Історія держави і права зарубіжних країн

§4. Форма та державний механізм монархічного Риму

4.1. Рим від полісу до імперії

Зміни у формі державного устрою Риму почали відбуватися наприкінці IV на початку III ст. до н. е., що було зумовлено наступними чинниками:

По-перше, на цей час завершилося державно-політичне становлення римського полісу і римська державність спиралася на розвинену систему республіканських інститутів влади й управління, закріплених у праві і в політичних традиціях.

По-друге, Римська держава, створивши могутню, нову за своїми бойовими і організаційними можливостями армію, перейшла до активної завойовницької політики — спочатку в самій Італії, а потім і далеко за її межами.

Протягом III ст. до н. е. Рим підкорив Центральну і Південну Італію (Північна була підкорена ще до 288 р. до н. е.), вступивши в політичне і військове зіткнення з греко-італійськими державами і Карфагеном, який панував тоді на Середземномор’ї.

Італійські племена і напівдержави утворили разом з Римом умовну Італійську федерацію під пануванням Риму, членство в якій забезпечувало її мешканцям деяку близькість до римлян в правовому становищі. Союзницькі народи кількісно значно посилили римську армію. Це дало можливість, хоч і після важких двох Пунічних воєн, знищити Карфагенську державу і підпорядкувати собі велику частину її володінь у Середземномор’ї.

До початку II ст. до н. е. внутрішня криза Македонської держави зробила її легкою здобиччю Риму. Більше ніж через півстоліття Рим розповсюдив свою гегемонію на всю

Грецію. В областях, які приєднувалися, формувалася нова система управління, яка будувалася на домінуванні виконавчо-військової влади, що призначалася Римом і представляла його інтереси. Так з’являлися перші провінції. Рим з полісу став перетворюватися на Римську імперію. Із занепадом найбільших елліністичних держав — Селевкідів і Єгипту, які в I ст. до н. е. підпали під владу Риму, його імперія охопила майже весь середземноморський світ і Близький Схід, почавши військово-політичний наступ на північ і захід Європи.

Формування імперії було не тільки особливою військовою і політичною задачею Римської держави. Цей процес створював особливий фон для існування і перетворень самої державної організації. Військова і політична перевага Риму зробила римський народ особливим, пануючим народом. Так, колись досить гостра, різка соціальна різниця всередині полісної общини відступила перед перевагами єдності. Протягом IV — II ст.ст. до н. е. форма правління Риму залишалася в головному незмінною.

З кінця II ст. до н. е. давньоримську державу охопила криза, що торкнулася всіх сторін рабовласницького суспільства. Різнорідні конфлікти і соціальні протиріччя (повстання рабів, особливо під керівництвом Спартака — 74 р. до н. е.; боротьба між оптиматами і популярами* та ін.), ускладнені не дуже вдалими для Риму зовнішніми війнами, створили якісно нову державно-політичну ситуацію: республіканська організація вже не відповідала суспільним настроям і часу. Рим став прямувати до військової монархії, із зразками якої зіткнувся під час східного завоювання. Цьому сприяло декілька історичних чинників:

По-перше, державна організація республіки зберігала — в інститутах магістратур, часом з дуже значними владними повноваженнями, політичну можливість встановлення одноосібної влади.

По-друге, безперервні війни, викликане ними посилення армії, перетворення її з початку I ст. до н. е. в практично постійну, висувало видних полководців у політичні лідери; військове керівництво перетворилося в самостійний і державний інститут, що домінував над іншими.

По-третє, Рим ставав величезною державою — навіть не середземноморського, а світового масштабу, і влада в такій імперії вже за природою своєю (в умовах античного суспільства) не могла бути побудована інакше, як на монархічних засадах.

По-четверте, за роки воєн і криз різко визначилося соціальне розшарування «римського народу». Рабовласники, які представляли величезний клас, численний люмпенізований плебс, що існував значною мірою за рахунок державних роздач хліба (тільки в Римі в середині Iст. до н. е. таких було 320 тисяч)24, призвели до становлення нового засобу життя, для якого була характерною вимога «хліба і видовищ», яка у наступні часи стала хрестоматійною. Звичайно, твердження, що «падіння моральності» знищило Римську республіку, не зовсім правильне, але її соціальну базу воно безсумнівно підірвало.

По-п’яте, зростання приватних рабовласницьких господарств на території всієї імперії вплинуло на виключне становище «римського народу». Принісши його в жертву, римляни сприяли консолідації рабовласників на всій її великій території в пануючий клас, пов’язаний єдністю корінних інтересів. Тим самим було створено новий плідний соціальний фон для еволюції форми римської держави.

Найголовнішим показником кризи республіканської державної організації стало формування в I ст. до н. е. інституту військово-політичної диктатури однієї особи, яка стала в Римі майже постійним інститутом.

Першим етапом на шляху становлення нової влади була диктатура Сулли (82—79 рр. до н. е.), визначного воєнначальника і лідера оптиматів, що отримав від Сенату режимі: були скорочені повноваження народних трибунів, змінені сфери діяльності дежимі: були скорочені повноваження народних трибунів, змінені сфери діяльності деяких магістратів, введено розправи над громадянами і конфіскації їх майна без судів, за списками, складеними диктатором (т. зв. проскрипції).

* Оптимати — рух (партія), який виражав інтереси багатих і аристократичних республіканських прошарків; Популяри — рух (партія), що виражав інтереси нових легіонерів, офіцерства і люмпенізованого плебсу.

24 Омельченко О. А. Всеобщая история государства и права. — М., 1998. — Т. 1. — С. 153.

Другим етапом — військова диктатура Юлія Цезаря (45—44 рр. до н. е.). Після перемоги в розв’язаній ним громадянській війні, Цезар, проголошений імператором, зосередив в одних руках найбільш значну магістратуру: безстрокове диктаторство, довічну владу трибуна, цензорські повноваження, зберігши ще і права великого жерця-понтифіка. Незабаром його було вбито запеклими республіканцями, але старий порядок остаточно розхитався. Необхідність найшвидшого виходу з внутрішньої смути стимулювала передачу всієї можливої влади одному з духовних спадкоємців Цезаря — Октавіану Августу.

Правління Октавіана Августа (30 (27) р. до н. е. 14 р. н. е.) стало завершальним, третім етапом становлення нового ладу. Формально всі установи і магістрати старої республіки зберігалися, але їх повноваження змінювалися, а головне — найважливіші зосередилися в одних руках. Ще до нашої ери Август послідовно закріпив за собою звання імператора (29 р.), першого сенатора — принцепса (28 р.), проконсула провінцій (23 р.), трибунську владу (23 р.), посаду консула (19 р.), верховного понтифіка (13 р.). цензора (12 р.). Влада Сенату стала повністю залежати від принцепса, про народні збори тільки згадували. Активна законодавча діяльність Августа (привласнений в 27 р. титул «благословенного» став спадковим) зовні була направлена на збереження патріархального укладу і моральності «суворої республіки» і сприяла створенню нового правового укладу майбутньої монархічної імперії.

Історія римської монархічної імперії, як вже було відзначено раніше, поділяється на два періоди:

а) принципат 30 (27) р. до н. е. — 284 р. н. е.;

б) домінат —284 р. н. е. — VII ст. н. е.):

домінат періоду єдиної імперії — 284—395 рр.;

домінат періоду Західно-Римської імперії — 395—476 рр.;

домінат періоду Східно-Римської (Ромейської) імперії — 395 VII ст. н. е.