенством Уессекса, увійшли до складу англосаксонської держави — Англії, де протягом IX—XI ст. остаточно перемогли феодальні відносини. Все селянство піддавалося різним формам феодальної експлуатації:

особисто вільне населення виконувало різноманітні державні повинності;

залежні і фортечні працювали на користь земельних власників, що розповсюджували на них судову й особисту владу.

З перемогою феодалізму зникали пережитки первіснообщинної організації. Вся влада в державі зосереджувалася в руках короля й знаті, організованої в королівську раду уітенагемот («збори мудрих»), що була вищим органом державної влади. Без її згоди король не мав права видавати закони, проводити будь-які важливі державні заходи. Обласна й місцева судово-адміністративна організація тривалий час залишалася за своїм характером народною, общинною, хоча усе більш підпорядковувалася верховній державній владі. Основою цієї організації виступали графські й сотенні округи. Шериф, що стояв на чолі графства, збирав податки, штрафи, завідував королівським майном у графстві, здійснював судову й адміністративно-поліцейську владу. Двічі на рік у графствах проводилися збори знатних осіб, що розглядали судові справи, організацію оборони в графствах тощо.

З кінця VIII ст. англосаксонська держава почала зазнавати спустошливих набігів нормано-датчан, під владою яких вони і опинилися. Розквіт нової держави припав на правління короля Кнута (1016—1035 рр.). Деякі елементи його державної й соціально-правової організації знайшли відбиток у Законах Кнута, які дійшли до наших часів. Але незабаром, після його смерті, Датська держава розпалася. Англійський престол знову зайняв король англосаксонської династії, хоча й ненадовго. Нове завоювання, здійснене в 1066 р. під керівництвом нормандського герцога Вильгельма, виявилося тривким і поклало початок новій державі.

Таким чином, незважаючи на певні зовнішні відмінності, варварські королівства, що склалися в Європі у другій половині I тис., головним чином, завдяки політичному становленню германських народів, були ранньофеодальними монархіями, схожими за державною організацією, системою владних відносин у суспільстві й принципами здійснення державної влади. Суттєво вони не відрізнялись і за змістом права.