Історія держави і права зарубіжних країн

2.3. Інститути римського права

Цивільно-правові інститути: загальна характеристика

Право власності. Пануючою правовою системою в найдавніший період було квіритське, або цивільне право, тобто право, яке пов’язувалося з римським громадянством. Воно розповсюджувалося тільки на римських громадян і виступало як їх особливий привілей.

Історично склалося так, що першою й основною формою власності в Стародавньому Римі була цивільна (квіритська) власність, яка розглядалася як право на повне й виключне панування (користування, володіння й розпорядження) особи над речами, що а) потребували манципаціі, і що, б) не потребувалиманципації.

Манципація особливий і складний обряд, який передбачав суворе дотримання встановлених формальностей при продажу землі та будівлі, рабів, робочої худоби та інших речей, операцій, які передбачались за цим обрядом.

Крім манципації, квіритському праву був відомий ще один формальний спосіб переходу права власності фіктивний судовий спір, що відбувався в присутності претора. Покупець урочисто заявляв, що дана річ належить йому, продавець не заперечував, і претор присуджував річ покупцю. Можна було придбати річ у власність і на підставі тривалого володіння нею. Для рухомого майна строк набуття давності визначався в один рік, для нерухомого — у два роки.

Особливим видом речового права були сервітути — обмежене законом право користування чужими речами, право проходити через сусідню ділянку, право прогону худоби тощо. В класичний період глибоку й тонку розробку отримало римське приватне право.

Воно досягло високого для свого часу рівня юридичної техніки, мало великий вплив на наступну історію права.

Центральне місце в римському приватному праві займало правове регулювання речових відносин. З практичною метою римські юристи використовували різні класифікації речей. Це був поділ речей на манциповані й неманциповані, на рухомі та нерухомі, на вилучені з цивільного обігу й не вилучені, на подільні та неподільні тощо.

Нові, більш складні умови життя, розширення території Римської держави викликали появу нових видів права власності. Квіритська власність, пов’язана з римським громадянством, мала багато незручностей і тому в межах преторського права, було розроблено конструкцію так званої преторської, або бонітарної власності. Для захисту прав бонітарного власника претори використовували й інститути давності набуття.

З розширенням кордонів Римської держави й зростанням чисельності іноземців отримали також визнання й правовий захист провінційна власність (для римських громадян) і власність перегринів.

В період домінату основним засобом переуступки права власності стала так звана традиція. Тут право власності набувалось за фактом самої передачі речі. Подальший розвиток отримала набута давність. Так, після десяти років сумлінного й безперервного володіння це право визнавалося навіть за перегрінами. Розвивався у цей час і такий вид речового права як право:

· на чужі речі й земельний сервітут; (наприклад, право пасти худобу на чужому вигоні і т. д.);

· на суперфіцій (користування будівлею, зведеною на чужій землі) тощо.

Багато нового з’явилось і в заставному праві. Широко розповсюдженою, наприклад, в цей період була вже знайома нам з афінського права іпотека, коли закладена річ залишалась у володінні боржника, поки не прийде строк виконання ним своїх зобов’язань.

Право зобов’язань. В першому періоді історії римського права були відомі два види зобов’язань:

· зобов’язання з договорів;

· зобов’язання з деліктів.

За римським правом договори мали назву контрактів. Найстарішим контрактом був нексум — договір позики. Він укладався з суворим дотриманням обряду манципації у присутності п’яти свідків і вагаря. Якщо боржник не повертав борг у визначений строк, кредитор мав право «накласти на нього руку» — забрати боржника до себе і тримати як ув’язненого протягом 60 днів. За цей час боржника тричі у базарні дні виводили на форум до претора, де оголошувалась сума його боргу. На третій базарний день боржника продавали в рабство закордони Риму або навіть вбивали. Лише у 326 р. до н. е. законом Петелія боргове рабство було скасоване.

Дуже давнім був і такий контракт як стипуляція. Формальний характер такого договору виявлявся в проголошенні словесних формул у вигляді урочистого запитання кредитора і такої ж відповіді боржника.

