Історія держави і права зарубіжних країн

§2. Держава і право Візантії

2.1. Візантійська держава

Візантійська держава, що виросла зі Східноримської імперії, займає особливе місце в історії. Єдина із значних держав античності, вона сформувалася на основі розвинутої й у багатьох відношеннях закінченої державності та правової культури, і зберегла нову організацію аж до розгрому в 1453 р. турками її столиці — Константинополя.

Візантія стала особливим політичним і культурним світом, де традиції античності зіткнулися з не менш впливовою спадщиною давньосхідних і елліністичних (балканських) монархій і де з цієї взаємодії розвинулася власна державна і правова традиція. Ця традиція, у свою чергу, зробила визначальний вплив на становлення й розвиток державності у південнослов’янських і причорноморських народів. Охопивши в епоху свого розквіту під єдиною владою середземноморські й близькосхідні народи, Візантія стала історичним посередником у зіткненні нових західних суспільств феодальної епохи з державами й традиціями Азії. Водночас вона послужила ареною прямої історичної конфронтації Заходу та Сходу, що прискорило занепад самої імперії, яка, можливо, врятувала багато європейських народів від турецької експансії.

В історії розвитку Візантійської держави дослідники виділяють декілька етапів. Ми зупинимося на двох, більш узагальнених.

Перший етап з кінця VII ст. до кінця XII століття. Як вже було зазначено, на середину VII століття Ромейська імперія прийшла до занепаду. Це був період формування феодальних порядків, які призвели до змін в соціальній організації візантійського суспільства. В результаті основною економічною й військовою силою стали тільки підвладні державні селяни. Докорінно перемінився військовий устрій імперії, а з ним відмерла вся стара римська провінційна адміністративна організація. Втративши велику частину своїх територій, вона стала переважно греко-слов’янською державою. Саме з цього часу, на нашу думку, доцільно говорити про нову державу — Візантію, яка саме у цей період набуває закінчених рис своєрідної форми необмеженої монархії, відмінної від деспотичних монархій Сходу й монархій феодального Заходу.

З VIII ст. починається нове зміцнення центральної влади Візантії, яке надовго визначило шлях розвитку її державності. Деяке посилення централізованої влади й ролі держави відбулося під час правління імператорів Исаврійської династії (717—802 рр.), але найбільшої могутності Візантія досягла при імператорах Македонської династії (867—1056 рр.). Були знову завойовані області південнослов’янських протодержав, Південна Італія. Державна організація набула нового вигляду військовобюрократичної імперії з абсолютною владою імператора й розгалуженим адміністративно-бюрократичним апаратом. Базою централізації й широкої завойовницької політики Візантії в IX—Х ст. стала стабілізація економіки на новій феодальній основі. Візантійська держава здійснювала свій контроль над усіма сторонами економічного, політичного й культурного життя країни за допомогою бюрократичного апарату. Жорстко централізований її характер різко відрізняв Візантію від сучасних їй феодальних держав Європи.

У VIII ст. політичні організації, що раніше стримували всевладдя візантійського імператора, почали занепадати або цілком ліквідуватися. З IX ст. навіть номінальне проголошення імператора «народом Константинополя» припинилося. Політична роль константинопольського сенату, що занепала ще наприкінці VII ст., остаточно зводиться нанівець наприкінці IX ст., коли сенат було позбавлено права участі в розробці законодавства.

Єдиною значною політичною силою у Візантійській державі залишалася греко-православна церква. Її авторитет і вплив зміцнювалися. Зокрема, в суспільно-політичному житті Візантії зросла роль глави церкви — константинопольського патріарха. Патріархи нерідко ставали регентами малолітніх імператорів і безпосередньо втручалися в політичну боротьбу за трон, користуючись тим, що єдиною процедурою, яка узаконювала «возведення на царство», стало з VII ст. вінчання імператора патріархом у храмі Св. Софії. Проте й у цей час візантійській церкві не вдалося домогтися незалежності від імператорської влади. Імператор зберіг право обирати патріарха з трьох кандидатів, рекомендованих церковними ієрархами і скидати неугодного.

