Історія держави і права зарубіжних країн

2.3. Вплив Візантії на державно-правовий розвиток інших держав

Під сильним впливом Візантії опинився державно-правовий розвиток слов’ян. Цей вплив здійснювався, головним чином, через християнство, яке прийшло до них різними шляхами: західні слов’яни (поляки, чехи) прийняли його за римсько-католицьким зразком, а південні (болгари, серби) і східні (росіяни, українці, білоруси) — за візантійсько-грецьким. Разом із християнською церквою прийшла й надплемінна політична організація, що прискорила оформлення власної державності. Сусідство Візантії з південними слов’янами істотно вплинуло на їх більш швидкий перехід від протодержавних утворень до ранніх державних форм на основі феодального укладу.

Болгарська держава, прийнявши християнство за візантійським зразком, включила себе до кола візантійських культурних і державно-правових впливів, що відбилися на державній організації і праві молодої держави. Цей вплив знайшов свій відбиток насамперед на одній із значних пам’яток болгарського ранньофеодального права кінця ІХ поч. Х ст.— «Закону судного людям».

Значна частина «Закону» являє собою переробку статей візантійської «Еклоги» або їхнє пряме запозичення. Проте основний його зміст набагато ближчий до слов’янського звичаєвого права, ніж до візантійських кодифікацій. Наприклад, автори «Закону» не могли прийняти у вигляді покарання за «кровозмішення» ні страту, ні покалічення, запропоновані «Еклогою», і зупинилися на простому розлученні. Вони також не побажали карати юнака, що вступив у зв’язок із дівчиною, якщо той був готовий спокутувати провину одруженням. Таким був звичай, що виявився сильніше релігійних норм.

Під впливом візантійського права опинилося також і право іншої південно-слов’янської держави — Сербії, яка виникла в Х ст. Найбільшої могутності Сербія досягла за правління Стефана Душана, в царювання якого (1349 р.) була видана одна з найбільш значних пам’яток сербського права — «Законник Стефана Душана».

Вплив візантійського права обумовив той факт, що Законник Стефана Душана не став всеосяжним зводом. Крім нього в країні діяли звичай і деякі візантійські правові компіляції, найпоширенішою з яких була «Синтагма Матвія Властаря», складена спеціально для Сербії.

У той же час, допускаючи застосування візантійського права в регулюванні соціальних відносин, серби вносили в право важливі зміни з урахуванням конкретних умов. Якщо, наприклад, візантійські компіляції дозволяли заставу майна, то Законник, навпаки, її не ухвалює і навіть потребує, щоб закладене майно, де б воно не знаходилося, було викуплене.

У галузі сімейних відносин діяли норми візантійського церковного права, проте, і тут, у ряді випадків, переважало сербське звичаєве право й законодавство. Особливою розробкою відрізняються карні постанови Законника Стефана Душана. Їм присвячено біля третини всіх статей, що стосуються переважно релігійних і державних злочинів. Невеличка група статей тлумачить злочини проти власності, сім’ї й особистості.

Серед злочинів проти релігії, передбачених Законником, треба відзначити перехід в іншу віру й повернення до язицництва, за що винні піддавалися страті, а при пом’якшувальних обставинах — посиланню в копальні, покаліченню та ін. У ряді випадків Законник, указавши на склад злочину, відсилає за мірою покарання до «закону святих батьків», тобто до візантійських церковних постанов.

Чималий вплив Візантія мала на розвиток права східних слов’ян. Знайомство з візантійським законодавством на Русі почалося під час військових нападів київської дружини і продовжувалося після наступного укладання мирних договорів із правителями Візантії у ході ведення ними торгових справ. Однак найстійкішим й найрезультативнішим каналом залучення до візантійської культури став християнський церковний клір. Спочатку він був представлений греками й вихідцями з південних слов’ян, які і познайомили київських слов’ян з канонічними елементами візантійського законодавства (церковного права).

Новітні історичні дослідження свідчать, що вплив візантійського законодавства позначився на перших законодавчих реформах Володимира, здійснених після хрещення Русі в 988 р. Хрещення поставило суспільство перед необхідністю прийняти не тільки християнські догмати, але й ретельно розробити систему церковного й світського права, що відноситься не тільки до всіх шарів кліру, але й до мирян, особливо в справах брачно-сімейних і спадкоємних. Візантійські місіонери прискорили справу запозичення римсько-візантійських юридичних настанов, звернувшись не до останніх кодификацій, а до більш ранніх, зокрема до Еклоги. Еклога ввійшла в збірник «Міряло праведне» у вигляді тексту за назвою «Леона і Костянтина вірного цесаря». Це запозичення виявилося малорезультативним, і Правда Ярослава стала радикальним коригуванням цього законодавства. У цій давній збірці законів ми маємо зразок законодавчої техніки, у якому чужоземний вплив залишився невидимим, хоча й відчутним.

Вплив римсько-візантійської правової спадщини відбувався також шляхом або повного, або, що було набагато частіше, часткового запозичення з візантійських номоканонів (своєрідних збірників зі змішаними приписами мирського й духовного, світського й церковного призначення). В них, поряд із правилами внутрішньоцерковного спілкування й регулювання (канонами), містилися закони світської влади (з грец.. «номос» —закон).

У Київській Русі одержали поширення номоканон Йосипа Схоластика й наступний за ним номоканон патріарха Фотія. Часткове сприйняття одержало також цивільне і карне право, викладене в Еклозі і Прохироні, а також в окремих новелах Василевсів. Усі згадані візантійські джерела використовувалися і мали ходіння у вигляді рукописних перекладних збірників з назвою «Кормча книга».

Наприклад, 48-а глава Кормчої книги містила весь Прохірон, переведений на слов’янську мову за назвою «Градский закон». Іноді до складу Кормчої книги (тобто книги керувань, наставлень у правильному поводженні й дозволі судових суперечок) містився запозичений з Болгарії «Закон судний людям», що являв собою компіляцію з 18-го титулу Еклоги (про покарання), а також Судебник болгарського царя Костянтина з доповненнями із законів Мойсеїва П’ятикнижжя.

Правові початки й норми знаходили закріплення й поширення в збірках за назвою «Міряло праведне», де моральні поради й заповіді Божі сполучалися з професійними настановами для суддів. Уся ця компіляція ґрунтувалася на витягу з повного складу Кормчих книг. Досить авторитетним у судах Візантії, а після її падіння на території Греції, Валахії й Молдавії продовжувало залишатися «Керівництво до законів, або Шестикнижжя» Костянтина Арменопуло (бл. 1345 р.). «Шестикнижжя» Арменопуло визнавалося чинним правом у Бессарабії навіть в ХІХ ст., після її приєднання до Росії.

Чужоземні завоювання й розпад Візантійської імперії не перервали правову традицію, що була сприйнята й у країнах Західної Європи. Тексти зводу Юстиніана, інших джерел візантійського права поширювалися як латинською, так і грецькою мовами й багато століть були основним джерелом для держав, що дотримувалися римської юридичної традиції. Вони послужили базою загальноєвропейської рецепції римського права. У XII ст. усі чотири частини Юстиніанова зводу одержали єдине найменування Зводу цивільних прав (Corpus juriscivilis), а в XVI ст. у Франції були здійснені перші його друкарські видання. З цього часу Звід Юстиніана, що являв собою концентрований вираз більш ніж тисячолітньої римської юриспруденції, увійшов в юридичну практику й юриспруденцію Нового часу, ставши основою для розробки відомого Цивільного Кодексу Наполеона у Франції (1804 р.).