За Законами XII таблиць зобов’язання виникали також із деліктів (правопорушень). Квіритське право до таких деліктів відносило крадіжки й покалічення. У таких випадках на користь потерпілого стягувався штраф (від 25 до 200 асів). Законам XII таблиць відомі й публічні делікти, тобто злочини, які карались від імені римського народу.

У класичний період право зобов’язань було найбільш розробленою частиною римського права. Воно виступало як юридична форма майнового обігу та як засіб покарання за порушення особистих і майнових прав. Отже право зобов’язань регулювало ту сферу цивільно-правового життя, яка охоплювала різноманітні конкретні потреби людей, встановлювало між ними такі юридичні зв’язки, за якими одна особа могла вимагати від іншої певної дії або утримування від дії.

Важливе значення мали розроблені юристами загальні положення про договір (контракт), серед яких: наявність обопільної згоди сторін, добровільність, відсутність обману або погрози. Договори розглядались як непорушні, їх необхідно було суворо дотримуватись.

Усі договори, за класифікацією римських юристів, розподілялись на чотири групи.

Підставою для такого поділу була різниця в умовах і формі укладання угоди.

1) Вербальні — це ті договори, юридична сила яких виникала внаслідок певної словесної формули;

2) Літеральні — укладання яких вимагало письмової форми;

3) Реальними були договори, необхідною умовою виникнення яких виступала, крім простої угоди між сторонами, передача речі одним контрагентом іншому.

4) Консенсуальні — договори, засновані на простій неформальній угоді.

Найбільш розробленими й найменш формальними були консенсуальні договори. До цієї групи належали договори: купівлі-продажу, найму, доручення, товариства.

Подальшого розвитку у класичний період отримали й зобов’язання з деліктів. З одного боку, відбувався процес перетворення низки приватних деліктів у публічні (злочини), з іншого — з’являлися нові види приватних деліктів (обман, погроза тощо).

Шлюбно-сімейне право. Давньоримське право закріпило патріархальну сім’ю, яка, будучи відокремленою господарською організацією, пов’язувалася із суспільством і державою через його голову (pater familias). Типовою формою шлюбу був шлюб із «владою чоловіка». Але дружина частіше за все виявлялася під владою домовладики (батька чоловіка), якщо тільки чоловік не мав самостійного сімейного статусу. Вона повністю поривала зі своїми кровними родичами — когнатами, підпадала під владу нового домовладики й ставала зв’язаною родинними відносинами із членами сім’ї чоловіка — агнатами. Чоловік або домовладика мали над нею необмежену владу, аж до продажу, обернення в рабство або навіть покарання смертною карою.

Такого права не мали раби, перегріни, латини. Тривалий час не дозволялися шлюби між патриціями й плебеями, що знайшла відображення в Законах XII таблиць. Але законом Канулея (445 рік до н. е.) ця заборона була скасована.

Шлюб міг укладатися в різних формах, в тому числі шляхом релігійного обряду у вигляді фіктивної купівлі дружини (по типу манципації) або ж внаслідок фактичного спільного проживання чоловіка й дружини протягом року. В останньому випадку влада чоловіка не виникала, якщо дружина щорічно відлучалася з будинку чоловіка на 3 ночі.

Шлюб припинявся у випадку:

· смерті одного з подружжя або втрати ним правоздатності,

· розлучення, яке було в найдавніший період рідким явищем і допускалося тільки з ініціативи чоловіка в суворо визначених умовах (прелюбодіяння дружини або вигнання плоду).

Діти не могли самостійно придбати майно, все куплене ними ставало власністю батька. Зобов’язання, прийняті на себе сином, не зв’язували батька. Але потерпілий міг притягнути батька до майнової відповідальності у разі делікту, вчиненого підвладним членом сім’ї.