Зміцнення основ імператорської влади в VIII— IX ст. супроводжувалося зміною її атрибутів. За візантійськими імператорами остаточно затверджувалися грецькі титули василевса (царя) і автократора (самодержця). Культ імператора — василевса досягав небачених раніше величин. Божественний імператор вважався владикою всесвіту (Ойкумени). Його прерогативи були необмеженими. Василевс видавав закони, призначав і усував вищих чиновників, був верховним суддею і командуючим армією та флотом.

Але навіть при такому всевладді його положення все ж було не дуже тривким. Приблизно половина усіх візантійських імператорів були позбавлені влади насильно. Система престолонаслідування у візантійців тривалий час була відсутня: син василевса не розглядався звичаєм як обов’язковий законний спадкоємець. Імператором робило не народження, а «божественне обрання». Тому імператори широко практикували інститут співправителів, обираючи собі ще при житті спадкоємця. Принцип законного престолонаслідування почав затверджуватися у Візантії тільки з кінця XI століття.

Традиціоналізм, рутина церемоніалів, відпрацьованих до дрібних подробиць й освячених звичаєм, серйозно обмежували особисті можливості імператорів. Їхня реальна влада починала неухильно слабшати. Цьому сприяли нові тенденції, породжені впливом феодальних відносин. З розвитком у Візантії феодалізму між імператорами і значними феодальними землевласниками — динатами — укладалися нові для візантійської державної практики сеньйоріально-васальні відносини. Починаючи з Х ст., візантійський самодержець нерідко змушений був укладати феодальні договори з динатами, беручи на себе обов’язки феодального сеньйора.

Однак прагнення до феодальної самостійності знаті викликало в імперії хвилю міжусобиць, а потім і явну військову та політичну кризу. Володіння Візантії в Малій Азії і

в Італії скоротилися. Імперія стала відчувати новий потужний тиск із боку нових західних держав, а головне — із боку римських пап. Імператори нової династії Комнинів (1081—1204 рр.), ведучи постійну боротьбу з єретичними й народними рухами у самій імперії, поступово загубили майже всі старі візантійські володіння. На початку XIII ст. (1204 р.) під ударами лицарів-крестоносців Візантія разом із своєю столицею Константинополем занепала й тимчасово припинила своє існування як самостійна держава.

Після розгрому 1204 року Візантія вступила у другий етап свого розвитку (XIII — сер. ХV ст.). На її колишній території склалося декілька уособлених держав, найбільш значною з яких стало Никейське царство. Саме цьому царству вдалося в 1261 р. відновити імперію, об’єднавши деякі найбільш важливі центральні області під владою константинопольських імператорів. У відродженій Візантії встановилася влада нової династії Палеологів (1261—1453 рр.).

Відроджена імперія мало була схожою на стару могутню державу. Її територія й військові можливості скоротилися в декілька разів. В останній період історії Візантії в ній зміцніли й розширилися відносини державного феодалізму. Одночасно почався загальний спад міського життя, морської торгівлі. Пануючі позиції на Середземному морі захопили італійські міста. Це обумовило швидкий спад економіки Візантії а з цим і можливостей візантійської держави.

З кінця XIII ст. найнебезпечнішим суперником для Візантії стала держава турків-османів. Протягом XIV ст. турки завоювали майже всі володіння Візантії в Малій Азії, а до кінця століття така ж доля спіткала й Балкани. Після виграних боїв турки підпорядкували собі південнослов’янські держави (Сербію, Болгарію). Територія Візантії була зведена до Константинополя з декількома островами. Імперія стала васалом османських султанів, яка сплачувала їм велику данину. Нарешті, у 1453 р. османи захопили й розгромили Константинополь. Останній імператор Костянтин XI загинув в бою. На цьому остаточно, по суті, закінчується більш ніж 2000-літня історія Риму. Константинополь було перейменовано у Стамбул, який став столицею нової держави — Османської імперії.