Зацікавленість глави сім’ї в залученні додаткової робочої сили призвела до розвитку інституту усиновлення, процедура якого здійснювалася в народних зборах у присутності понтифіків. Усиновлення відбувалося також шляхом триразового фіктивного продажу члена сім’ї у рабство, а потім з уявною переуступкою прав, яка вела до звільнення сина від влади батька. Найдавніше римське право знало також опіку, яка встановлювалася над малолітніми й жінками, що не вийшли заміж, а також нагляд за божевільними й марнотратниками.

Характерною рисою класичного періоду є прогресування розкладу патріархальної сім’ї. Розповсюдження шлюбу з чоловічою владою вже до II ст. н. е. значно зменшилося, а проживання дружини в будинку чоловіка протягом року вже не спричиняло автоматичного виникнення влади чоловіка. Ставала поширеною нова форма шлюбу без чоловічої влади. Жінка, одружуючись так, не поривала зі своєю колишньою сім’єю, зберігала певну майнову самостійність, отримувала деякі права відносно дітей.

Шлюб без чоловічої влади міг бути легко розірваний за взаємною згодою сторін, а також на вимогу однієї з них. На загальному фоні кризи римського рабовласницького суспільства слабшали й сімейні зв’язки, розлучення стали звичайним явищем. Значного поширення набув так званий конкубінат — неоформлене постійне співжиття чоловіка й жінки. Прагнучи подолати негативні явища у сфері сімейних відносин, імператор Август видав закон, який передбачав санкції за безшлюбність і бездітність. Навіть із двох консулів перевагу по службі отримував той, у кого було більше дітей.

Розклад патріархальної сім’ї виявився й в ослабленні батьківської влади. Припинилася практика продажу дітей, а їх убивство батьком стало розглядатися в посткласичний період як тяжкий злочин. Посилилася майнова самостійність підвладних членів сім’ї. Для заняття землеробством, ремеслом або торгівлею сини значно частіше почали отримувати від батька пекулій — майно, яке син міг залишити своїм спадкоємцям і навіть вступати із приводу даного майна в угоди зі своїм батьком.

Ряд змін зазнав й інститут опіки. Преторським едиктом установлювалася відповідальність зберігача за ведення справ підопічного. Поступово зникала опіка над дорослими жінками, і в посткласичний період їх дієздатність фактично була зрівняна з дієздатністю чоловіків.

Спадкування у римському праві. У римському праві архаїчного періоду існувало два способи успадкування майна вмерлого домовладика: згідно із законом і за заповітом.

За законом майно переходило до дітей або онуків померлого («підвладним») або до інших агнатів, що перебували з ним у найближчих родинних відносинах. Тільки у разі відсутності агнатів майно передавалося родичам померлого.

Заповіт розглядався як виняток із нормального порядку успадкування, тому він, як правило, затверджувався на народних зборах. Закони XII таблиць вже вказували, що заповітні розпорядження на випадок смерті є непорушними. У заповіті нарівні з встановленням спадкоємця могли міститися й інші розпорядження: призначення зберігачів, звільнення рабів і т. д.

В класичний період пом’якшення суворої батьківської влади, що скріпляла раніше патріархальну сім’ю, визначило і основні напрямки розвитку спадкового права. Преторським едиктом значно розширювалося коло спадкоємців за законом. Крім підвладних членів сім’ї (агнатів) спадкоємцями ставали, зокрема, когнати аж до шостого коліна рідства, дружина, що пережила чоловіка й ін. Ослаблення минулого значення агнатської системи родичання й визнання в спадковому праві когнатського, заснованого на кровному зв’язку, було поступово закріплено в імператорському законодавстві.

Преторський едикт змінював і форму заповіту, встановлення якого вже не вимагало використання складної процедури (за допомогою «міді й ваги»). Заповіт, як правило, став складатися не в усному, а в письмовому вигляді, але з дотриманням певної форми. Лише солдатські заповіти в період принципату не вимагали формальностей.

У посткласичний період, нарівні з приватними заповітами, які складалися в присутності семи свідків, в практику увійшли так звані публічні заповіти, запозичені з грецького права, що складалися в присутності магістратів з внесенням у протокол місцевої влади або з передачею на зберігання в імператорський архів. Посилилися обмеження заповітної волі. Так, не визнавалася юридична сила за заповітами, в яких без достатніх підстав позбавлялися майна законні спадкоємці. Збільшився при складанні заповітів розмір обов’язкової частки (до 1/3 майна) для законних спадкоємців.

Більш широке розповсюдження в цей період отримало встановлення в заповітах легатів (заповітних відмов), згідно з якими спадкоємець зобов’язаний був видати певну частину майна особі, вказаній спадкодавцем. Для захисту інтересів спадкоємця в законодавчому порядку в I ст. до н. е. було встановлено, що при видачі майна у вигляді легатів він може зберегти за собою принаймні одну чверть спадщини. Розпорядження про видачу частини майна будь-якій особі давалися і без складання заповіту (наприклад, особам, які формально не могли бути спадкоємцями по заповіту — перегрінам, жінкам і т. д.). Такі розпорядження, що отримали назву фідеікомисів, не були спочатку обов’язкові для спадкоємців. Але в період імператора Августа їм була надана юридична сила.

У кінці посткласичного періоду (особливо в кодифікації Юстиніана) більшість фідеікомисів практично злилися з легатами.

Злочини і покарання

Злочини й покарання в першому періоді історії римського права. В архаїчному періоді ще є сліди родового ладу, із властивими йому рисами: делікти переслідувалися в порядку приватного обвинувачення й носили характер позову до кривдника, право було пов’язане з релігією. Але дуже рано сталивиділятися злочини: 1) публічного й

2) приватного характеру.

До першої групи відносилися:

· по-перше, злочини проти Римської держави: зрада або спільництво з ворогом і опір владі, зв’язаний із застосуванням насильства;

· по-друге, вбивство, образа дівочої або жіночої честі, підпал, лжесвідчення, винищування, викрадення й чаклунство на посіви, порушення межових знаків тощо.

Завдяки тісному зв’язку права з релігією цілий ряд дій вважався образою богів і, крім звичайного покарання, вимагалося релігійне прокляття або очищення перед ображеними богами. До злочинів сакрального характеру відносилися: порушення патроном своїх обов’язків перед клієнтом, порушення клятви й присяги, порушення межових знаків, посягання на особу народних трибунів тощо.

Злочини публічного характеру, перераховані вище, спричиняли, за законами XII таблиць, смертну кару, що застосовувалася шляхом задушення, відсікання голови, скидання з Тарпейської скелі, спалення, утоплення й ін. У першу половину республіки римські громадяни могли уникати смертної страти, віддалившись добровільно у вигнання.

До другої групи відносилися крадіжка, посягання на особу, знищення й пошкодження чужих речей. Система покарань, що застосовувалася до злочинів цієї групи, була побудована на з’єднанні принципу таліону з принципом композиції (грошове відшкодування збитків). Застосовувалися також тілесні покарання і страта. Причому проводилася диференціація в покараннях для рабів і для вільних. За законами XII таблиць за крадіжку раба піддавали биттю батогами і скидали з Тарпейської скелі, а вільну людину, якщо вона була захоплена на місці злочину, після бичування віддавали в розпорядження потерпілого.

Аналогічно з афінським правом, злодій, захоплений на місці злочину вночі або навіть вдень, якщо він чинив опір із зброєю в руках, міг бути безкарно вбитий. Треба було тільки, щоб той, хто захопив злодія, негайно зібрав криком народ. В інших випадках злодій платив пеню потерпілому.

Злочини й покарання у класичному періоді. У республіканський період з’являються поняття провина, необережність і випадок. Такою, що каралася, була тільки умисна дія, що містила в собі склад злочину. Тому, наприклад, необережне вбивство не спричиняло покарання. У період монархії стали притягувати до карної відповідальності й за необережні дії подібного роду.

Під час республіки замах не відокремлювався від здійснення злочинної дії й карався так само, як і злочин. В монархічний період проводилася різниця між цими діями, й юристи стали рекомендувати більш м’які заходи покарання при замаху на злочин, який не було доведено до кінця. Винятком з цього стала змова проти існуючого ладу, яка вважалася злочином навіть у тому випадку, коли було прийнято тільки рішення, а справу не здійснено.

Була такою, що каралася, співучасть. Співучасник, який сприяв виконавцеві допомогою й радою, зазнавав однакової міри покарання з виконавцем. З’явилося поняття осудності. Установлювалося точне поняття необхідної оборони, яка допускалася тільки в тому випадку, коли потерпілому загрожувало насильство.

Разом з цим треба відмітити існування такого пережитку самосуду, як убивство батьком заміжньої дочки і її коханця, застигнутих на місці «злочину». Чоловік, як правило, цим «правом» не користувався. Він міг убити коханця тільки в тому випадку, якщо останній був «низького» походження.

Досить характерним для цього періоду було розширення кола публічних злочинів унаслідок включення в нього цілої низки злочинів, що вважалися раніше приватними, а також зовсім нових. Публічні злочини розподілялися на чотири категорії: 1) злочини проти держави, 2) проти релігії, 3) проти моральності, 4) проти приватних осіб.

До першої групи, крім зради й озброєного опору владі, були додані злочини, передбачені низкою спеціальних законів «про образу величності», виданих в I ст. до н. е. За часів республіки за цими законами переслідувалися: замах на безпеку держави, образа величності римського народу, нанесення збитку державі, опір интерцессії трибунів або виконанню магістратами їх функцій і т. д. При розгляді справ за цими злочинами бралися до уваги свідчення жінок, а наклепники залишалися непокараними.

В монархічний період поняття цих злочинів дуже розширилося. До них відносилося все те, що ображало персону принцепсів, причому не тільки дії, але слова, жести, навіть думки й мрії. Крім «образи величності» римського народу, а потім принцепса, до злочинів проти держави відносилися: казнокрадство, хабарництво, використання недозволених коштів під час виборчих кампаній і участь в організаціях, які переслідували ці цілі, спекуляція продовольством і участь в торгових кампаніях подібного роду, участь в союзах або організаціях, не дозволених імператором, підробка монети, користування фальшивими засобами й вагою.

Злочини, що віднесено до другої групи (проти релігії), були переважно характерні для часів монархії, в республіканський же період переслідування зазнавали будь-які виключно зухвалі злочини проти встановлених вірувань і культу, а також святотатства. Характерно, що подібного роду дії переслідувалися більше в адміністративному, ніж у судовому порядку.

До злочинів третьої групи (проти моральності) відносилися: перелюбство, тобто співжиття з чужим чоловіком, звідництво, кровозмішення, багатомужество, гомосексуалізм та ін.

До публічних злочинів проти приватних осіб були віднесені: вбивство, підпал, насильство, насильне обернення в рабство вільних людей і захоплення чужих рабів без згоди їх господарів, лжесвідчення, стягування за борги відсотків понад встановленої норми. Так само в категорію публічних злочинів проти приватних осіб були занесені в цей період різні види кваліфікованої крадіжки: крадіжка зі зломом, нічна крадіжка, крадіжка в лазнях, крадіжка худоби та ін.

До четвертої групи приватних злочинів відносилися: крадіжка, грабіж, який раніше не відокремлювався від крадіжки, тілесні пошкодження, образа особи й пошкодження чужого майна. Проти грабіжника можна було порушити або карне переслідування, або цивільний позов. Але поєднання того й іншого не допускалося.

Злочини й покарання у посткласичному періоді. Велику роль у карному законодавстві цього періоду відігравали акти самих імператорів. Виникла низка злочинів, які потягли за собою санкції, передбачені імператорськими указами. Вони отримали назву екстраординарних.

Особливо треба зазначити, що ще в часи принципату система покарань набула різко вираженого терористичного характеру. Відновлювалася смертна кара для римських громадян, яка застосовувалася в особливо болісних і варварських формах (спалення, розп’яття на хресті, утоплення в зашитому мішку, віддача диким звірам на розтерзання тощо). Крім смертної кари почали застосовуватися каторжні роботи в державних рудниках з позбавленням всіх прав і оберненням в рабство, висилка у вигляді вигнання за межі вітчизни або у вигляді вигнання з певного місця (в обох цих випадках засланець перетворювався в перегріна), висилка без утрати прав, ув’язнення, майнові штрафи й тілесні покарання.

Дуже широко застосовувалася система конфіскацій. При деяких імператорах в цьому відношенні панувало таке свавілля, що перелякані сенатори й вершники поспішали призначити імператорів своїми спадкоємцями, щоб врятувати себе від сумної долі. Основними ідеями покарання стали розплата злочинцеві й залякування інших.

Разом з тим треба зазначити, що з введенням християнства можна було спостерігати деякий прогрес у карному законодавстві. Так, формально була проголошена рівність всіх людей перед законом, ліквідовані деякі особливо жорстокі форми покарання (розп’яття на хресті, таврування розжареним залізом) і заборона кривавих видовищ у цирках.

У той же час суворого переслідування зазнавали злочини проти моральності: за викрадення жінки незалежно від того, давала вона згоду на це викрадення чи ні, загрожувала смертна кара; застосовувалася страта для жінок за статевий зв’язок із рабами й за кровозмішення. Жорстоко карався гомосексуалізм, за який призначалося спалення. За перелюбство рубали голови.

Взагалі карне право в третьому періоді з його терористичним характером, особливо жорстокими карами для злочинів, спрямованих проти державного устрою й особистості імператора, відображало процес розкладу й загибелі рабовласницького суспільства й держави в цілому.

Потрібно зазначити, що з появою постійної армії у римлян почала складатися особлива група норм, які переслідували військові злочини. Найтяжчими злочинами вважалася зрада й образа начальника, втрата зброї під час війни (каралося смертю). Характерно, що переслідувався замах на самогубство, що вважалося абсолютно неприпустимим для воїна. Каралося перебування на військовій службі шляхом обману й видача себе за воїна (наприклад, рабом). У покараннях до воїнів застосовувався привілей (позбавлення від повішення, віддання диким звірам і висилання в рудники). Але воїнів за один і той же злочин судили суворіше, ніж цивільних осіб.

Норми, що визначали склад військових злочинів і покарання за них, які було вироблено в римському праві, вплинули на карне право середніх віків і навіть нового часу.

Судовий процес у Римі

На відміну від країн Сходу, і навіть грецьких полісів, в римському судочинстві на ранній стадії спостерігалося відокремлення цивільних справ від карних, які, відповідно, розглядалися в межах цивільного й карного процесів.

Цивільній процес у Римі. З найдавніших часів особливістю організації судової системи й процесу було те, що вони передбачали дві стадії судочинства: «ін-юре» (in jure) і «ін-юдиціо» (in judicio).

На першій стадії справа розглядалася у магістраті (як правило, у претора), до якого повинні були з’являтися особисто позивач і відповідач. У Законах XII таблиць передбачалася особлива процедура виклику відповідача позивачем до магістрату. Нез’явлення відповідача віддавало його у владу позивача, який міг «накласти на нього руки», тобто вчинити з ним, як із неоплатним боржником. У претора позивач в урочистій формі заявляв свої претензії до відповідача. У випадку, якщо відповідач погоджувався з позивачем, процес завершувався на першій стадії.

Але, як правило, відповідач також в урочистих словах заявляв про свою незгоду. Сукупність ритуальних і суворо формальних дій, жестів і слів, які здійснювалися на суді сторонами й магістратом, називалася «легіс акціо» (legis actio), а звідси й сам процес отримав назву легісакційного. Існувало п’ять основних легісакційних формул. Найбільш поширеною з них була та, що нарівні з урочистими заявами сторони вносили заставу, яка втрачалася тим, хто програвав справу на користь державної скарбниці. Порушення однією із сторін порядку внесення застави автоматично призводило до програшу справи.

Друга стадія полягала у вирішенні справи по суті призначеним претором суддею або колегією суддів. На цій стадії допускалися представники сторін і захисники (адвокати). Якщо одна зі сторін без поважних причин не прибула до суду, то вона програвала справу. Такий процес не був пов’язаний суворими формами. Судді знайомилися з доказами, вислуховували промови сторін і їх захисників. Рішення суддів було остаточним й оскарженню не підлягало.

З розвитком преторського права на зміну складному й архаїчному легісакційному прийшов формулярний процес. Цей вид процесу затвердився із другої половини II ст. до н. е. після прийняття спеціального закону. У формулярному процесі значно підвищилася роль претора, який перестав бути пасивним учасником сакраментальних обрядів, що здійснювалися сторонами при легісакційному процесі. Він складав висновок (формулу), в якому присяжному судді вказувалося, як потрібно вирішувати дану справу. Поступово претори почали складати нові формули позовів, відходячи від старих законів і звичаїв, керуючись при цьому вимогами торгового обігу й необхідністю зміцнення приватної власності. Створюючи нові формули й позови, претор за допомогою свого едикту сприяв розвитку самого змісту приватного права.

До кінця класичного періоду, а особливо за часів домінату, значного поширення набув екстраординарний процес. Він майже повністю витіснив формулярний процес, і останній уже навіть не згадувався у важливому законі Діоклетіана (294 р.), де мова йшла про ведення судових справ.

В екстраординарному процесі вже був відсутнім традиційний розподіл судочинства на дві стадії: «ін-юре» і «ін-юдиціо». Магістрат, що приймав справу до розгляду, вів тепер її з початку й до кінця, тобто до винесення рішення. Якщо на останньому етапі й притягувався присяжний (третейський) суддя, то він діяв лише від імені магістрату, що його призначив.

Явка відповідача на суд перестала бути предметом турботи позивача. Магістрат, не пов’язаний тепер жорсткими процесуальними рамками, міг сам застосовувати заходи впливу на учасників процесу, примушувати їх до виконання його розпоряджень. Процес перестав бути публічним, проводився в закритих приміщеннях. Якщо раніше судочинство було безкоштовним, то тепер вводилося судове мито, що стало особливо поширеним у період домінату. Хоч цивільний процес у цілому залишався ще усним, основні заяви сторін фіксувалися в судових протоколах, чим було покладено початок письмовому судочинству.

Вводилася апеляція на винесене магістратом рішення. Але, у разі повторного програшу справи, особа, що подавала апеляцію у вищу інстанцію, мала сплатити великий штраф.

Карний (кримінальний) процес. Кримінальний процес в Стародавньому Римі засновувався на двох принципах.

По-перше, обвинувачення з будь-якої справи мало надходити тільки від римського громадянина, а не від посадової особи, тобто обвинувачення було приватним. Для того щоб розпочати судочинство, римському громадянинові необхідно було в приватному порядку пред’явити перед судом обвинувачення іншому римському громадянинові.

Висунення обвинувачення відкривало процес. Звинуватців могло бути й декілька, тоді претор своєю владою визначав одного головного. На попередній стадії ставили питання обвинуваченому. Якщо він відповідав мовчанням, це розцінювалося як визнання звинувачення. Одним із законів Юлія Цезаря було введено правило, за яким обвинувачення мало формулюватися письмово й подаватися за підписом громадянина. Обвинувачення вписувалося в судовий протокол, після чого призначався день судового обговорення перед присяжними — як правило, 10-й, 50-й або 100-й після подання обвинувачення. До цього ще можна було відмовитися від свого обвинувачення. Хоча за відмову вже проти самого обвинувача могло бути висунуто серйозне для Риму обвинувачення в наклепі (злісним наклепникам ставили тавро на лобі) або в нецивілізованій поведінці.

На суді обвинувачений мав бути вдягнений у траурне обрання. Йому (як і обвинувачу) могли допомагати захисники із громадян, а також патрон. Судді визначалися жеребкуванням, потім сторони погоджували всі кандидатури. Згідно з законом Ватінія (57 р. до н. е.) можна було відвести навіть всі кандидатури.

Судове засідання починалося із заслуховування обвинувачення, потім відбувався обмін промовами сторін, а пізніше, при необхідності, проводилося випробування доказів. Основними доказами вважалися свідчення свідків. За звинуваченням у державних злочинах свідчення мали право давати й жінки, і раби. Раби свідчили тільки під тортурами. Якщо вони свідчили проти свого пана, то після процесу вважалися вільними. За часів правління Августа вперше було піддано тортурам при наданні свідчень римського громадянина. Документи (офіційні акти, листи) мали представлятися не пізніше трьох днів до початку судового засідання.

При обміні промовами сторони повинні були знаходитись в рівному положенні. Час промови вимірювався, як у Стародавніх Афінах, за допомогою водяних годинників — клепсидрів. Після випробування доказів наступав час рішення.

По-друге, рішення виносилося присяжними за більшістю голосів. З 139 р. до н. е., згідно із законом Габінія, було введено бюлетені для таємного голосування в народних зборах, з 137 р. н. е. їх було прийнято і в судах. При обвинуваченнях у державних злочинах голосування завжди залишалося відкритим (підійманням рук). За правління Сулли було встановлено, що вид голосування визначався угодою сторін. Підрахунок голосів проводився обов’язково гласно і рівність тлумачилася на користь обвинуваченого. Узагалі присяжні могли винести троякий вердикт: «виправданий», «звинувачений» і «справа не з’ясована»; останнє також знімало обвинувачення, але ніби залишало під підозрою.

Після завершення розгляду справи, але до оголошення вироку, могла бути призначена відстрочка — в цей час обвинувачений ще міг залишити місто, визнавши себе тим самим винним. Після виголошення вироку покарання негайно приводилося у виконання. Від негайного покарання звільнялися тільки вагітні жінки. При засудженні на страту могла бути надана відстрочка в 10 днів: передбачалося, що за ці дні громадянин сам покінчить з собою, що зніме хоч би частково ганьбу із прізвища.

Такий порядок судочинства зберігався до початку III століття. Але вже в період принципату він почав витіснятися новим. За правління імператора Августа остаточно зникло право апеляцій до народних зборів: карну юрисдикцію здійснювали або Сенат, або комісії суддів. В Iст. права комісій поступово перейшли до префекта міста, у провінціях — до намісників або легатів. Вони, як і деякі інші вищі чиновники, отримували права карного суду за особливим розпорядженням імператора — поза звичайним порядком — звідки і з’явилася назва екстраординарного. Судді імператора отримували право не тільки по-своєму тлумачити карні закони, але й відмовлятися від колишніх судових процедур, започаткувавши тим самим застосування розсуду магістрату або чиновника в процесі.

Обвинувачення перестало бути приватним і перейшло в руки державної влади. З I ст. набула поширення посада платних донощиків-обвинувачів, які ініціювали порушення справи. При префектові міста, й особливо префектові варти, створювалися посади професійних слідчих-поліцейських. Справи про незначні злочини вирішувалися практично негайно, звичайним покаранням тут стало биття палицями. У розслідуванні більш тяжких обвинувачуваних основою карного судочинства став допит (inquisitio), що проводився слідчим або суддею, чому і весь процес набув інквізиційного характеру. В практику ввійшли обов’язкові допити обвинувачених під тортурами. Спочатку катували тільки бродяг. Законом 212 р. допускалося катувати будь-кого за рішенням судді. За обвинуваченнями у державних злочинах тортури стали обов’язковими. З III ст. увійшли в практику й тортури свідків — спочатку це розповсюджувалося на тих, хто коливався, даючи свідчення, пізніше стало застосовуватися за рішенням судді.